81055 (675433), страница 4
Текст из файла (страница 4)
Окреслено коло питань стосовно управління внутрішнім маркетингом інноваційних ідей, проектів і стратегій: визначення цілей та завдань внутрішнього маркетингу; ідентифікація внутрішніх цільових груп, визначення їх потреб і запитів, міри задоволення останніх; внутрішнє позиціювання інноваційних товарів; формування внутрішніх маркетингових сумішей; визначення якості внутрішніх товарів (послуг); формування культури маркетингу інноваційних товарів; організація дієвої системи внутрішніх комунікацій.
Формування маркетингової стратегії інноваційних товарів розглядається на трьох рівнях: корпоративному, який пов’язаний із розробленням місії підприємства, окресленням довгострокових стратегічних цілей на ринках інноваційних товарів; бізнес-рівні, який передбачає аналіз портфеля інноваційних проектів, дослідження ринкових позицій підприємства та визначення пріоритетних напрямів його інноваційного розвитку; на рівні товару — встановлення маркетингових цілей, визначення шляхів їх досягнення стосовно кожного виду інноваційного товару.
На підставі узагальнення та систематизації основних підходів до формування маркетингової стратегії інновацій підприємства виокремлено такі основні вимоги до цього процесу: забезпечення високого рівня обґрунтування прогнозів майбутньої інноваційної діяльності, її результатів і наслідків; урахування чинників ризиків; аналіз альтернативних варіантів інноваційних стратегій; оцінювання інноваційного потенціалу підприємства; обґрунтування джерел фінансування інновацій; тісний зв’язок цілей, етапів і термінів реалізації стратегії з прогнозованими параметрами стадій життєвого циклу інновацій; передбачення можливої переорієнтації стратегії.
Наголошується також на тому, що при розробленні маркетингової інноваційної стратегії особливу увагу варто приділити таким елементам, як географічні особливості цільового ринку, потенційна частка ринку, можливість ефективної реалізації стратегії «продукт–ринок», структура та динаміка конкурентного середовища, негативні тенденції розвитку ринку.
Серед базових типів маркетингових стратегій інновацій автор виділяє і характеризує: лідерство у витратах, диференціація, стратегія ніш. На бізнес-рівні виділяються стратегії проникнення на ринок, розвитку ринку, розвитку продукту, диверсифікації, а на рівні товару — стратегії конкуренції та розширення ринку.
Ураховуючи важливість правильної сегментації ринку для стратегічного процесу, запропоновано алгоритми сегментації ринку інновацій окремо для товарів, розроблення яких є результатом НДДКР (оцінювання комерційної цінності товару; дослідження потенційних сегментів; оцінювання сегментів і добір споживачів для тестування; вибір сегментів і пріоритетних споживачів; визначення позиції товару) та товарів, мотивом створення яких були ринкові вимоги (вибір критеріїв сегментації; визначення сегментів; оцінка ринкового потенціалу сегментів; аналіз міри доступу до сегмента).
Показано, що процес розроблення і застосування маркетингових стратегій інновацій передбачає використання таких категорій, як філософія бізнесу, маркетингові дослідження, інструменти маркетингу, план і бюджет маркетингу, концепція маркетингу, комплекс маркетингу, програми маркетингу. Їх конструктивний аналіз довів, що формування маркетингових інноваційних стратегій підприємства має відбуватися відповідно до вимог системного підходу — від загального до одиничного. При цьому зворотні зв’язки уточнюють стратегії вищих рівнів, тобто процес є ієрархічним, циклічним та ітеративним.
У розділі 4 «Стан, проблеми та перспективи розвитку інноваційного ринку України» досліджено динаміку розвитку ринку інновацій, визначено його тенденції та проблеми, охарактеризовано маркетингові аспекти реалізації державної політики інноваційного розвитку.
