141349 (691140), страница 3

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

На початку 90-х років із розбудовою Української держави і необхідністю радикального реформування системи національної освіти зросла актуальність проектування системи освіти та її складових з позицій наукового прогнозування. Активізувалися спроби побудови загальних концептуальних моделей соціології освіти, які б інтегрували різні напрями досліджень, а також вироблення проектниих моделей діяльності, кваліфікаційних характеристик спеціаліста. Однак поза увагою вітчизняних вчених опинилися проблеми прогнозування освіти.

На шляху до інтеграції в Європу Україна приєдналася до так званого Болонського процесу. Болонський процес — процес структурного реформування національних систем вищої освіти країн Європи, зміни освітніх програм і потрібних інституційних перетворень у вищих навчальних закладах Європи. Його метою є створення до 2010 року європейського наукового та освітнього простору задля підвищення спроможності випускників вищих навчальних закладів до працевлаштування, поліпшення мобільності громадян на європейському ринку праці, підняття конкурентоспроможності європейської вищої школи [14, 128].

Болонський процес має досягти поставлених цілей до 2010 року: системи освітиі країн-учасниць Болонського процесу повинні бути змінені, щоб сприяти:

• більш легкому переїзду громадян з метою подальшого навчання чи рацевлаштування у Зоні європейської вищої освіти;

• збільшенню привабливості європейської вищої освіти;

• забезпечення подальшого розвитку Європи як стабільного, мирного та впевненого суспільства [14, 131].

9 травня 2005 року у норвезькому місті Берген на Конференції міністрів країн Європи Україна приєдналася до Болонського процесу. Вона зобов'язалась внести відповідні зміни у національну систему освіти та приєднатися до роботи над визначенням пріоритетів у процесі створення єдиного європейського простору вищої освіти до 2010 року.

Тут принципове таке висхідне явище: єдиний європейський освітній простір — соціальна, політична реальність. І все ж його подальше формування має відбуватися не тільки у напрямі якоїсь ідеалізованої, ідилічної Європи, як те ми нині маємо у політиці: єдина європейська валюта, єдиний уряд Європи, єдиний інформаційний простір тощо. Така Європа, зокрема в освітньому сенсі, навряд чи влаштує національні інтереси будь-якої пострадянської країни. У зв’язку з цим і до Болонського процесу ставлення, найперше на державному рівні, має бути досить обережним і принципово реалістичним, оскільки заміна університетської (колишньої радянської) моделі освіти на болонську, як вважають багато фахівців, не найкращий вихід для України. Та й не лише України. Колишня університетська модель освіти базувалася, і нині у провідних університетах світу базується, на тих фундаментальних знаннях, які дають змогу людині мати цілісний погляд на світ і все, що в ньому відбувається. Це основа точних, природничих, суспільних наук, поданих у комплексному, філософському контексті, цілісно, як світоглядна сентенція. У болонських освітніх моделях знання багато в чому розрізнені, а професії надто вузькоспеціалізовані. З огляду на потреби сучасного виробництва, коли справді має місце вузька спеціалізація, це — реалія часу, однак не потреба мати гармонійно розвинуту особистість. Завершеність цієї досить негативної картини в сучасній освіті України ще й в тому, що більшість ВНЗ абсолютно втратили науку як невід’ємний складник навчання, а фундаментальна наука як була, так і залишається в Національній академії наук, тобто, знову ж таки, абсолютно віддалена від підготовки фахівців. Нагадаємо, що в тих країнах, на яких Україні радять орієнтуватися у розвитку освіти, науки, домінує університетський складник, він розвивається там, де навчають і готують фахівців [4, 14].

Европейська система освіти відстає від американської не менше як на п’ятнадцять років, а жоден ВНЗ України не входить і до двохсот найкращих ВНЗ у світі. Загальні завдання для створення єдиного узгодженого загальноєвропейського простору вищої освіти мають бути зреалізовані до 2010 року (тобто залишається один рік). Як виглядає ця ситуація для сучасного освітнього простору в Україні, спробуємо тезово проаналізувати, враховуючи, що Болонський процес, на відміну від американської глобалізації, має, в широкому контексті, відбуватися інакше, ніж процес глибокої інтеграції центральноєвропейських країн в освіті і за її рахунок [4, 14].

