64365 (695669), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Завод випускав «мюнхенське» та інші види пива. За чудову якість, прекрасні смакові властивості продукція отримала нагороди на всеросійських виставках. Про це свідчить рекламний плакат, випущений у Москві.
На заводі працювало 35 робітників. їх середньорічний заробіток складав 126 рублів. Наприкінці XIX століття в Зінькові було 611 дворів, 4842 жителі.
Багато мешканців жило з ремісництва і торгівлі. 1873 року, під час перевірки казенною палатою господарського стану ЗІнькова, зафіксовано 118 крамниць та майстерень. Серед ремісників переважали шевці, чоботарі, бондарі, каретники, мідники, ковалі та інші. Основана маса населення -— селяни— займалися землеробством, а у вільний від польових робіт час — візникуванням, вичинюванням шкур, виробництвом глиняного посуду.
Зіньківські гончарі славилися на Поділлі і за його межами чудовими керамічними виробами. Розквіт гончарства пов'язаний з видобутком тут високоякісної глини, яка після обпалення набувала приємного рожевого відтінку. Посуд виробляли на гончарному крузі. Вироби відзначалися красою і витонченістю форми, їх не покривали поливою, а розписували в один колір натуральною фарбою — «червінню». Орнамент був геометричним, мав дуже чіткий рисунок. Гончарством у Зінькові займалося 200 родин25. Залучали до нього й дітей віком від 6—7 років. За день дорослий робітник виготовляв у середньому 60 горщиків, діти — 15. Вироби вивозили до Львова, Бессарабії, Петербурга, навіть за кордон.
Восени цілі каравани відправлялися з посудом. Якщо стояла дощова осінь, то посуд намокав, втрачав колір, дзвін і були випадки, що гончар, проїздивши місяць, повертався додому без горшків, грошей і воза. Такий рік називався «потопили горшки в Дністрі».
Історик А. Трусевич описує процес гончарства. Червону глину добували в спеціальних шахтах, витягуючи з допомогою блоків. В рік вибирали з надр до 3000 підвід. Підвода коштувала 1—1,5 рубля, а підготовка і закладка шахти — до ЗО рублів. Дорого, бо глину треба місити, різати ножем, перетирати через рафи. Із однієї підводи виходило 3 «штуки» горшків. В «штуці» — 6 кіп або 360 малих горшків. Оскільки горшки робились різної величини, то «штука» в середньому приймалась за 120 горшків.
Випалювали посуду печах, по 1000 горшків за раз. В негоду або коли печі були вологі, відходи становили третину. «Штука» сирих горшків на місці коштувала 1—1,5 рубля, випалених — 2—2,5, а при вивозі — А—5. Розвозили на продаж у великих возах, у яких поміщалось 600 горшків. Коштував такий віз 10— 20 руб., а за кордоном — 24 руб. В Бессарабії при обміні на зерно отримували 30 руб. Чистого доходу гончар мав 30—100 руб.
В 1913 році правління посудозберігаючого товариства влаштувало в Зінькові кустарну виставку, яка тривала три дні. Очолив виставку голова правління товариства С.П. Грижемало-Покрожевницький. А членами виставкому стали земський лікар Л.Т. Чайковський, власник пивзаводу Д.І. Дєвішек, волосний старшина Д.С. Яновицький і кустар-гончар села Адамівка. Я.І. Пирожок, Яків Бацуца з села Адамівка одержав велику бронзову медаль за художній розпис гончарних виробів, 28 гончарів отримали похвальні листи і грошові премії.
Потяг до ремесла був настільки великий, що селяни хоч і мали клаптик землі, але не обробляли його, а віддавали за «сніп» в оренду на 5—6 років, часто не знаючи, де знаходиться поле. «Дід і батько мої не бували і я не знаю, що з ним робити», — говорили селяни.
Витонченим смаком і своєрідністю відзначався й одяг зіньківців. Він був дуже мальовничим. Чоловіки носили іуньки з круглими комірцями, обшиті червоними в чотири ряди шнурами, обшлаги і рукави були оздоблені кумачем з чорними смугами, на голові — солом'яний широкополий капелюх, пов'язаний червоного стрічкою. У свята дівчата й молодиці взували жовті чобітки, одружені жінки одягали на голову пов'язку з великих квітчастих хусток. Однак далеко не всі мешканці Зінькова мали можливість справляти собі святкове вбрання. Біднота, кількість якої дедалі збільшувалася, одягалася в лахи.
З розвитком капіталізму йшов процес класового розшарування селян, обезземелення бідняцько-середняцьких господарств. На початку XX століття в Зінькові 52 двори зовсім не мали землі, 184 родини городників володіли тільки присадибними ділянками. З 600 господарств, на які припадало 1639 десятин орної землі, 164 двори мали по 1 десятині і менше, 241 - дві, 54- три і тільки 141 господарство володіло 4—5 десятинами кожне.
До революції в Зінькові діяли католицький костьол, чотири православних церкви та синагоги. У володінні чотирьох православних приходів знаходилось 157 десятин землі.
