142003 (685281), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Серйозний крок сексології уперед був обумовлений роботами сексолога Альфреда Кінзі. Головна наукова цінність цих робот – набуття великої кількості нової інформації про сексуальну поведінку та різноманітність її форм. Завдяки А. Кінзі сексологія вперше отримала кількісний фундамент. Результати його досліджень продемонстрували наявність у соціумі широкого діапазону індивідуальних і соціальних сексуальних практик [борисов, поколение нет].

2) Значний внесок до вивчення сексуальності внесли прихильники психоаналітичного напрямку. Так, засновник психоаналізу Зіґмунд Фрейд, досліджуючи неврози, дійшов висновку, що саме сексуальний потяг (лібідо) є рушійною силою розвитку людства, основою культурних факторів. Існування цивілізації, згідно з Фрейдом, пов’язане зі взаємовиключними тенденціями: ерос визиває прагнення людей до спільного життя – і одночасно культурні вимоги та заборони обмежують сексуальний інстинкт [неуд. К., С. 250].

Послідовник Фрейда Карл Ґустав Юнґ здійснив вагомий вклад до розуміння психологічного підґрунтя статевих взаємин. Згідно з його концепцією, психологічна структура особистості містить у собі такий елемент, як “внутрішня особистість” – притаманний індивіду вид і засіб відношення до внутрішніх, підсвідомих психічних процесів. Цей елемент включає в себе ті людські якості, які відсутні в зовнішній свідомій установці. Юнґ вважає, що ця внутрішня особистість безпосередньо пов’язана зі статтю: так, у жінок вона вміщує в себе чоловічі риси і має назву “анімус”; у чоловіків, навпаки, чим більш мужнішою є зовнішня установка, тим більше жіночих рис витиснуто до внутрішньої, до “аніми”. Саме аніма й анімус відповідають за особливості сексуальної поведінки індивіда, обумовлюють підсвідомий вибір статевого партнера і подальший розвиток стосунків [пс. Типи, С. 511-513].

Сторонниця психоаналітичного напрямку Карен Хорні багато уваги приділяла вивченню феномена жіночої сексуальності. Заперечуючи тезис З. Фрейда щодо біологічно обумовлених заздрощів до чоловіків як рушійної сили жіночого розвитку, К. Хорні привернула наукову увагу до культурно-історичних детермінант своєрідності психології жінки. На її думку, приниження соціальної ролі жінок у сучасному суспільстві й одночасна згода жінок з таким положенням («жіночий мазохізм» як соціальний феномен) обумовлено впливом пуританської релігійної моралі, у рамках якої сексуальність була тотожною до непристойності, а жінка вважалася символом гріху [пс. Жен., С. 206].

Вивчаючи жіночі неврози, Хорні зазначала їхній вплив на сексуальну поведінку і репродукційну функцію жінок: відповідно до практичних висновків дослідниці, багато які розповсюджені функціональні розлади жіночого здоров’я (вагінізм, фригідність, лейкорея й навіть безпліддя) обумовлені соціо- та психогенними факторами [пс. Ф., С. 209]. Аналіз типових невротичних відхилень дозволив Хорні дійти висновку, що найбільш вагомі невротичні прояви складаються в жіночій психіці в підлітковому віці. Саме в цю пору дівчата підсвідомо обирають алгоритм поведінки, який охоплює сексуальні та соціальні аспекти життя жінки, та користуються ним у подальшому житті [изм. Л-ти, С. 261].

3) Соціальні антропологи-структуралісти збагатили наукове уявлення про феномен сексуальності через вивчення особливостей сексуальної поведінки в різних культурах. Взагалі соціально-антропологічний підхід зосереджує увагу на структурах, ментальних патернах – як свідомих, так і підсвідомих, – розуміючи культуру як систему, організація якої подібна до організації мови, а структура культури може бути зображена через опис аналітичної моделі тим же чином, яким граматика надає нам уявлення про структуру мови. Предметом дослідження стають думки, ідеї та значення, якими люди наділяють предмети й об’єкти оточуючого світу.