В роботі на основі використання великого масиву статистичної інформації показано, що за останні роки не відбулося суттєвих, проривних зрушень в інноваційній діяльності українських підприємств та, відповідно, в реалізації інноваційної моделі розвитку економіки. Це стосується і кількості інноваційно-активних підприємств, і обсягів реалізації інноваційної продукції, і чисельності науковців, і кількості наукових організацій, і бюджетного фінансування науки тощо.
Разом з тим слід зазначити, що при скороченні загальної кількості інноваційно-активних підприємств збільшення обсягів фінансування інноваційної діяльності є важливим позитивним здобутком. Із загального обсягу витрат 34,7 % припадає на підприємства машинобудування, по 20,3 % — на підприємства хімічної та нафтохімічної промисловості, металургії та обробки металу, 7–9 % — на підприємства з виробництва електроенергії, газу та води, а також добувної промисловості.
Основним джерелом фінансування витрат на інновації стають власні кошти підприємств, сумарна частка яких у загальному обсязі капіталовкладень у 2006 р. становила 84,6 %, (табл. 4). Аналіз структури фінансування інновацій довів, що за період з 2000 до 2006 р. при загальному збільшенні витрат на інновації в абсолютному значенні власні кошти підприємств домінують, і ця тенденція чітко зберігається. Кошти державних і місцевих бюджетів, спрямовані на фінансування інновацій, відіграють незначну роль (від 0.4% до 2.8% від загальних витрат), так само, як і залучення вітчизняних або іноземних інвесторів (від 2.5% до 8.7%). Це свідчить про відсутність сформованої державної та місцевої політики у сфері розвитку та підтримання інновацій, незадовільний рівень роботи самих підприємств з потенційними інвесторами.
Таблиця 4
Структура фінансування інноваційної діяльності підприємств*
| Рік | Загальна сума витрат, млн грн | У тому числі за рахунок коштів, % до загальної суми витрат | |||
| власних | державного і місцевих бюджетів | вітчизняних та іноземних інвесторів | з інших джерел | ||
| 2000 | 1760,1 | 79,5% | 0,4% | 7,6% | 12,5% |
| 2001 | 1979,4 | 83,6% | 2,8% | 3,0% | 10,7% |
| 2002 | 3018,3 | 71,0% | 1,5% | 8,7% | 18,8% |
| 2003 | 3059,8 | 70,2% | 3,0% | 4,2% | 22,5% |
| 2004 | 4534,6 | 77,2% | 1,4% | 2,5% | 18,9% |
| 2005 | 5751,6 | 87,7% | 0,5% | 2,7% | 9,0% |
| 2006 | 6160,0 | 84,6% | 1,9% | 2,9% | 10,7% |
| * Розраховано автором за даними Державного комітету статистики України | |||||
З огляду на проблематику дослідження, увагу було зосереджено на виявленні маркетингових проблем розвитку ринку інновацій. Визначено, що вагомими чинниками, які стримують інноваційну діяльність, насамперед є нестача власних коштів (це стосувалося 81,7 % промислових підприємств у 2004 р. і 80,1 % — у 2006 р.), великі витрати на інновації (відповідно 49,3 % і 55,5 % підприємств), недостатня фінансова підтримка держави (50,9 % і 53,7 % підприємств), високий економічний ризик (32,5 % і 41,0 % підприємств), недосконалість законодавчої бази (33,5 % і 40,4 % підприємств), тривалий термін окупності інновацій (29,5 % і 38,7 % підприємств).
Водночас 16,7 % і 19,7 % промислових підприємств вважають, що здійсненню інновацій перешкоджають відсутність можливостей для кооперації з іншими підприємствами і науковими організаціями, 15,2 % і 17,4 % — нестача інформації про ринки збуту, 17,1 % і 17,3 % — брак інформації про нові технології, 14,4 % і 16,0 % — відсутність попиту на продукцію і несприйнятливість підприємств до нововведень, 13,7 % і 20,0 % — відсутність кваліфікованого персоналу.
