42432 (685494), страница 7

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 7)

Наголос має фонологічне значення. Він виконує конститутивну, ідентифікаційну та диференційну функції. Він об'єднує звуки в слові і необхідний для узнавання слів і їх форм: р`адій—рад`ій, `обід—об`ід, атл`ас—`атлас, при­кл`ад — пр`иклад; хат`и — х`ати; копч`ений — к`опчений, насип`ати, — нас`ипати, вилі­т`ати — в`илітати.

Можливе варіативне наголошення. Варіативне наголошування — це об'єктивний результат розвитку акцентологічної системи мови, показник переходу від однієї норми до іншої. Разом з тим не можна не відзначити, що деякі так звані акцентні варіанти виконують дуже тонку стилістичну, художньо-зображальну функцію. Наприклад, форми в`исоко, гл`ибоко слід вважати загальновживаними, а вис`око, глиб`око — власне поетичними; у формі вол`ошковий посилюється відносна ознака, а у формі волошк`овий — якісна.

Незважаючи на зміну місця наголосу в багатьох словах у зв'язку зі словозміною і словотворенням, в українській мені наголошування характеризується сталою системою і яскртю вираженими закономірностями. Нормативне наголошування є необхідною ознакою культурного й грамотного мовлення.

Різноманітне поєднання ненаголошених складів з наголошеним, а також ненаголошених між собою є базою, на фоні якої формується ритмічна структура слова.

Інтонація визначається як сукупність кількох фонетичних компонентів:

фразового наголосу, пауз, ритміки, мелодики, тембру і темпу. За допомогою інтонації мовленнєвий потік членується на смислові відрізки — синтагми і речення, розмежовуються речення за метою висловлення, визначається внутрішня взаємодія компонентів у комунікативному процесі, досягається вираження модальних значень І емоційного забарвлення відповідних повідомлень.

Фразовий наголос виявляється тільки в реченні. Виступаючи компонентами речення, окремі слова дістають наголошення неоднакової сили, що залежить від місця слова в реченні, кількості складів у ньому та смислового навантаження. Фразовий наголос має такі різновиди: наголос акцентної групи, синтагматичний, логічний та емфатичний.

Наголос акцентної групи — найслабкіший за своєю силою. В акцентну групу звичайно об'єднуються повнозначні слова і сполучники, прийменники, допоміжні дієслова і окремі різновиди займенників. Акцентну групу можна розглядати також як фонетичне слово. Сильнішим у реченні є синтагматичний наголос.

Логічним наголосом називається особливе виділення голосом слва у реченні з метою підкреслити важливість його в смисловій структурі речення. У простому реченні буває тільки один логічний наголос. Він може падати на будь-яке слово в реченні, у тому числі й на неповнозначне, що звичайно не має навіть словесного наголосу.

Логічний наголос сильніший від синтагматичного. Він може падати на будь-яке слово синтагми.

Емфатичний наголос — це виділення важливої з смислового погляду частини висловлення (групи слів, слова і навіть частини слова) у зв'язку з вираженням експресії мовлення, емоційного стану мовця.

Емфатичний наголос найчастіше пиражається подовженням приголосного, голосного, а також своєрідною мелодикою.

Пауза - більш або менш тривалії артикуляційна й акустична зупинка в мовленнєвому потоці. Паузи використовуються як засіб смислового та емоційного виділення слова або синтагми. У зв'язку з цим розрізняють паузи логічні і психологічні. Найбільші паузи виступають у кінці речень різного типу. Вони в і транскрипції позначаються знаком. Ці паузи служать, з одного боку, для того, щоб підкреслити перехід від однієї думки до іншої, а з другого—вони виконують чисто фізіологічну функцію, даючи мовцеві можливість поповнити повітря в легенях.

Менш виразні паузи виступають звичайно в кінці складного (складносурядного чи складнопідрядного) речення, а також у середині речення між синтагмами. У транскрипції така пауза позначається знаком [)]. Пауза може бути і в межах синтагми, наприклад між підметом і присудком, після звертання тощо.

Паузи не завжди збігаються з розділовими знаками. На місці розділового знака паузи фактично може й не бути. Разом з тим пауза може виступати в місці, де немає жодного розділового знака. Наприклад, у реченні Пахне м'ята, хліба, радіючи, цвітуть (М. Рильський) відокремлений дієприслівник «радіючи» зовсім не виділяється паузами. Між підметом і присудком завжди є невелика пауза, а розділові знаки, як правило, не ставляться. Немає паузи перед звертаннями, які стоять у кінці речення або в середині синтагми, хоч комами вони виділяються обов'язково.

Іноді від місця паузи в реченні залежить його зміст. Пор., наприклад, такі речення:

Я не раджу вам вірити Я не раджу вам вірити Паузи можуть використовуватися як засоби передачі:

а) незакінченої, обірваної мови: / в рільництві, і в бджільництві. і в птахівництві, і в свинарстві, і... і... (О. Вишня);

б) хвилювання: Коли запитають... коли не хочете сказати про мене доброго слова... то прошу вас... від щирого серця прошу... пожалійте гонимого... не кажіть нічого зайвого, не чорніть старого... (Ю. Збанацький); в) несподіваного змістового переходу; Якась хвилина і... ні пуху ні пера! Літак уже в повітрі (Ф. Маківчук).

