141349 (691140), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Звичайно, професійна соціалізація відбувається і поза межами формальної, тобто інституційованої, освіти. Протягом тривалого часу така форма професійного навчання переважала. Так, у середні віки існував інститут підмайстрів, через який пройшли всі великі майстри ремесел і мистецтв. Професійна підготовка тут здійснювалася безпосередньо в трудовому процесі. За цехової організації учень не тільки працював у майстра, але й жив у його сім'ї. Таємниці професії й умови майбутнього життя відкривалися перед ним у реальних обставинах. Простіші професії найчастіше передавалися від покоління до покоління у сім'ї. Шкільна освіта передбачала оволодіння вищими видами духовної діяльності — релігійно-культовою, політичною, філософською, математичною та ін. Коли постала потреба у великій кількості освічених працівників, система освіти зреагувала розширенням мережі закладів професійної та науково-технічної освіти.

Ще одна функція системи освіти реалізується через взаємодію з соціальною структурою суспільства. У соціологічній науці існують різні точки зору щодо цієї взаємодії. Одні вважають, що система освіти формує і визначає соціально-класову структуру (концепція «меритократії»). З функціоналі-стської точки зору, освіта — раціональний спосіб розподілу людей відповідно до їх здібностей, коли найздібніші й найактивніші люди посідають вищі посади. Представники цього напряму вважають, що система освіти сприяє створенню рівних можливостей і сприятливих умов для висхідної мобільності, що в закладах освіти оцінюють людей на основі їх досягнень, незважаючи на класову належність, расу і стать тощо.

Згідно з теорією людського капіталу, освіта — це капіталовкладення в тих, хто навчається. Як і всі капіталовкладення, в майбутньому воно принесе прибуток. На основі цього обґрунтовується нерівність дорослих людей, яка зумовлюється кількістю і типом «капіталовкладень», інвестованих у їх освіту. Таким чином виправдовується нерівність між людьми, оскільки суспільство здійснило різні витрати на їх підготовку до різних видів діяльності. Винагороди відповідають капіталовкладенням [29, 128].

Якщо прибічники теорії функціоналізму підкреслюють позитивне значення взаємодії освіти з соціально-класовою структурою, то з точки зору теорії соціального конфлікту ця взаємодія має суспільне негативний характер. За цією теорією, освіта несе небезпеку конфліктних ситуацій, її розглядають як втілення різних групових конфліктів, вважають, що вона сприяє експлуатації і пригнобленню груп, які перебувають у несприятливих умовах. У 1971 р. в США з'явилася книга І. Ілліха з сенсаційною назвою «Суспільство відмовляється від освіти», в якій пропонувалося відмінити обов'язкове навчання. Автор вважав, що школи слід замінити навчальними закладами, де вивчають предмети за бажанням учнів, Крім того, пропонував заборонити роботодавцям з'ясовувати, яку освіту мають його потенційні працівники, зважати на їх здібності, а не на колишні досягнення у школі. Таким чином, розривався зв'язок між навчанням, роботою і доходами, якому надавали важливого значення прибічники функціоналізму і теорії людського капіталу. Представники теорії соціального конфлікту активно виступають проти системи селективного навчання з очевидним, як вони підкреслюють, соціал-дарвіністським ухилом. Неомарксисти також вважають, що сучасне навчання сприяє посиленню економічної, класової нерівності.

Роздвоєністю відзначаються марксистські погляди на цю проблему. За капіталізму, вважають вони, вплив соціальної структури на систему освіти зберігається і навіть посилюється, тоді як вплив системи освіти на соціальну структуру слабшає. А за соціалізму, на їх погляд, система освіти повинна служити створенню суспільства повної соціальної однорідності.

Виховна функція системи освіти полягає у формуванні з допомогою цілеспрямованої діяльності в підростаючих поколінь певних рис, світогляду, визнання пануючих у даному суспільстві норм поведінки, ціннісних орієнтацій, тобто у підготовці молоді до виконання певних соціальних обов'язків. З допомогою освіти зберігаються культурні цінності, які передаються від одного покоління до іншого. Виховання молоді в дусі конформізму, визнання культурних цінностей та ідеалів, що склалися в суспільстві, сприяє підтриманню існуючого соціального порядку. Але освіта сприяє і соціальним змінам, які відбуваються у зв'язку з переоцінкою існуючих знань і цінностей. Так, наприклад, коли Російська монархія для свого зміцнення запровадила західну систему підготовки державних чиновників, то одержала й неочікуваний результат — вільнодумство і студентські заворушення, спрямовані проти самодержавства [33, 109-111].

