58861 (672825), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Причиною непорозумінь між ними було бажання Діонісія підпорядкувати собі Холмську семінарію, проти чого виступив, як її ректор, архімандрит Смарагд. Зустрівши опір, Преосвященний Діонісій 14/27 березня надіслав Смарагдові листа з вимогою звільнити приміщення в Богоявленському монастирі, в якому розміщалася семінарія. Цьому передувала заплутана справа з нібито відмовою Смарагда провести урочисте богослужіння 6/19 березня, на честь дня народження Пілсудського. Судячи з пізніших пояснень самого архімандрита16 Діонісій умисно не давав письмового розпорядження про проведення цієї служби, однак і не заборонив її. Не провівши її, архімандрит опинився в двозначному становищі людини, яка продемонструвала нелояльність владі, хоча свідомо цього не прагнула. Є підстави вважати, що після цього Смарагд в приватних розмовах висловлювався дуже різко на адресу Діонісія, ще більше загострюючи конфлікт.
У вересні половина колективу семінарії, на чолі з протоієреєм Громадським (пізніше – єпископ Алексій) відмовилася працювати в семінарії в ситуації, коли вона не підпорядковується місцевому архієрею17. Постало питання про створення в Кремінці нового духовного навчального закладу, для потреб якого єпископ Діонісій вимагав передати частину майна (в тому числі – бібліотеку) Холмської семінарії. Смарагд не підкорився розпорядженням Преосвященного. В листі до Кремінецького повітового коменданта 3/16 жовтня 1920 року18 він пояснив свої дії насамперед тим, що не підпорядковується єпископу Діонісію, а усунути його з поста ректора може тільки Синод, на чолі з митрополитом Київським, хоча й його рішення можна було б оскаржити перед Патріархом. Декілька раз в листі говориться, що для вирішення суперечки потрібно скликати з’їзд єпископів сусідніх з Волиню єпархій, рішенню якого, можливо, Смарагд би виконав.
Пояснення і вимоги Смарагда наводять на декілька думок. По перше, він не був церковним анархістом, однак майже п’ять років перебував без серйозного контролю з боку свого єпископа і звик діяти самостійно. По друге, хоча вимоги Діонісія й видавалися йому необґрунтованими, він мав би їм підкоритися, а вже потім оскаржувати їх правомірність. Та й суд єпископів зазвичай розбирає конфлікти між єпископами, а Смарагд був лише священиком…
Невідомо хто б переміг в цьому протистоянні, але справа потрапила на розгляд до єпископа Володимира (Тихоницького), якому в листопаді 1920‑го польський уряд видав декрет на керування Варшавською та Хомською єпархіями. Преосвященний Володимир прийняв сторону Смарагда і підтвердив правомірність всіх його дій. З цим рішень змушений був рахуватися і єпископ Діонісій. Але взаємна антипатія архімандрита і єпископа лише посилились. Діонісій здійснив ряд кроків, завдяки яким Міністерство Визнань Релігійних і Народної Освіти взяло Смарагда на замітку, як неблагонадійного. 8 лютого та 11 березня 1921 року єпископу Володимиру доводилося навіть спеціально поручатися за нього перед польським урядом19. Не сидів склавши руки і архімандрит. Він виклав свою версію конфлікту в листах до керуючого Волинською єпархією єпископа Фадея (Успенського) (фактично, правда, він керував тільки тієї частиною єпархії, яка не потрапила до Польщі). І вже 15/28 лютого Преосвященний Фадей подав Священному Синоду / Собору Єпископів всієї України кандидатуру Смарагда на заміщення нововідкритої кафедри єпископа Дубенського, вікарія Волинської єпархії20. Зв’язок призначення Смарагда з його конфліктом з єпископом Діонісієм був для сучасників незаперечний. Іван Огієнко, міністерстр Ісповідань УНР, відзначив у листі до професора В. Біднова, що «призначення Смарагда Фадеєм зроблено з однією метою – накапостити нашому єпископові» .