Містечкова біднота особливо страждала від хвороб, які здебільшого були наслідком поганого харчування. Кваліфікованої медичної допомоги вони не одержували. Зіньківську медичну дільницю, яка була відкрита у 1891 році (населення 33221 чол.), обслуговував лише один лікар, два фельдшери, одна акушерка. Віддаленість деяких населених пунктів до дільниці була 37 верст, не всі хворі могли бути обслужені. Лікарні в Зінькові не було, наймали селянську хату, де стояло всього 10 ліжок, в той час як хворих, що потребували стаціонарного лікування за 1911 рік було 283.
Хворі селяни звертались до знахарів і баб-шептух. Це призводило до великої смертності серед населення. В 1909 р. в Зінькові на різні захворювання страждало 233 чоловіка. Освіта населення була на низькому рівні. В селі діяли двокласне училище і церковнопарафіяльна школа, в якій навчалось дітей.
В Соколові працювала церковноприходська школа, де навчалось 12 хлопчиків та 4 дівчинки, в Калинівці — 12 хлопчиків та 7 дівчаток, на Габашівці — 11 учнів, на Кривулі — 5 хлопчиків і 4 дівчинки".
Селяни неохоче віддавали дітей до школи, тому що втрачали робочі руки. А в сім'ях ремісників, гончарів та інших діти були зайняті роботою цілий рік.
У 1873 році селяни - власники землі і міське населення, ремісники різних профілів Зінькова прийняли мирську ухвалу про відкриття міністерського однокласного училища (цей рік відзначають днем заснування школи). Жителі Зінькова брали на себе зобов'язання спорудити для училища будинок з квартирою для вчителя, придбати парти, дві класних дошки, стіл з трьома стільцями, шафи для книг, дзвінок і годинник. Училищу відводилася десятина землі під город та сад. В 1886 році у Зінькові відкрили двокласне (з п'ятирічним строком навчання) училище, де навчалось 46 хлопчиків, 3 дівчинки, а в 1900 році -95 учнів.
Крім того, діяло 7 єврейських шкіл (одна — на 40 будинків). Навчання здійснювали меламеди. Не було клубів, бібліотек, ніхто не читав газет.
Зіньків наприкінці 19 століття став торговельним центром. Тут відбувались великі базари, з'їжджались селяни, купці з багатьох сіл і повітів. Так, у 1878 році в містечку було 118 магазинів, а у 1891 році — вже 187. З них 6 —корчми та шинки, З — по продажу російського та бессарабського вина, 2 — риби, 5 — булок, 3 — дощок, 12 — борошна, 7 — взуття, 5 — мануфактури, 12 — з різними продуктами, ремеслом, продовольчими товарами.
В 1913 році Російська імперія відзначала 300-річчя дому Романових. На урочистості в Москву було запрошено і зіньківчан, були удостоєні цього представники єврейської громади, а також від місцевого товариства.
Під час першої імперіалістичної війни стогін і плач лунали по містечку, багато родин втратили годувальників.
Безправне становище змушувало селян виступати проти царського режиму. Звістка про Лютневу буржуазно-демократичну революцію і повалення царського самодержавства знайшла широкий відгук серед селян Зінькова.
ЗІНЬКІВ У 1917—1940-Х РОКАХ
У квітні 1917 року подільський губернський комісар змушений був повідомити, що «в Зінькові багато солдатів ведуть агітацію і селяни вороже настроєні до волосних старшини і писаря і можуть перейти до дії».
В селі, як і по всьому Летичівському повіту, була розповсюджена і відіграла велику роль в революційному піднесенні селян газета «Известия Петроградского Совета рабочих и солдатских депутатові». Активним агітатором серед селян в 1917 році був солдат С.Д.Марчук, який повернувся з фронту. Він виступав перед великим натовпом людей, що зібрались на площі в центрі містечка. Марчук закликав виступити проти Тимчасового уряду, добиватися волі і розподілу землі.
В квітні 1917 року в Летичівський повіт була відправлена сотня козаків для придушення селянських виступів.
В липні того ж року губернський комісар одержав тривожні вісті про агітацію більшовиків, про те, що селяни, розпалювані пропагандою більшовиків, не допускають власників збирати хліб.
Коли перемогли ленінські більшовики, селяни Зінькова конфіскували 157 десятин землі, що належала церкві і костьолу її роздали селянській бідноті по 1,5—2 гектари.
В селі створили раду селянських депутатів, на чолі якої став Д.І.Брик. Членами ради були обрані Д.С. Столярчук, П. Юрчина, В. Гайбура, А. Кедись. Активісти села проводили в життя політику Радянського уряду. Наприкінці лютого 1918 року Зіньків окупували інтервенти. Члени ревкому на чолі з Бриком пішли в підпілля. Селяни перешкоджали загарбникам вивозити хліб, худобу в Німеччину, псували вози, ховали коней. Після вигнання німецьких загарбників селяни Зінькова не здавали зброї і продовжували боротьбу з Директорією.
13 лютого 1919 р. в «донесенні подільського губернського коменданта в штаб військ Директорії вказувалось:
«...В Летичівському повіті становище взагалі спокійне, крім Зіньківської волості, селяни котрої не здають зброї. Послано загін для обеззброєння. Настрій селян волості — більшовицький, агітація темних елементів поширюється, проти цього вживаються заходи».