Структурна антропологія дозволяє знайти патернизований зв’язок між не пов’язаними, на перший погляд, один з іншим елементами культури, передусім, між сексуально-шлюбними відносинами та структурною організацією простору, часу, соціуму. Наприклад, С. Дж. Тамбайа в дослідженні тайської сільської культури установив, що в селянських поселеннях північно-східного Таїланду різні частини домівки не тільки мають у своїй назві, а й символізують правила шлюбу і сексуальної поведінки: близьким родичам, шлюбні відносини з якими заборонені, дозволяється входити до спальної кімнати, проте спати в ній не дозволяється [чегрин]. Інакше кажучи, уявлення про сексуальні взаємини об’єктивизуються в культурно-побутовій сфері, організуючи певний соціальний порядок.

Видатний соціальний антрополог Маргарет Мід, спираючись на дані своїх досліджень, виявила культурні засади сексуальних ролей. У кожному з племен, які вона вивчала, жінки та чоловіки виконували абсолютно різні соціальні ролі, іноді протилежні їхнім біологічним ролям. Дослідниця зазначала, що хоча кожне суспільство певним чином визначає ролі чоловіка і жінки, це не завжди супроводжується існуванням істотних протилежностей між цими ролями і тим паче не обов’язково зумовлює відносини в руслі дихотомії «влада – підкорення», яка притаманна європейській культурі [смелз., 339].

Крім виявлення розбіжностей сексуального життя в різних культурах, антропологи установили деякі спільні майже для всіх суспільств риси. До них належать, наприклад, заборона інцестуальних відносин та надання переваги гетеросексуальним стосункам; ці табу обумовлені, так би мовити, біологічним здоровим глуздом: прагненням мати здорове потомство.

4) Соціологічні дослідження сексуальності здебільшого пов’язані з вирішенням конкретних соціальних проблем: вивчаються фемінізм, ґендер, транссексуальність, сексуальна віктимність та девіації та ін. Серед глибоких теоретико-методологічних підходів до дослідження сексуальності слід виділити постструктуралізм та неомодернізм. Французький дослідник Мішель Фуко, прихильник постструктуралістської соціальної теорії, аналізував соціальну реальність як хаотичний світ, упорядковування якого можливе лише через владний дискурс. Згідно з Фуко, найвища влада – це знання, які й визначають існуючий соціальний порядок. Той, хто володіє знанням, визначає інших суб’єктів і об’єктів у рамках власних понять.

У своїй роботі “Історія сексуальності” Фуко характеризує останню як особливий історичний досвід, інакше кажучи, соціальний конструкт. Дослідник виділяє три вісі конституювання сексуальності:

• утворення знань щодо неї;

• система влади, яка регулює сексуальну практику;

• форми, в яких індивіди можуть і повинні визнавати себе як суб’єктів сексуальності [ф., ІС2, С. 272].

На думку Фуко, дослідницький інтерес має бути спрямовано не стільки на сам факт існування сексуальних заборон та механізмів іх підтримання, скільки на те, як саме влада за допомогою своїх багаточисельних поліморфних практик стає спроможною контролювати індивідуальну поведінку. За словами Фуко, слід “прийняти до уваги той факт, що саме про секс говорять, хто саме про нього говорить, місця та точки зору, з яких про нього говорять, інституції, які побуждають про нього говорити, збирають та розповсюджують те, що про нього говорять, – інакше кажучи, прийняти до уваги “виведення до дискурсу” сексу” [Ф., С. 108].

Аналізуючи західноєвропейську культуру, Фуко приходить до висновку, що саме влада створює виробництво і фіксацію сексуального різномаїття, розповсюджує різні форми сексуальності. При цьому, вважає автор, влада виступає зовсім не як заборона; саме через помноження окремих форм сексуальності влада і здійснює себе: “Сучасне суспільство є збоченим зовсім не всупереч своєму пуританству і не завдяки відображеній дії лицемірства – воно є збоченим дійсно і прямо… бо різноманітні сексуальності є корелятами певних процедур влади” [Ф., С. 146-147].

Видатний британський соціолог Ентоні Ґідденс аналізує сексуальність в руслі своєї критичної теорії пізнього модерну. Сучасний світ, на думку Ґідденса, характеризується складним переплетінням повсякденних практик, які розміщені в часі та просторі й генерують багатоманітність соціальних систем. Соціальна реальність знаходиться під впливом двох тенденцій – глобалізації та детрадиціоналізації. Найбільш очевидна ознака соціального життя сучасності – безпрецедентний за обсягом, глибиною та швидкістю змін динамізм.