Указ з Києва потрапив до адресата наприкінці березня. Однак після підписання Ризького мирного договору, яким було підтверджено наявні кордони, юрисдикція Синоду українських єпископів на всій території колишньої Волинської єпархії ставилася під сумнів. На управління її польською частиною декрет польського уряду отримав єпископ Діонісій. Навряд чи Смарагд мріяв стати його вікарієм. Крім того, кандидатура архімандрита майже напевне не була б підтримана Міністерством Визнань.
Хіротонія підвисла в повітрі. Але будучи лише нареченим в єпископи, Смарагд бере діяльну участь в житті всієї Православної Церкви в Польщі. Користуючись приязним ставленням до себе єпископа Володимира, він долучається до справ управління, є учасником нарад архієреїв тощо. Ми не можемо підтвердити це документами, але на суді Латишенко заявив, що саме він висунув і підтримав ідею запрошення до Варшави колишнього архієпископа Мінського Георгія (Ярошевського). Ризикнемо цей факт також пов’язати з конфліктом Смарагда і Діонісія. Архімандриту було відомо про гостру суперечку і взаємну неприязнь, яка була між цими двома ієрархами в 1918‑на початку 1919 року. Причиною її був юрисдикційний конфлікт – Патріарх, за проханням українського уряду, віддав під догляд єпископу Діонісію повіти Мінської, Могилівської та Гродненської єпархій, які відійшли до Української Держави21. Єпархіальні архієреї цих єпархій виступили проти цього. Особливо різко цьому противився архієпископ Георгій, який наказав духовенству не виконувати розпоряджень Діонісія, і скаржився на нього не тільки Патріарху та митрополиту Київському, але й українському Міністерству ісповідань22. Отже, підтримуючи ідею запрошення Георгія, Смарагд розраховував знайти ще одного союзника в протистоянні з єпископом Кременецьким. Однак дуже швидко переконався в своїй помилці.
Таким чином, ще до появи в Польщі архієпископа Георгія архімандрит Смарагд був з головою захоплений боротьбою і протистоянням, чого монах мав би уникати. Питання автокефалії, взаємин з урядом тощо також ще не набули гостроти, але архімандрит уже окреслив для себе табір друзів і табір ворогів. Зважаючи на особливості характеру, архієпископу Георгію не важко було потрапити до останнього.
Жертва вбивства
Архієпископ Георгій (в миру – Григорій Ярошевський), як і архімандрит Смарагд, походив з родини священика. Закінчив Подільську Духовну Семінарію, а потім Київську Духовну Академію (1896 року). Чернечий постриг прийняв 1898 року. 2 липня 1906 року був висвячений на єпископа Каширського, вікарія Тульської єпархії. З 1910 року – ректор Санкт-Петербурзької Духовної Академії, яку закінчив і Латишенко. В липні 1916 призначений на Мінську кафедру, яку формально продовжував займати і до своєї появи в Польщі, хоча в своєму єпархіальному місті останній раз був ще в кінці 1918 року. В 1919 році деякий час керував, за дорученням Вищого Церковного Управління Південного Сходу Росії (діяло на територіях, зайнятих Добровольчою Армією) Харківською єпархією. З 1920 року – на еміграції (Константинополь, потім – Сербія). На початку 1921 року прийняв призначення стати керуючим російськими церквами в Італії23.
Вирішивши запросити архієпископ Георгія до Варшави польський уряд попередньо навів довідки про нього. Цікаві спостереження було викладено в інформаційній записці відділу безпеки Новогрудського Уряду Воєводського (19 травня 1921 року). Описуючи діяльність владики на Мінській кафедрі, автори відзначили: «Займався переважно справами науковими, без особливого натхнення відправляв службу Божу, проповідував стилем високим і літературним, а політикою зовсім не цікавився, як нібито та сторона діяльності зовсім була йому байдужа.