Звільняти край від інтервентів допомагали Червоній Армії уповноважені волостей. Уповноваженим від Зінківської волості на селянському з'їзді в м. Деражні 25 липня 1920 року був обраний Столярчук Д.С., який виконував продовольчу розкладку на селі. Було створено 2 групи, в першій: Козак І.П., Столярчук П., Федорчук А., Гайбура В., а в другій — Юрчина П.,
Столярчук Д., Бараниця Н., Свинарчук 3., Глуховський С. На початку квітня 1919 р. червоноармійці розпочали визволення Летичівського повіту. Було звільнено і село Зіньків. 15 квітня 1919 року в селі організовується волосний ревком, перед яким стояло завдання відновити радянські порядки. На початку червня петлюрівці захопили Зіньків, проте в середині липня він знову був визволений підрозділами 1-го Богунського полку. Події змінювалися досить швидко. Вже наприкінці липня радянські війська залишили містечко в зв'язку з загальним відходом частин 44-ї стрілецької дивізії М.Щорса в район Коростеня (Житомир). В грудні 1919 р. Зіньків окупували білопольські інтервенти. Остаточно містечко визволено Червоною Армією 15 листопада 1920 р. В лютому 1921 року було вбито голову ревкому Д.І.Брика.
За переказами, в той час за ідею самостійної України виступала молодь. Патріотична група розпочала повстання. На жаль, у неї був лише один кулемет і несправна гармата. В повстанні активну участь взяли А. Максимчук, А. Костьолко, С. Матух. Виступ було швидко придушено. 21 березня 1922 року п'яний голова місцевого комітету незаможних селян Юхим Адамів власноручно розстріляв Костьолка і Максимчука, а Матуху вдалося втекти з-під варти.
У 1922 році в с. Зіньків організували комітет незаможних селян, головою якого був Іван Буньовський, а в 1924—1925 роках комітет очолював Йосип Марчук, а потім Іван Козак. Цей комітет допомагав у проведенні посівної кампанії, землевлаштування селянської бідноти, надавав допомогу голодуючим.
В цей час на селі були організовані хати-читальні на кожні сто хат, які стали центрами культурно-масової роботи серед населення. Однією з них завідувала секретар сільської ради і комсомольської організації Наталя Бараниця—Берензей. На першій сотні хатою-читальнею завідував Кушнірчук В.В., на 3-й — Бараниця М.В. Вони працювали на громадських засадах.
Після закінчення громадянської війни селяни Зінькова приступили до відбудови зруйнованого господарства. Велику роль в цій роботі відіграв волосний партосередок, який був створений 15 червня 1922 року. Партосередок очолив Коломієць О.М. До нього входили: Козак, Гнилиця, Барабохін, Карпов, Павлов, Ясінський. Кандидати: Борисов, Лапко, Романенко. Вони організували політичну, господарську, культурно-масову роботу серед населення.
Партосередок надавав допомогу комсомольській організації села, в якій нараховувалось 11 чоловік: Вараниця-Берензей Наталя, Бараниця Матвій, Балагур Яків, Квенцель С.Д., Сиротинський, Бездітний та ін.
Запровадження непу і заміна продрозкладки продподатком сприяли поступовому зміцненню селянських господарств. Нове піднесення переживали кустарні промисли та ремесла.
Певного розвитку набула освіта: на базі двокласного училища та 7 єврейських шкіл у 1923 році була відкрита семирічна трудова школа, де навчалося 206 учнів, а також єврейська п'ятирічна школа, в якій навчалось 165 учнів.
В березні 1923 року утворено Зіньківський район з центром Зіньків. До складу району увійшли території колишніх Михайлівської і Зіньківської волостей з площею 128 квадратних верст із населенням 31135 чол. До складу входило 43 населених пункти, 16 сільських рад: Адамівська, Баранівська, Бебехівська, Вербецька, Грим'яцька, Охрімовецька, Крутибородівська, Петрашівська, Пирогівська, Покутинецька, Слобідсько-Охримовецька, Станіславівська, Вашиївська; у Зінькові були 2 сільські ради: українська і єврейська.
Район нараховував 7931 господарство, головою райвиконкому був Каневський, бухгалтером — Лукасевич.
Через те, що 1923—1924 роки видалися неврожайними, населення займалось різними промислами, серед яких на першому місці були візництво і гончарство.
У 1925 році 496 господарств вели гончарний промисел, 22 господарства — кушнірський. Товари везли на продаж за 200— 300 верств від місця проживання.
Індивідуальним сільським господарством у Зінькові почала займатись значна кількість населення. У 1926 році в селі нараховувалось 755 дворів, їм належало 2182 десятини присадибної та польової землі, на одне господарство припадало 2,2 десятини. Для обробітку землі більшість селянських господарств вдавалась до супряг.
Поступово відбудовувались і зруйновані війною промислові підприємства. У 1924 році пивоварний завод, де працювало 40 робітників, за рік дав продукції 1000 відер.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