Має виховна функція освіти й особливий, відносно самостійний аспект — забезпечення соціального контролю, нагляду за дитячою, підлітковою і, частково, юнацькою віковими групами. У сучасному світі освіта вважається обов'язковою. Це означає, що згідно із законодавством, діти зобов'язані проводити в школі по декілька годин на день, п'ять чи шість днів на тиждень протягом певної частини року. Окремі ступені системи освіти створено з урахуванням необхідності нагляду за дітьми. Майже весь день їхню поведінку контролюють вчителі та вихователі. Цей аспект виховної функції освіти важливий і в тому сенсі, що школа часто відіграє роль компенсуючого фактора для дітей з так званих «неблагополучних» сімей, тобто сімей з нездоровим морально-психологічним кліматом.

З точки зору теорії конфлікту різні соціальні групи ведуть боротьбу за цінності, які слід засвоювати в школі. Так, наприклад, у СІЛА в 70—80-ті роки деякі батьки вимагали заборонити використання в школі матеріалу, в якому, на їх думку, знайшли відображення расистські, антиамериканські, антисемітські й антихристиянські настрої, а також відверто виражений інтерес до сексу. Внаслідок цього були переглянуті й складені заново підручники. Іноді виникають конфлікти, пов'язані з вибором цінностей при складанні навчальних планів. У 1925 р. Джон Скоупс був засуджений за викладання «єресі» учням Тенесі. Єрессю називали теорію Дарвіна, яка ставила під сумнів біблійне пояснення створення світу. Справу Скоупса назвали «Мавп'ячим процесом» [33, 114].

Виховну функцію освіти інколи трактують гіперболізовано, вважаючи її інструментом тоталітарного контролю, що певною мірою було притаманне, наприклад, радянському суспільству.

Система освіти виконує і функцію загальноосвітньої підготовки. Деякі дослідники розглядають цю функцію як аспект виховної функції, називаючи її гуманістичною, розвиваючою». Саме в ній виявляються відмінності між спеціальною і загальною освітою. Загальноосвітня підготовка допомагає розширити межі професіоналізму, розкриває простір ерудиції та кругозору. Крім того, професійна підготовка, засвоєння спеціальних знань неможливі без попередньої загальноосвітньої підготовки. Вона є основою підготовки до професійної діяльності, перекваліфікації, розвитку здібностей до професійної мобільності, професійної адаптації. З точки зору теорії людського капіталу, освіта не є фактором, який одразу споживається. Скоріше, це капіталовкладення, яке у майбутньому принесе прибуток. Цей капітал збільшується в процесі навчання. Система безперервної освіти не дає змоги йому знецінитись. А одержана в юності загальноосвітня підготовка є основою для подальшої безперервної освіти.

Ще однією важливою, але недостатньо дослідженою є науково-дослідна функція системи освіти. Творення нового знання постійно відбувалося в структурі системи освіти, оскільки певна частина вчителів і викладачів завжди цим займалася. Свідома орієнтація на продукування нового наукового знання постала в Стародавній Греції з виникненням прототипів майбутніх вищих навчальних закладів: Академії Платона, Ліцею Аристотеля, Піфагорійського союзу.

Тривалий час ця функція була побічною, другорядною для системи освіти. До XIX ст. у системі освіти в кращому разі розвивалися гуманістичні та схоластичні науки. Природничо-наукове знання розвивалося не тільки поза системою освіти, а часто і поза межами офіційної науки. Інституційного оформлення науково-дослідна функція набула в епоху промислової революції наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Саме в цей час було розпочато інтенсивні дослідження в галузі природничих наук, свідоме формулювання соціальних замовлень системі освіти. При вузах створено дос-
лідницькі лабораторії, науково-дослідні центри. Як і раніше, ця функція зосереджена у вищій ланці системи освіти. Уже наприкінці XIX ст. в обов'язки викладацького складу вузів увійшло одночасне виконання двох ролей: дослідника і педагога. Вузи стають найзручнішим місцем проведення фундаментальних, а згодом — і прикладних досліджень [31, 57].

Основні функції системи освіти у різних країнах і в різні історичні періоди виявляються не однаково. Це залежить від стану і потреб суспільства, від окреслених державою соціальної мети і принципів освіти.

1. Суспільство і освіта: шляхи взаємодії

Освіта як суспільне явище завжди більш-менш повно відображає об’єктивну реальність, необхідність тісної взаємодії з суспільством, відповідності його завданням. Її формування, розвиток і функціонування є закономірним процесом, детермінованим всією системою суспільних відносин. Причому ця закономірність не діє автоматично. Вона реалізується через цілеспрямовану діяльність працівників системи освіти на всіх рівнях та в значній мірі залежить від засвоєння ними завдань, що стоять перед суспільством, і не тільки в сфері освіти.