Ґідденс зазначає, що соціальне дослідження має починатися як інституціональний аналіз, а закінчуватися як теоретичне зображення повсякденного соціального досвіду людей, так як іманентне впорядкування цього досвіду втілюється в інституціональних формах. Дотримуючись такої логіки дослідження, від аналізу інституціональних параметрів суспільства автор переходить до вивчення практичної свідомості. За словами Ґідденса, саме практична свідомість є генератором відчуття “онтологічної безпеки”, яка надає відповіді на базисні екзистенціальні питання: про сенс індивідуального буття, спільне існування, смерть і т.ін. [фурс, С. 52].

Динаміка соціальних змін обумовлює “створену невизначеність”, яка випливає не із стихійних природних процесів, а із соціалізації середовища. Ця невизначеність робить суттєвою ознакою суспільного буття ризик, який підриває онтологічну безпеку. Підтримати це відчуття, що зникає, має довіра – впевненість у надійності особи або системи щодо певного комплексу подій чи наслідків; довіра містить віру в порядність або любов іншої особи чи у правильність абстрактних принципів системи [фурс, С. 54].

Феномен активної довіри, за Гідденсом, є ключем до розуміння трансформацій інтимного життя, що розповсюджені в сучасному світі. Між глобалізацією соціального життя і трансформаціями інтимності існує пряма залежність. При цьому, вважає автор, зміни сексуальності мають розглядатися саме в руслі формування нових механізмів довіри. Ця довіра досягається через взаємне саморозкриття індивідів, а сексуальність стає важливим елементом самореалізації особи [гид, С. 30].

Соціальні трансформації інтимності в першу чергу обумовлюють зміну соціально схвалених форм сексуальності. Інституціонально-правові основи відносин (шлюб) поступаються відносинам на базі “чистих відносин”, відносинам заради відносин. У сучасному “суспільстві розлучення” якість стосунків стає важливішою, ніж особа партнера, тому люди заздалегідь схильні до зміни партнера, якщо стосунки з ним перестають їх задовольняти [гид., С. 82]

Цікаві теоретичні неомарксистські розробки в соціологічному дискурсі сексуальності пропонує американська дослідниця Гейл Рубін. На її думку, в традиційному суспільстві інструментом додержання екзогамії та миру між племенами був обмін жінками. Із того факту, що жінки мають певну купівельну вартість та можуть бути використані в торгівлі між чоловіками, виник соціальний порядок, що зберігається й донині. По суті, це система влади, що спрямована на концентрацію матеріального та символічного капіталу в руках батьків, старших чоловіків. Таким чином, біологічна сексуальність трансформується в продукти людської діяльності [Шакирова, С. 20].

Наведені підходи до вивчення феномену сексуальності дозволяють нам дійти висновків, які являють собою підґрунтя подальшого дослідження:

По-перше, сексуальність не є винятково біологічним явищем; результати антропологічних та сексологічних досліджень переконливо демонструють, що в різних суспільствах і навіть у рамках одного суспільства сексуальність знаходить свій прояв у безлічі соціокультурних форм.

По-друге, сексуальність як особлива сфера людського життя знаходить свій вираз (точніше, свої вирази) в межах певної соціокультурної ситуації, цінності й норми якої обумовлюють межі сексуальних норм і цінностей, інакше кажучи, сексуальність відображується через сексуальну культуру певного суспільства в певний проміжок часу.

По-третє, роботи психоаналітиків констатують соціальну розповсюдженість певних сукупностей зовнішніх проявів сексуальності і взаємозалежність цих проявів та біографічного шляху індивідів, що дає нам можливість говорити про існування певних типів сексуальної поведінки.

Нарешті, дуже важливим для соціологічного дослідження сексуальності є ствердження про існування тісного зв’язку між загальними соціокультурними змінами та трансформацією соціальних форм сексуальності. При цьому дослідники зазначають, що інституціональний порядок соціуму та життєвий світ індивідів взаємно впливають один на одного: інституціональні структури змінюють життєві практики і навпаки – трансформації індивідуальних практик народжують нові інституції.

1.2. Поняття сексуальної культури: сутність та особливості.

Таким чином, ми виявили, що сексуальність є особливою сферою людської життєдіяльності, у якій природньо-інстинктивні бажання знаходять певний соціальний вираз у формах, що задані суспільними нормативами та очікуваннями. Інакше кажучи, соціокультурним абрисом сексуальності є сексуальна культура. Поняття сексуальної культури характеризує сукупність знань, вірувань, соціальних норм, цінностей, заборон та наказів, які мають відношення до різних статей та їх взаємовідносин та обумовлені відповідним соціокультурним контекстом.