Перше і основне питання: статус освіти в Україні, її соціальне визнання. Тут освіта за умов і потреб економічних, соціальних трансформацій повинна стати справді провідною сферою суспільного буття, але не галуззю наукового господарства, яка функціонує за тим самим «залишковим принципом». Тут ситуація значно погіршилася навіть порівняно з радянськими часами. Вільний доступ до освіти в Україні, лише формально декларується Конституцією, але реально ситуація виглядає майже до навпаки. Існує велика соціальна диференціація громадян щодо можливості отримати освіту, і вона, на жаль, поглиблюється. Понад те, створення з початку проголошення незалежності України так званого недержавного сектору освіти мало б розширити доступ до освіти громадян України, проте відкрита війна, що точиться останні три роки, МОН України проти ВНЗ недержавної форми власності спричинила тисячі соціальних конфліктів. Яскравим прикладом є доля найбільшого недержавного ВНЗ України — МАУП, яку чиновники МОН фактично намагаються будь-що знищити. Тут про якусь об’єктивно-змагальну конкуренцію між ВНЗ, що потребує демократизації освіти, взагалі не йдеться. Друге, і надто принципове, питання: якість освіти. Яку освіту (результат навчання, наукової та іншої діяльності) можна вважати найдосконалішою, такою, яка б максимально задовольняла особистість, державу і громадськість. Це коли людина вміє: навчатися, працювати, жити. Класична, неспростовна тріада. При цьому виокремлюється поняття кількісної освіти (обсяг знань) і якісної освіти (наявність у особистості відповідних соціальних, особистісних якостей). Обидва складники діють спільно, доповнюючи один одного.

Особливо слід наголосити, що якість освіти вимірюється не обсягом інформації (знань), які отримала людина. Обсяг знань колишні ВНЗ у СРСР давали величезний, який не зрівняти ні з якими іншими європейськими та американськими університетами. Якість освіти — це зміст її етичних і педагогічних принципів. Тим часом у більшості ВНЗ, на жаль, немає цілісного навчально-педагогічного, виховного процесу, під час якого формується гармонійна особистість громадянина [14, 132].

Ще раз зазначимо, що болонська освітня система великою мірою протистоїть класичній — тій, яка існувала у колишньому СРСР — університетській системі освіти. Така система не є комплексною: вона мозаїчна, а відтак не може сформувати у людини загальносвітоглядний підхід до оцінки явищ і подій суспільного життя, а найперше до суспільно-перетворюючої діяльності. Чи враховує це держава, орієнтуючись на болонський процес?

Якість навчання насамперед залежить від умов навчання: наближення ВНЗ до студента; організаційно-методичне забезпечення навчального процесу; нові технології навчання, що у комплексі створює умови для принципово інших менеджменту і підготовки фахівців з менеджменту. Достатньо проаналізувати у багатьох ВНЗ вкрай занедбану державну навчальну базу, стан студентських гуртожитків, використання дистанційних, аудіовізуальних, кореспондентських та інших систем навчання, щоб глибоко перейнятися реальною якістю навчання в українських ВНЗ. До цього додамо, що в Україні відсутні спеціальні, незалежні від урядів і міжнародних організацій акредитовані агентства, які об’єктивно оцінювували б рівень знань, якість підготовки спеціалістів. У світі це роблять різні авторитетні громадські організації, фонди, об’єднання, активно використовується з цією метою соціологічний інструментарій, оскільки найоб’єктивнішу оцінку фахівцю дає саме виробництво, споживач професійних послуг, громадськість. І з цього питання МОН України як вищий державний виконавчий орган в освіті до цього часу не визначилося.

Якість знань, навчання потребує загальноприйнятної та порівняльної системи вчених ступенів і звань, аби сприяти працевлаштуванню європейських громадян та міжнародній конкурентоспроможності європейської системи вищої освіти. З огляду не просто менеджменту, а соціальних пріоритетів в Україні зазначимо, що болонські домовленості кардинально порушують питання працевлаштування випускників ВНЗ. Для цього потрібні глибокі і постійні моніторингові дослідження ринку праці, забезпечення адресного державного замовлення на підготовку фахівців конкретного профілю. Звичайно, ринок диктує і регулює підготовку (кількісно і якісно) тих чи інших спеціалістів, однак цей процес має регулювати держава, а головним чином стимулювати розвиток освітніх послуг відповідно до суспільних потреб [25, 25].

Що ж до питання якості навчання, то болонські домовленості мають для України, інших сусідніх держав і ще одну приховану і надто загрозливу пастку: створюючи так звану зону європейської вищої освіти, її автори, аби, мовляв, вирівняти якість освіти в окремих країнах, пропонують організувати спеціальні, незалежні від урядів і міжнародних організацій, акредитаційні агенції. Проблема не лише в тому, що не зрозумілий їхній статус, рівень повноважень, а те, що якість підготовки фахівців вирішальним чином залежить від умов навчання, рівня професорсько-викладацького колективу, матеріальної бази ВНЗ. Отже, чи зможе Україна у підготовці фахівця конкурувати з країнами, які вкладають у розвиток освіти, професійної підготовки на кілька порядків більше коштів і можливостей (США, Японія, Німеччина, Англія та ін.)? Питання риторичне, але відповідь неспростовна.