У роботі доведено, що, по-перше, протягом останніх років не змінюється перелік проблем, які перешкоджають інноваціям, водночас збільшується частка підприємств, котрі вважають їх достатніми для згортання відповідної діяльності. Це означає, що у разі консервації згаданих вище явищ скорочення інноваційної активності триватиме і надалі; по-друге, щонайменше половина чинників має одну природу виникнення, а саме — відсутність належного маркетингу інновацій, що зайвий раз підкреслює актуальність даної проблеми.
У процесі дослідження виявлена галузева асиметричність попиту та пропозиції на ринку інновацій, сутність якої полягає в тому, що в структурі інноваційних пропозицій за галузями господарського комплексу переважають галузі, здатні забезпечити інноваційний розвиток країни (машинобудування, електроніка, енергетика, екологія, охорона здоров’я), тоді як у структурі попиту на інноваційні товари — сільське господарство, харчова промисловість, будівництво. А враховуючи структуру наукових пропозицій, у якій пріоритетними є матеріалознавство, хімія, фізика та біологія, зрозумілим стає виникнення посередницьких організацій, які спеціалізуються на експорті результатів НДДКР.
У роботі визначено правові, фінансові, організаційні, економічні та кадрові проблеми розвитку ринку інноваційних товарів і запропоновано відповідні рішення щодо їх усунення. Поряд з дискретними заходами автор обґрунтовує першочергову необхідність змін системного характеру, до яких віднесено перехід на селективну модель ринку інновацій, що передбачає науково обґрунтоване визначення та законодавче закріплення оптимальної кількості галузевих пріоритетів з урахуванням можливості створення відповідних кластерів.
Доведено, що в сучасних умовах суб’єктом маркетингу інновацій стає і держава, що потребує конкретизації її ключових функцій та створення відповідних механізмів їх реалізації. Аргументовано, що політична функція є провідною, оскільки саме від позиції держави – активної чи споглядацької, стимулюючої чи стримуючої – залежить рівень інноваційності виробничого сектору, науки, освіти, а зрештою і суспільства.
Серед проблем, які суттєво впливають на ефективність інноваційної діяльності, а отже і на розвиток ринку інноваційних товарів, виділено:
на загальнодержавному рівні – відсутність адекватної вимогам і викликам часу, реалістичної, економічно та ресурсно обґрунтованої стратегії інноваційного розвитку країни; досить суперечливе розуміння специфіки та закономірностей інноваційної діяльності в законодавчій і виконавчій гілках влади. Як результат, у країні не створено ефективного інноваційного законодавства, немає обґрунтованих інноваційних пріоритетів, не запроваджено необхідних важелів і механізмів державної підтримки, немає належної інноваційної інфраструктури, відсутня достатня і достовірна статистика інновацій;
на регіональному рівні – відсутність обґрунтованих програм та реальних стимулів для інноваційного бізнесу; інтеграції регіональної науки, освіти і виробництва; підтримки наукомісткого підприємництва, формування регіональної інноваційної інфраструктури.
В Україні визначено вісім довгострокових стратегічних пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, а з урахуванням середньострокових, їхня загальна кількість перевищує чотири десятки. Кількість пріоритетів є завищеною, вони є дрібними, слабо пов'язаними між собою, не відповідають потенціалу нашої держави (виходячи з ії ресурсного та інтелектуального потенціалу, геополітичного положення, що визначають місце України у системі міжнародного поділу праці) та світовим тенденціям інноваційного розвитку. За авторською оцінкою, до інноваційних, згідно із сучасними світовими критеріями, можна віднести не більше 10-15% із задекларованих стратегічних пріоритетів.
У розділі 5 «Маркетинг в управлінні національним ринком інновацій» викладено методичні засади маркетингових підходів до регулювання структури ринку інноваційних товарів, визначення пріоритетів їх формування, трансферу та комерціалізації інновацій.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