При цьому вважаємо, що існує необхідність в певному уточненні понять загальносуспільної та особистої сексуальної культури. Крім того, індивідуальну сексуальну культуру можна розглядати як на змістовному рівні (тобто зосередитися на тому, які саме існують норми та заборони та на кого саме вони націлені), так і на діяльнісно-поведінковому рівні (тобто приділити увагу питанням сексуальної поведінки та пов’язаними з цим аспектами безпеки, контрацепції та ін.). Таким чином, на наш погляд, можна диференціювати поняття індивідуальної сексуальної культури та культури сексуальної поведінки.

Сексуальна культура на загальному рівні задається суспільством та виявляється у сексуальних нормах та цінностях. Ми вже зазначали, що хоча сексуальна культура різних людських суспільств має спільні компоненти, взагалі вона дуже різноманітна. Також неможливо не визнати, що різні соціальні групи та верстви одного суспільства можуть суттєво розрізнятися за своїми сексуальними нормами, цінностями. Це положення розповсюджується не тільки на нормативну культуру, але й на поведінку окремих індивідів, яке може бути зрозуміле тільки у зв’язку з їх конкретною соціальною приналежністю, субкультурою та статусно-рольовими характеристиками [1, С. 87].

Так, розглядаючи сексуальні норми, передусім слід зазначити, що всупереч традиційним уявленням про споконвічний “зоологічний індивідуалізм”, у тварин існує деяка вибудова “соціосексуальної матриці”, яка регулює їхню поведінку. В людському ж суспільстві ця “соціокультурна матриця” являє собою сексуальну культуру, варіативні можливості якої з одного боку обмежені біологічною природою, а з іншого – внутрішньою послідовністю культури як цілого [13, С. 79].

Основу нормативної культури складають заборони і обмеження. Крім обмежень та заборон, в нормативній культурі містяться й позитивні розпорядження, які вказують на те, як можна і треба себе вести, додержання яких забезпечується не стільки санкціями зовні, скільки внутрішніми психологічними установками, включаючи почуття сорому, вини, естетичні почуття та інше. Труднощі вивчення сексуальної культури збільшуються тим, що її накази завжди неоднорідні та неоднозначні. Вивчаючи сексуальні норми та заборони, необхідно враховувати: ким, кому, що, з ким, наскільки та чому заборонено.

Слід зазначити, що суворість заборон різна: якщо інцест заборонений категорично, то ставлення моралі до позашлюбних зв’язків двоїсте. Відповідні норми не тільки мають подвійний стандарт (різні норми у чоловіків та жінок), а також є й протирічливими: офіційно мати коханців може бути заборонено, а неофіційно це може вважатися лише підтвердженням того, що дана заборона розповсюджується тільки на офіційну сторону [голод].

Найбільш загальний принцип класифікації культур за типом їх статевої моралі, прийнятий у етнографічній літературі, – поділ на антисексуальні і просексуальні, або репресивні (суворі) і пермісивні (терплячі) [1, С.191]. У всіх суспільствах, де існує інститут шлюбу, здійснюється будь-яке соціальне та психологічне розрізнення між шлюбною, дошлюбною та позашлюбною сексуальною поведінкою, причому відповідні норми тісно пов’язані з особливостями соціальної системи. Порівняно прості суспільства зазвичай схильні до більшої терплячості, а більш складні – до нормативної заборони дошлюбних зв’язків [13, С.68].

Оцінки “морально” або “правильно” відрізняються у різних народів і в різні століття. Багато моральних принципів стосовно сексу пов’язано з певними релігійними традиціями та стереотипами. На думку А.Н.Леонт’єва, щодо сексу в суспільстві панували такі релігійні стереотипи:

• секс вважався чимось сором’язливим і таємним;

• схвалювалася пасивність жінок та дівчат у сексуальному відношенні;

• роль сексуального агресора відводилась чоловікам, саме чоловіки повинні виступати ініціаторами сексуальних відносин;

• сексуальні відносини мали бути тільки за потребою розмноження [16, С. 279]..

На основі систем сучасних сексуальних цінностей дослідники відокремлюють наступні основні типи сексуальної культури: легалізм, ситуаційна етика, гедонізм, аскетизм і раціоналізм [27, С. 87].

Характеристики

Список файлов ВКР