Сутність ролі освіти як соціального інституту полягає передусім в її соціальних функціях, які в різних країнах і в різні періоди проявляються неоднаково. На її особливості впливають рівень розвитку, потреби суспільства. Кожний державний лад прагне підготувати віддану йому молодь, необхідні кадри для всіх сфер життя. У свій час французький просвітитель Гельвецій відмічав, що в кожній країні мистецтво формувати людей настільки зв’язане з формою правління, що якась значна зміна в суспільному вихованні навряд чи можлива без зміни в самому державному устрої. Природно, що кожний державний лад висуває перед системою освіти свої вимоги [11, 5].

Сучасна освіта стає визначальним чинником у соціалізації особистості, формуванні її соціального статусу, досягненні життєвого успіху. Визнання цього факту є домінуючим серед мотивів отримання вищої освіти у сьогоднішніх студентів. На нинішньому етапі розвитку людської цивілізації як загальноосвітня підготовка, що складає базу для набуття спеціальних знань, розвитку здібностей та професійної адаптації, так і вища школа є визначальними чинниками у формуванні здатності особистості до успішного функціонування в складних умовах сучасного суспільства.

Розглянемо взаємодію освіти з соціальною структурою суспільства. В соціологічній науці існують різні погляди на цей процес. Прибічники концепції меритократії (влади найбільш обдарованих) вважають, що система освіти формує і визначає соціально-класову структуру суспільства. З функціоналістської точки зору, освіта – це раціональний спосіб розподілу людей відповідно до їх здібностей, коли найактивніші і найталановитіші займають вищі посади. А сама система освіти сприяє створенню рівних можливостей, оскільки в закладах освіти оцінюють людей за їх досягненнями, незважаючи на расу, стать, класову належність тощо. Отже, функціоналісти акцентують увагу на позитивному значенні взаємодії освіти з соціальною структурою. Прибічники ж конфліктологічної точки зору вважають цю взаємодію суспільно негативною, оскільки освіта приховує в собі небезпеку конфліктних ситуацій, сприяє пригнобленню груп, які перебувають у несприятливих умовах. Наприклад, у США, незважаючи на те, що негри сьогодні мають більше, ніж будь-коли можливостей одержати освіту, рівень неписьменності серед них майже у 5 разів вищий, ніж серед білих [11, 5-6].

Сучасна соціологія освіти у центр своїх досліджень поклала проблему кризи освіти, яка набула глобального (світового) масштабу, починаючи із середини ХХ ст. В 60-ті роки вийшла книга відомого вченого економіста, директора Міжнародного інституту планування освіти Ф.Кумбса «Світова криза освіти». Згодом відбулися конференції на цю ж тему, вийшли книги і статті з такими багатозначними заголовками як «Криза в класних кімнатах», «Шкільні пустелі». Спираючись на величезний обсяг даних, світове наукове співтовариство було одностайне в постановці діагнозу: сучасна освіта перебуває в стані кризи.

Загальносвітова криза освіти зумовила активні пошуки виходу з неї. В різних країнах світу розробляються національні і міжнародні програми типу: «Освіта майбутнього» (Франція), «Освіта американців ХХІ ст.», «Нація в небезпеці» (США), «Модель освіти для ХХІ ст.» (Японія), в т.ч. і «Україна ХХІ ст. Державна національна програма «Освіта» та ін. В усіх цих програмах можна помітити спільні тенденції пошуку шляхів приведення своїх національних систем освіти у відповідність з вимогами часу. Основні з них: демократизація всієї системи навчання і виховання; підвищення фундаментальності освіти; гуманізація і гуманітаризація освіти; використання найновіших технологій навчання; інтеграція різних форм і систем освіти як на національному, так і на світовому рівнях [11, 8].

Провідна ідея реформування освіти – розвиток її за принципом безперервності, що передбачає постійне поповнення та оновлення знань людини, її духовне вдосконалення від раннього дитинства до старості. Саме цього вимагають потреби сучасного суспільного розвитку.

Виникнення ідеї безперервної освіти пов’язують з науково-технічним прогресом, який потребує широкоосвіченого працівника, спонукає до постійного оволодіння новими знаннями. На думку футурологів, наприклад, професійні вимоги до фахівців будуть змінюватись кожні 5-10 років. Тому фахівець повинен мати готовність, здатність і можливість до перенавчання.