Основним елементом інтонації є мелодика. Розрізняють мелодику завершеності, незавершеності і питальну мелодику.

Якщо висловлюється закінчена думка, таке речення вимовляється з мелодикою, що наприкінці знижується й досягає найнижчого рівня. Це мелодика завершеності, характерна для розповідного речення.

Якщо мелодика протягом усього речення тримається на приблизно однаковому рівні, а особливо тоді, коли вона в кінці речення тримається на рівні, характерному для попередньої частини, це означає, що думка не закін­чена. Вона має бути або може бути закінчена. Це мелодика незавершеності, характерна для нскінцевих синтагм.

Якщо мелодика наприкінці речення різко піднімається вгору й досягла найвищого рівня, це означає, що висловлено питання, яке вимагає відповіді.

Література

Ганич Д.І., Олійник І.С. Словник лінгвістичних термінів.-К., 1985,с. 4 –17

Зиндер Л.Р. Общая фонетика .-Л.,1979,с. 4 -14

Жовтобрюх М.А. ,Кулик Б. М. СУЛМ.-Л.,1973.

Карпенко Ю.О. Фонетика, Одеса ,1986

СУЛМ (за ред . А. Грищенка .- К ., 1993

СУЛМ (Фонетика. К., 1969.)

Дайте відповіді на запитання

1.Назвіть основні фонетичні одиниці мовлення .

2.Дайте визначення наголосу, схарактеризуйте його артикуляційну та акустичну природу. Чому наголос називається словесним ?

3.На який склад у слові може припадати наголос ? Як за цією ознакою називають український наголос ?

4.Яку смилову, формотворчу і словотвірну функцію виконує словесний наголос?

Який наголос називається фразовим ?

6.Що таке фонетичне слово? Які слова української мови звичайно виступають як проклітики та енклітики ?

7.З’ясуйте поняття синтагми.

8.З’ясуйте поняття логічного наголосу.

9.З’ясуйте поняття емфатичного наголосу.

Виконайте вправи

1. Розбийте подані слова на склади. Обгрунтуйте складову межу в середині групи приголосних.

Адреса, азбест, Андрій, бастіон, батальйон, вразливий, бойкот, бомбардувальник, вертлявий, верхів’я.

1. Розбийте слова на склади. Із скількох звуків складається в них перший склад?

Їжа, юшка, яблуко, єдиний, юрба, Євген, Юрко, яма, їдкий.

1. Розбийте слова на склади, схарактеризуйте їх.

В проваллі темнім, десь на дні

Сосна чорніє на граніті...

Ніхто з живих не зна її,

Не зна й вона нікого в світі

(О.Олесь).

Тема 7. Позиційні зміни голосних і приголосних фонем у мовному потоці.

Модифікації фонем

Усі фонетичні зміни, що виникають внаслідок модифікації, можуть бути комбінаторні й позиційні.

Комбінаторні зміни — це зміни, що залежать від взаємодії звуків у мовному потоці. На якість одних звуків постійно впливає артикуляція сусідніх звуків, внаслідок чого утворюються різні алофони фонем.

В основу вивчення комбінаторних змін звуків покладено вчення про три фази вимовленого звука: екскурсію— коли мовні органи переходять із спокійного (індиферентного) положення до характерного артикуляційного положення, потрібного для вимови даного звука; витримку — коли мовні органи перебувають у відносно незалежному положенні, потрібному для вимови даного звука; рекурсію — коли мовні органи знову повертаються в індиферентне положення. Проте ці три фази наявні лише у звука, вимовленого ізольовано. Якщо кілька звуків вимовляються вряд, то рекурсія звука здійснюється не до індиферентного положення, а зливається в один суцільний момент з екскурсією наступного звука, внаслідок чого відбувається своєрідне взаємне накладання артикуляції окремих фаз або й звуків у цілому, яке називається коартикуляцією. Таке взаємне накладання кінцевої й початкової фаз сусідніх звуків (причому різних за способом артикуляції) веде до того, що основні артикуляційні типи взаємно змінюють свою якість (якщо не протягом усієї тривалості, то принаймні в певних її відрізках), і таким чином виникають різні алофони.

Крім того, в мові розрізняють два типи пристосування (адаптації) звуків:

Акомодація (від лат. пристосування) — зміни, що відбуваються між звуками різних категорій, тобто між голосними й приголосними, наприклад /п/ перед /у/ лабіалізується. Акомодація може бути прогресивною і регресивною. Коли попередній звук впливає на наступний, то має місце прогресивна акомодація. Коли ж, навпаки, наступний звук впливає на попередній, відбувається регресивна акомодація.