На противагу до своїх попередників, які постійно нападали на інші визнання – не мав симпатій серед білого духовенства, а тим більше не був популярний в тих сферах» 24. Не можна сказати, що автори записки на 100% мали рацію – нам відомий епізод початку 1917 року, коли білоруська громада Петрограду вимагала від Обер-Прокурора Святішого Синоду змістити Георгія саме за політичну діяльність і розпалювання релігійної ворожнечі25, однак один момент ними було вловлено – Георгій не мав симпатій серед підвладного йому нижчого духовенства. Жорсткий адміністратор (це виявилося, зокрема, і під час згаданого конфлікту 1918 року з єпископом Діонісієм) він був «князем Церкви», не намагаючись загравати з підлеглими. Він дійсно не дуже цікавився політикою, однак чітко відчував політичну кон’юнктуру. Наприклад у тому ж 1918 році архієпископ Георгій підтримав діяльність «Просвіти» у Мінську (за це Міністерство сповідань навіть висловило йому подяку)26 і в листуванні з українськими установами всіляко підкреслював, що є за походженням українцем. Потрапивши в Варшаву він вже намагався на цьому не акцентувати увагу, розуміючи, що це тільки ускладнить його відносини з польським урядом. Підкреслимо – цілком можливо, що владика Георгій відчував себе більшою мірою українцем, аніж архімандрит Смарагд себе – білорусом, однак заходи першого, спрямовані, наприклад, на допущення національних мов в Православній церкві в Польщі тощо не викликали у останнього жодних заперечень.
Зерно конфлікту полягало в іншому. Обидва вони були виховані в Російській Церкві Синодального періоду, з її установкою на безумовне підпорядкування діяльності влади церковної інтересам влади світської. Однак Смарагд вважав, що цю модель взаємовідносин не можна переносити на умови Польщі, країни католицької, тоді як Георгій дотримувався думки, що тільки впорядкувавши відносини з державою, можна впорядкувати саму Православну Церкву в Польщі. Зробити це, не йдучи на якісь поступки уряду було неможливо, але тільки такий шлях закладав можливості адаптації Церкви до нових політичних умов. В одній із розмов між ними Смарагд кинув фразу: «Владыка, вы должны расстраивать Польшу, а вы её обустраиваете!» 27, вказуючи на те, що його співробітництво з «чужою» світською владою перейшло «допустимі норми». Дійсно, окремі поступки Георгія вимогам уряду могли видаватися надмірними. Проте, принаймні спочатку, архієпископ не зробив якихось екстраординарних кроків, що б протиставили його решті єпископату. Правда, ще перебуваючи в Італії (12 червня 1921 року) архієпископ написав польському послу, що, у випадку коли уряд дозволить йому приїхати до Польщі, він ніколи не дозволить собі виступати проти Польщі і польського уряду, «как равно и унижать католическую религию» 28. Зауважимо, що в згаданий момент не йшлося про те, що архієпископ Георгій очолить Православну Церкву в Польщі, чи столичну єпархію – він мав приїхати для управління тією частиною Мінської єпархії, яка відійшла після підписання Ризького миру до Польської держави. Уряд вимагав подібної декларації від всіх Преосвященних, тому навряд чи доводиться говорити, що Георгій, продемонструвавши лояльність, проклав дорогу до керування Церквою.
Перші дії архієпископа в Варшаві також були цілком стандартні. Він погодився прийняти від польського уряду доручення на керування Варшавською і Холмською єпархією (декрети 1920 року, видані єпископу Володимиру, було анульовано). Однак не здійснив жодних розпоряджень по цих єпархіях до підтвердження своїх повноважень з боку Патріарха. Усунутий від управління єпископ Володимир не маючи по суті претензій до дій архієпископа Георгія, тим не менш досить нервово прореагував на постанову Міністерства Визнань. У листі до міністра від 6 жовтня 1921 року він заявив, що може передати управління тільки єпископу Більському Сергію (Корольову)29, хоча останній ніколи не визнавався польським урядом в якості єпископа (його призначили без узгодження з урядом) і це було добре відомо Преосвященному Володимиру. Непорозуміння в середовищі єпископату і образи на архієпископа Георгія з’явилися, таким чином, одразу після його прибуття до Варшави і були викликані зовсім не якимись неканонічними діями. Архімандрит Смарагд був особливо близький саме з згаданими єпископами (Володимиром і Сергієм) і також без особливого ентузіазму сприйняв можливість потрапити під юрисдикцію архієпископа Георгія (як Холмського єпархіального архієрея). Під час судових слухань згадувалося, що він, разом з єпископом Володимиром підготував звернення до Патріарха з проханням не призначати Георгія на Варшавську і Холмську кафедри, а зробити його архієпископом Волинським, усунувши від керування цією єпархією Діонісія.