Сучасному працівникові необхідна також грунтовна гуманітарна підготовка – розвинуте логічне мислення, мовна культура тощо. Проте суть не тільки у вимогах науково-технічного прогресу. Безперервна освіта пов’язана з вирішенням складних соціальних проблем, зумовлених новим становищем людини у світі, який швидко змінюється. За цих умов освіта перетворюється на елемент повсякденного способу життя дедалі більшого числа людей. Освічена людина може перетворитися в неука, якщо не буде постійно поповнювати свої знання. Тому змінюється зараз і саме розуміння того, хто така освічена людина. Якщо в попередній парадигмі освіти це була «людина, яка багато знає», то в нинішній – це «індивід, що орієнтується на цінності освіти як провідного виду діяльності в структурі власного способу життя» [3, 256].

Виходячи із всього сказаного, підкреслимо, що взаємодія освіти і суспільства на сучасному етапі набуває нового змісту. ХХІ століття – це час переходу до високотехнологічного інформаційного суспільства, в якому якість людського потенціалу, рівень освіченості і культури всього населення набувають вирішального значення для економічного і соціального поступу країни. Стрижнем освіти в Україні зараз, як підкреслюється в «Концепції загальної середньої школи», є «розвиваюча культуротворча домінанта, виховання відповідальності особистості, яка здатна до самоосвіти і саморозвитку, вміє критично мислити, опрацьовувати різноманітну інформацію, використовувати набуті знання і вміння для творчого розв’язання проблем, прагне змінити на краще своє життя і життя своєї країни». Практичне здійснення цієї ідеї, на жаль, гальмується багатьма несприятливими чинниками. Освіту, як нам відомо, в Україні знецінено. Про це свідчить хоча б оплата праці. По суті, зникла її диференціація (донедавна професор отримував меншу зарплату, ніж державний службовець із середньою освітою). А в США, наприклад, навіть рядовий працівник із вищою освітою, отримує зарплату на 70 % вищу, ніж той, хто її не має [3, 257].

Ускладнює ситуацію катастрофічне матеріальне і фінансове становище освітніх установ на фоні загальної соціальної кризи в державі; втрата інтелектуалів та зниження якості кадрового потенціалу викладацького корпусу, спричинене безперешкодною дією нецивілізованого і неконтрольованого ринку епохи «початкового нагромадження капіталу»; слабкість альтернативного сектора освіти як щодо організаційних форм, так і щодо якості належних освітніх стандартів.

Розділ ІІ. Нова парадигма освіти в умовах трансформації суспільства

1. Проблема реформування освіти

На рубежі XXI ст. чітко окреслилися головні тенденції оновлення освіти:

• демократизація всієї системи навчання і виховання;

• підвищення фундаментальності освіти;

• гуманізація та гуманітаризація освіти, використання найновіших технологій навчання;

• інтеграція різних форм і систем освіти як на національному, так і на світовому рівнях.

Провідна ідея реформи освіти — розвиток її за принципом безперервності, що передбачає постійне поповнення та оновлення знань людини, її духовне вдосконалення від раннього дитинства до старості. Виникнення і розвиток цієї ідеї пов'язують з науково-технічним прогресом, який потребує широкоосвіченого працівника, спонукає до постійного оволодіння новими знаннями, методами, навичками. Такому працівникові необхідна і ґрунтовна гуманітарна підготовка — розвинуте логічне мислення, мовна культура тощо. Проте суть не тільки в науково-технічному прогресі та його вимогах. Безперервна освіта пов'язана з вирішенням складних соціальних проблем, зумовлених новим становищем людини у світі, який швидко змінюється. За цих умов освіта перетворюється на елемент повсякденного способу життя протягом усього періоду активної діяльності дедалі більшої кількості людей. Змінюється розуміння того, хто така освічена людина. Якщо в попередній парадигмі освіти це була «людина, яка багато знає», то в нинішній — це індивід, що орієнтується на цінності освіти як провідний вид діяльності в структурі власного способу життя.

Перша міжнародна зустріч вчених з проблем безперервної освіти відбулася в 1967 р. в Оксфорді. В 1974 р. у Москві зустрілися експерти ЮНЕСКО, які розглядали дослідження безперервної освіти. Того ж року у Варшаві був організований симпозіум на тему «Школа і перманентна освіта», на якому йшлося про соціальне значення безперервної освіти для «поточних» контактів людини із засобами масової інформації, про підготовку учнів до післяшкільної освіти, підвищення кваліфікації професійно підготовлених кадрів тощо [22, 61].

Характеристики

Список файлов курсовой работы