42432 (685494), страница 4

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 4)

Для кваліфікації [и] та [і] як окремих фонем існують необхідні підстави.

У живому мовленні на початку слова на місці орфографічного і може звучати не тільки [і], а й [и]. Пор.: інший — инший, індик — индик, ірій — ирій, іноді — иноді, іржа — иржа й под. Можна навести також унікальний випадок вияву смислорозрізнювальної функції [и] та [і] на початку слова, наприклад: икати, икання — ікати, ікання.

Якщо визнати, що слова типу кинь — кінь, вил — віл, дим — дім, білити — біліти, носить- носіть розрізняють­ся приголосними фонемами, а не голосними [и], [і], то ці приголосні повинні виявляти свою фонематичність не тільки перед [і], [и], а й перед іншими голосними, наприклад перед [а], [у] та в кінці слова. Однак не можна цього твердити щодо /ґ/, /к/, /х/, /ж/, /г/, /ч/, /ш/, /б/, /п/, /в/, /м/, /ф/, які виступають як напівпом'якшені лише перед /і/. Ці напівпом'якшені приголосні є алофонами відповідних твердих фонем, а не самостійними фонемами. Отже, слова типу кинь — кінь, вил — віл, гир — гір розрізняються не приголосними фонемами, а голосними /и/ — /і/. Цього досить, щоб визнати фонематичність /и/ — /і/ і в усіх інших випадках (типу дим —дім), але з одночасним протиставленням і попередніх приголосних фо­нем.

Про фонематичну самостійність /и/ та /і/ свідчать і так звані морфологізовані чергування їх у дієслівних видових формах типу сидіти — сісти та утворення перехідних-неперехідних дієслів, що відрізняються суфіксами -і, -й: біліти— білити, синіти—синити незалежно від твердості-м'якості кінцевого приголосного кореня. Пор.: білий — синій.

У вимові українських слів [и] та [і] ніколи не змішуються, особливо тоді, коли попередні приголосні за твердістю-м'якістю не протиставляються (губні, шиплячі, задньоязикові) .

Артикуляційно-акустичні умови творення голосних

Найактивнішим органом мовлення в ротовій порожнині є язик, якому й належить визначальна роль у творенні голосних. Завдяки тому, що язик легко рухається в горизонтальному й вертикальному напрямках, змінюються форма й розмір резонатора, від чого залежить якість того чи іншого голосного.

Місце артикуляції голосних визначається позицією спинки язика в горизонтальному напрямку щодо піднебіння. Якщо при вимові звука язик більше чи менше піднімається до твердого піднебіння, лишаючи порівняно невеликий прохід для видихуваного повітря, а в задній частині ротової порожнини виникає великий простір, що служить резонатором,- утворюються голосні переднього ряду [і], [и], [е].

Якщо ж при вимові звука основна маса язика зосереджена в його задній частині й піднімається до заднього піднебіння, утворюються голосні заднього ряду ([а], [о], [у]). При цьому в задній частині ротової порожнини залишається тільки невеликий прохід, а великий резонатор утворюється в передній частині.

Середнє положення між голосними переднього і заднього ряду займають голосні середнього ряду, вони в українській мові відсутні.

Ступінь підняття язика залежить від того, як спинка язика піднімається до піднебіння. Вона може бути максимально піднята до піднебіння, залишаючи невеликий прохід для видихуваного струменя повітря, може бути піднята менше і, нарешті, може підніматися незначною мірою або й не підніматися зовсім. Залежно від цього в українській мові розрізняють голосні високого [і], [у], високо-середнього [и], середнього [е], [о] і низького [а] підняття.

Губи легко змінюють форму й розмір вихідного отвору в ротовій порожнині, а також подовжують або скорочують резонуючу ротову порожнину. Залежно від їх участі в артикуляції голосні поділяються на неогублені, або нелабіалізовані, і огублені, або лабіалізовані. До лабіалі­зованих належать [о], [у], до нелабіалізованих — [а],[е], [і], [и].

Артикуляційна характеристика голосних фонем

Голосний [а] основний алофон фонеми /а/ нелабіалізований голосний заднього ряду, низького підняття.

Голосний [о] основний алофон фонеми /о/ лабіалізований голосний заднього ряду середнього підняття.

Голосний [у] основний алофон фонеми /у/ дуже лабіалізований голосний заднього ряду, високого підняття.

Голосний [е]. основний алофон фонеми /е/ звук переднього ряду, що твориться на межі з середнім рядом, середнього, але дуже зниженого підняття.

Голосний [и] основний алофон фонеми /и/ нелабіалізований голосний переднього ряду, високо-середнього ПІДНЯТТЯ .

Голосний [і] основний алофон фонеми /і/ нелабіалізований голосний переднього ряду, високого підняття.

Таким чином, основні алофони голосних української мови розрізняються (протиставляються) за трьома ознаками. За місцем творення вони поділяються на дві групи: голосні переднього ряду [і], [и], [е] й голосні заднього ряду [а], [о], [e]. За ступенем підняття голосні поділяються на чотири групи: голосні низького [а], середнього [е],[о], високо-середнього [и] та високого [у], [і] підняття. За участю губ розрізняють голосні двох типів: нелабіалізовані [а], [е], [и], [і] та лабіалізовані [о], [у].