Тож підсумуємо викладене. Болонський процес не є обов’язковою моделлю інтеграції української системи освіти у європейську, оскільки втрата специфіки, особливостей національної для освіти України матиме надто не прогнозовані, а то й негативні наслідки. Це зовсім не гіперболізація ситуації, а об’єктивна реальність.

Потрібно подбати про справді інноваційний розвиток національної системи освіти, виходячи найперше з власного історичного досвіду, власних потреб людини і суспільства. Для справді перспективної, відповідно до Болонського процесу, модернізації системи освіти в Україні необхідно було б вжити такі невідкладні, конкретних заходи:

— прийняти принципово нові редакції Законів України «Про освіту», «Про вищу освіту», «Про наукові ступені і вчені звання», аби виключити будь-які можливості авторитарного втручання однієї особи або групи осіб у справу функціонування освіти і науки. Ліквідувати монополізм, корупцію та забезпечити демократичний розвиток національних освіти і науки. Прискорити прийняття законів України про інтелектуальну власність та кредитування молоді у сфері освіти;

— розробити досконалу систему підготовки і підвищення кваліфікації вчителів, викладачів ВНЗ, спеціалістів з вченими ступенями, розширити форми заохочення, симулювання їхньої праці;

— реорганізувати НАН України, ліквідуючи галузеві АН, докорінно перебудувати систему присудження наукових ступенів і звань, вирішуючи ці завдання безпосередньо у провідних ВНЗ і наукових установах України;

— докорінно змінити систему ліцензування й акредитації освітньої діяльності, зробити її прозорою, доступною, демократичною за збереження високого рівня фахових вимог;

— запровадити систему освіти на основі двох ключових навчальних циклів: дипломного та післядипломного. Кінцевим результатом другого навчального циклу має бути вчений ступінь магістра та/або кандидата наук, як і в багатьох країнах Європи;

— подбати про розвиток освіти і науки за рахунок різних джерел фінансування, про збільшення державних видатків на ці сфери та зміцнення матеріальної бази ВНЗ [4, 14].

1. Соціологічні аспекти приватної освіти в Україні

Входження людства в ХХІ століття характеризується якісно новими явищами, що ставлять перед людиною раніше непізнанні завдання, які може вирішувати лише самодостатньо розвинена та освічена особистість. Освіта є рушійною силою в розвитку суспільства й особистості, засобом вияву та формування її інтелектуального, духовного потенціалу, вона є невід’ємною частиною суспільного життя і людини зокрема. Якщо ж вести мову про вищу освіту, то в сучасному суспільстві вона «виконує функцію продукування національних еліт у всіх сферах соціальної життєдіяльності – починаючи від економіки і закінчуючи мистецтвом» [1, 54].

Нова епоха зумовлює розвиток системи освіти якісно нового рівня у зв’язку із зміною філософсько-освітньої парадигми. Це веде до реформування вищої освіти в Україні та визначається масштабністю і радикальністю перетворень, що спрямовані на вирішення, яку саме освіту повинна здобути людина ХХІ століття, чим вона повинна керуватися, обираючи професію.

Приватна освіта в Україні виникла на початку в 1990-х років, хоча коріння її сягають ще Київської Русі, коли «остаточно склався тип української елементарної приватної, домашньої школи – школи дяківки» [8, 29], а також «школи грамоти» і школи «майстрів грамоти», які стали осередками писемності та освіти в державі й утримувалися на кошти батьків.

Наприкінці ХХ століття українське суспільство стало на шлях демократизації та розвитку ринкової економіки, що спричинило інформаційний бум в усіх ланках суспільного життя, в якому вища освіта стала головним генератором соціального розвитку, ресурсом подолання кризових процесів та поліпшення добробуту громадян. Саме в цей період посіли своє належне місце вищі навчальні заклади недержавної форми власності, які сьогодні отримали державне та суспільне визнання. Їх виникнення зумовлене «об’єктивними факторами, з боку держави – це стало визнанням неспроможності монопольної системи освіти оперативно відповідати на виклики часу, а з боку споживача освітніх послуг – диктувалося появою нового попиту як додаткового так і диференційованого» [12, 59].

Характеристики

Список файлов курсовой работы