Асиміляція (від лат. уподібнення) —це зміни, що відбуваються між звуками тієї самої категорії, тобто між голосними або між приголосними, наприклад [с] під впливом [н'] в слові сніг теж м'який /с'н'іг/. Асиміляція теж може бути прогресивною й регресивною залежно від того, чи впливає попередній звук на наступний (прогресивна асиміляція), чи, навпаки, наступний звук впливає на попередній (регресивна асиміляція)..

При аналізі звукових змін у мовному потоці беруться до уваги не тільки окремі граматичні слова, а також і так звані «фонетичні слова», до складу яких входить самостійне слово разом із службовим і групи слів, що складаються з двох повнозначних слів, які становлять у вимові нерозривну єдність.Особливість фонетичного слова полягає в тому, що обидві його частини внаслідок внутрішньої підпорядкованості одному наголосу зливаються в єдине ціле, наприклад: без тебе, як же, сказав би.

До найголовніших видозмін (модифікацій) українських звуків у мовному потоці в системі вокалізму належить акомодація (пристосування голосних до сусідніх приголосних), редукція (зміни ненаголошених голосних щодо тривалості, інтенсивності, якості), вокальна асиміляція (інакше — вокальна гармонія, або гармонійна асиміляція); у консонантизмі — акомодація (пристосування приголосних до сусідніх голосних) і асиміляція (уподібнення) приголосних у групах приголосних.

Модифікації голосних. Комбінаторні модифікації голосних. Акомодація

Артикуляція кожного голосного в позиції між приголосними має постійну закономірність, яка виявляється в тому, що початкова й кінцева фази його залежать від артикуляції попереднього або наступного приго­лосного.

Коли попередній приголосний видозмінює початкову фазу наступного голосного,— це прогресивна акомодація. Коли ж, навпаки, наступний приголосний видозмінює кінцеву фазу попереднього голосного,— це регресивна акомодація. У мовному потоці вони, як правило, діють одночасно, позначаючись на якості початку голосного і його кінця. Разом з тим дія акомодації в обох випадках неоднакова: перша перехідна фаза голосного завжди зазнає більшого впливу попереднього приголосного, ніж друга — наступного.

Загалом ступінь вияву акомодації голосних найбільше визначається місцем творення сусіднього приголосного, точніше тим, наскільки близькі за місцем творення артикуляції голосного й сусіднього приголосного. Так, вплив задньоязикових на голосні [о], [у] менший, ніж вплив на них передньоязикових. З цієї ж причини спостерігається незначний вплив на артикуляцію [о], [у] губних приголосних. З другого боку, наприклад, пом'якшені передньоязикові більше впливають на голосні заднього ряду, ніж на голосні переднього ряду і особливо на [і], де цей вплив майже зовсім не відчувається.

Позиційні модифікації голосних

Усі голосні фонеми української мови в ненаголошеній позиції, у зв'язку з ослабленням загальної артикуляційної напруженості, зазнають значних і кількісних, і якісних змін.

Характерною особливістю ненаголошених алофонів е те, що короткий стаціонарний сегмент наявний у ненаголошених голосних, як правило, тільки в повному стилі. У розмовному він звичайно буває відсутній зовсім.

Тверде чи м'яке консонантне оточення позначається на артикуляційно-акустичних особливостях ненаголошених голосних ще більше, ніж наголошених, оскільки воно відбивається не тільки на перехідних, а й на умовно стаціонарних сегментах.

Диференціація ненаголошених алофонів щодо підняття спинки язика зберігається, причому виділяється чотири ступені підняття, як і в наголошених

На слух зміни [а], [у], [і] майже непомітні. Вимова [е] більше чи менше наближається до вимови звука [и], наприклад: [зеирнина]. З другого боку, вимова ненаголошеного [и] розширюється й наближається до вимови [е], наприклад: [жиевут'], [диетина] й под. Ненаголошений [о] в позиції перед складом з наголошеним [і], а особливо перед складом з [у] звужується й більше чи менше наближається своїм звучанням до голосного [у]: [коужух],[гоУлубка] й под.

Але, незважаючи на цілком закономірні деякі і якісні, і кількісні зміни, головна особливість українського вокалізму полягає в тому, що ненаголошені голосні різко не відрізняються своєю вимовою від наголошених, і усі складові голосні української мови в усіх позиціях зберігають повнозвучну вимову, а також (за нечисленними, порівняно, винятками) й свою якість і в ненаголошених складах. Різке скорочення, ослаблення, напів-глуха вимова голосного — рідке й нетипове для укра­їнської мови явище.

Редукція голосних

Ненаголошеність безпосередньо пов'язана з редукцією звуків. Редукція (від лат. скорочую) — видозміна звуків, що є наслідком меншої напру­женості й тривалості артикуляції.

Є два типи редукції звуків: кількісна і якісна.

Під кількісною редукцією розуміють зменшення тривалості голосних при збереженні характерного тембру.

Характеристики

Список файлов книги