Література

Ганич Д.І., Олійник І.С. Словник лінгвістичних термінів.-К., 1985, с. 4 –17.

Зиндер Л.Р. Общая фонетика .-Л.,1979, с. 4 –14.

Жовтобрюх М.А., Кулик Б.М. СУЛМ.-Л.,1973,с. 90-92.

Карпенко Ю.О. Фонетика, Одеса 1986, с. 3 – 7.

СУЛМ /за ред . А. Грищенка .- К ., 1993.

СУЛМ Фонетика. К., 1969, с. 43 – 49.

Тоцька Н.І. Голосні фонеми української мови.-К.,1973, с. 28 – 65.

Зиндер Л.Р. Общая фонетика.- М., 1979, с. 56- 63.

Дайте відповіді на запитання

1.Які звуки називаються голосними ?

2.Який принцип покладено в основу класифікації голосних звуків ?

3.Як поділяються голосні звуки української мови за місцем творення ?

4.Як поділяються голосні звуки за ступенем підняття спинки язика ?

5.Як поділяються голосні звуки за участю губ при їх творенні ?

Виконайте вправи

1. Назвіть голосні звуки за вказаними ознаками і доповніть їх характеристику ознаками, які відсутні

   • лабіалізований звук високого підняття ;

   • звук низкого підняття ;

   • звук високого підняття переднього ряду ;

   • звук високого підняття заднього ряду ;

   • звук високо-середнього підняття ;

   • звк переднього ряду середнього підняття ;

   • лабіалізований звук середнього підняття ;

1. Проаналізуйте всі голосні за місцем творення, ступенем підняття язика, за участю губ при їх творенні

Хай мовчать Америки й Росії, коли я з тобою , Україно, говорю

(В.Симоненко).

1. Вкажіть, чим розрізняються з артикуляційного боку такі голосні української мови :

[а] – [о], [і] –[и], [і] – [у], [а] – [у], [е] – [о], [і] – [е].

Тема 4.Система фонем української літературної мови (приголосні фонеми )

В українській мові сильною позицією для приголосних фонем є позиція їх перед будь-яким голосним заднього ряду або в кінці слова. У цій позиції розрізняють слова та їх форми, тобто протиставляються такі 32 приголосні фонеми української мови: /б/, /п/, /м/, /в/, /ф /, /д/, /д/, /т/, /т/, /з/, /з/, /с/, /с/, /ц/, /ц/, /дз/, /дз/, /ж/, /ч/, /ш/, /дж/, /л/, /л/, /н/, /н/, /р/, /р/, /й/, /г/, /к/, /х/, /ґ/.

Виділення більшості фонем не викликає сумнівів. Вони протиставляються за диференційними ознаками в однакових або подібних фонетичних умовах. Це стосується передусім твердих губних приголосних /б/, /п/, /м/, /в/, /ф/. На підтвердження їх фонематичності можна навести ряд прикладів : був — дув; пут — тут -— кут, бав - мав: фон — сон.

Легко доводиться фонематичність твердих передньоязикових /д/, /т/, /з/, /с/, /ц/, /л/, /н/, /р/, /ж/, /ч/, /ш/, наприклад: дим — тим - зим - цим - ним — Рим — чим.

Складнішою виявляється фонематична природа /дз/, оскільки відсутні необхідні протиставлення. Цей звук уживається в невеликій кількості слів переважно звуконаслідувального характеру. У розмовній мові, особливо просторіччі, в деяких із них можлива ненормативна заміна /дз/ на /з/ без зміни значення слона: дзвенить — звенить, кукурудза — кукуруза. Це могло б стати підставою для заперечення фонематичності /дз/ в українській мові і для трактування звука [дз ] як факультативного алофона фонеми /з/. Але існують випадки, коли заміна [дз ] на інші звуки зовсім руйнує слово, наприклад: дзиґа — зиґа; дзень —зень. Це дає підстави вважати /дз / самостійною фонемою.

Вимагає доведення і фонематичність /дж/, хоча тут є більше переконливих протиставлень на матеріалі як власне українських, так і запозичених слів: воджу—вожу, каджу — кажу.. Разом з тим і тут є чимало випадків, коли замість [дж] в просторіччі вживається [ж] без зміни значення: ходжу—хожу, броджу— брожу. Виконання смислорозрізнювальної функції є підставою для визнання фонематичності /дж/.

Численні протиставлення засвідчують фонематичність приголосних /к/, /х/ і /г/: хору— кору — гору й под.

Приголосна /ґ/ виступає в порівняно невеликій кількості українських запозичених, а також звуконаслідувальних слів: /ґ/анок, /ґ/рати, /ґ/удзик тощо. Протиставлення /ґ/ іншим фонемам обмежене, проте можливе, зокрема за місцем творення (/ґ/рати — драти — брати), за глухістю-дзвінкістю (ґава — кави, ґуля — куля), за способом творення (ґрати — грати, ґуля — гуля, ґніт — гніт).