Природно, що єпископ Діонісій з настороженістю сприйняв появу колишнього Мінського архієпископа в Польщі. Під тиском Міністерства Визнань він, разом з єпископом Пантелеймоном (Рожновським) згодився підписати листа до Патріарха, з проханням утворити орган управління Православною Церквою в Польщі і поставити на чолі його архієпископа Георгія. Але характерно, що після призначення Георгія екзархом, Міністр Ісповідань УНР І. Огієнко вагався, чи передавати йому свої поздоровлення, побоюючись, що це буде неприємно єпископу Діонісію. Проте досить швидко виявилося, що, попри старі непорозуміння, у ієрархів немає підстав для конфлікту і їх поєднує спільне бачення перспектив облаштування церковного життя в Польщі. В подальшому саме ці два Преосвященні здійснили всі кроки в напрямку до автокефалії.
Отже, Смарагд обманувся в своїх сподіваннях щодо архієпископа Георгія. Ймовірно архімандриту було відомо, що вже в своєму першому листі Патріарху з Варшави (6 вересня 1921 року)30, архієпископ згадує про нього, в тому сенсі, що польський уряд не погодиться з призначенням єпископа Дубенського, здійсненим Собором єпископів всієї України. Патріарх погодився з аргументами Георгія і видав Указ про призначення архімандрита Смарагда на кафедру єпископа Слуцького, вікарія Мінської єпархії. Але ще до отримання цього Указу екзарх Георгій, як новозатверджений єпископ Холмський, послав Смарагду вимогу здати звіт по Духовній Семінарії. З даної справи розпочався їхній конфлікт.
Восени 1921 року семінарія уже не функціонувала, а архімандрит Смарагд, хоча й продовжував вважатися ректором, нею не займався і навіть проживав не в Кремінці (місце останнього перебування) чи Холмі, а у свому рідному селі, поблизу Гродно. Розпорядження, направлене за адресою семінарії, Смарагд не отримав. Архієпископ Георгій, не дочекавшись відповіді, заборонив Смарагда в священнослужінні за «промедление в ответе и пренебрежительное отношение к распоряжениям». До лютого 1923 року ця заборона так і не була знята.
Прихильні до архімандрита єпископи, особливо – Володимир, найближчим співпрацівником якого був архімандрит, вказували екзарху, що не можна забороняти у священнослужінні людину, яка навіть не отримувала його розпорядження. Але Георгія це не переконувало і свого рішення він не міняв. Що ж спонукало його до цього?
По-перше, архієпископа роздратувала не відсутність відповіді на конкретне розпорядження. Його Смарагд дійсно міг не отримати. Однак архімандрит знав, що тепер саме Георгій є його єпархіальним архієреєм (тобто – безпосереднім начальником), проте навіть не подумав з’явитися до нього. Екзарх небезпідставно потрактував ці дії як вияв фронди не тільки з боку самого Смарагда, але й тих Преосвященних, з якими той був близький.
По-друге, отримавши повноваження Першоієрарха Православної Церкви в Польщі, архієпископ (з січня 1922 – митрополит) Георгій одразу розпочав підбирати на ключові посади людей, особисто відданих йому31. Смарагд був призначений на кафедру за межами Польщі, але його єпископська хіротонія мала бути здійснена саме тут. Та архімандрит мав польське громадянство (сам Георгій, до речі, так його й не отримав)32, і змусити його виїхати з країни було неможливо. Допустивши висвячення Смарагда Георгій серйозно б ускладнив собі життя, оскільки змушений був би мати справу з єпископом, на якого не існувало жодних важелів впливу33.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