М'які /д'/, /т/, /з/, /с'/, /ц'/,/дз/, /л'/, /н'/, /р/ є самостійними фонемами. Фонематичність більшості з них (крім /ц'/,/дз/) доводиться численними протиставленнями в квазіомонімах — в кінці слова чи складу або перед голосними заднього ряду: лад — ладь, рад — радь; там — тям; брат — брать; кута — кутя; лаз — лазь; рос — Рось, рис — рись; лук — люк, булка — буль­ка; на кону — коню, ден — день; раба — ряба; гору — горю.

Приголосні /ц/ — /ц' / і /дз/ - /дз/ не мають безпосередніх протиставлень, однак м'які /ц/, /дз/ слід вважати самостійними фонемами.

Українській мові властиві напівпом’якшені приголосні звуки [б’], [п’], [в’], [м’], [ф’], [ж’], [ч’], [ш’], [дж’], [ґ’], [к’], [х’], [г’], які найчастіше виступають перед голосним [і], що дає підставу вважати їх комбінаторними алофонами відповідних твердих приголосних, наприклад: бюст, пюре, ревю, мюзик-хол, фюзеляж.

Складним є також питання про фонологічну природу подовжених приголосних (твердих і пом'якшених). В українській мові є чотири типи подовжених приголосних, що утворилися:

1. внаслідок збігу двох однакових приголосних на межі морфем (оббити, переддень) ;

2. як результат історичної фонетичної зміни — прогресивної асиміляції (зання, життя);

3. внаслідок регресивної асиміляції в живому мовленні (зшиток—[ш:]иток);

4. у словах іншомовного походження (манна, ванна, імміграція).

В українському мовознавстві досить довгий час панувала думка, що подовжені пом'якшені приголосні слід кваліфікувати як самостійні фонеми, які протиставляються неподовженим пом'якшеним.

Історично подовжені й пом'якшені звуки, хоч вони й не виступають на межі морфем, слід також вважати реалізацією двох пом'якшених фонем. Для цього є такі підстави:

а) при переносі слів ці подовжені приголосні розриваються; б) вони мають обмежену кількість протиставлень (пор.: синю—синню, кутя—куття).

Подовжені приголосні різної якості (тверді або пом'якшені), що виникають у сучасній українській мові внаслідок регресивної асиміляції при словотворенні й словозміні (наприклад зшиток — [ш]иток, розширити — ро[ш:]ирити, рознісши—розні[ш:]и, вітчим—ві[ч:]им, пасуться —пасу[ц^/:]а й под.), з'являються переважно на межі морфем, тому з фонологічного боку їх слід кваліфікувати як збіг двох однакових фонем.

За аналогією до попередніх випадків фонетичне подовжені приголосні в словах іншомовного походження слід розцінювати як реалізацію двох однакових фонем.

Важливою лінгвістичною характеристикою приголосних є принципи сполучуваності їх з іншими фонемами в мовному потоці, або дистрибуція. Українській мові властиві певні закономірності дистрибуції приголосних.

На початку слова перед голосною можуть виступати всі 32 приголосні фонеми, а в кінці слова після голосної — лише 30, не вживаються /ґ/ та /р'/.

Перед наступною голосною /и/ можуть виступати тільки тверді приголосні, а перед /і/ — всі м'які, а також губні, шиплячі, задньоязикові й фарингальна як напівпом'якшені алофони.

Перед /е/ вживаються тверді приголосні, а також м'які /т/, /н/, /л'/, наприклад: життєвий, ллється, насіннєвий.

Перед голосними заднього ряду у власне українських словах вживаються тверді й пом'якшені приголосні фонеми, не виступають у цій позиції напівпом'якшені алофони твердих, крім [в'] та [м'] у випадках типу свято, цвьохкати, тьмяний. У запозичених словах перед голосними за­днього ряду можуть виступати як м'які приголосні, так і тверді та напівпом'якшені, наприклад: миля, група, аннали, сума; попурі, пюре, Гюго, гума, курорт, кювет і под.

Сполучуваність двох суміжних приголосних також регулюється суворими правилами. Найголовніші з них такі:

1. Глухі приголосні не можуть стояти перед наступною дзвінкою.

2. Дзвінкі шумні, крім /г/, можуть стояти перед наступною глухою, наприклад: губка, книжка, рідко, але: вогко > во/х/ко.

3. Дві однакові приголосні фонеми не можуть поєднуватися з третьою, наприклад: тонна- тритонка, манна — манка, також Ясси—/йас`с кий/ (Ясьський).

4. Дві однакові фонеми неможливі в кінці слів, а також на початку (крім лляти, ссати та префіксальних типу зсадити > / ссадити/. Запозичені білль, тонн вимовляю­ться як [біл'], [тон].

5. Зімкнена не поєднується з наступною африкатою того самого місця творення: підчистити > \піччистити\; вітчизна > | віччцзна\; ворітця > / вор'іц'ц'а /.

Характеристики

Список файлов книги