57796 (672121), страница 4

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 4)

Ярославові Мудрому довелося здобувати київський престол у драматичній боротьбі з братами, однак в цілому його княжіння проминуло без внутрішніх конфліктів. Помираючи (1054 р.) він розподілив заповітом гради між своїми п’ятьма синами: віддав Київ Ізяславу, Чернігівщину – Святославу, Переяславщину – Всеволоду, Володимир-Волинський – Ігорю, а Смоленськ – В’ячеславу, заповівши їм не переступати братнього уділу⁹⁹. Проте братерство і любов, що мали єднати членів княжого дому, автоматично переносячись на єдність території як спільного об’єкта владарювання, не витримали перевірки часом. Уже наприкінці ХІ – на початку ХІІ ст. сформувалося нове сприйняття князями підвладних територій, що спиралося на відчуття індивідуальної власності¹⁰⁰. Множення родових гілок, кожна з яких поступово почала усвідомлювати себе окремим родом, ввело у між князівські відносини поняття отчини, тобто землі, на якій утвердилося те чи інше відгалуження роду.

В історичній науці немає одностайної оцінки заповіту Ярослава. Одні дослідники вважають його рішення далекоглядним і розважливим, що в разі дотримання забезпечило б територіальну єдність Київської держави. Інші вбачають у заповіті князя захід, що підштовхнув до роздробленості єдиної держави на окремі удільні князівства¹⁰¹.

Володіючи найважливішими територіями, старші Ярославичі спочатку правили державою досить злагоджено (молодші – Ігор і В’ячеслав – померли невдовзі після розподілу)¹⁰². Найбільшим клопотом Ярославичів були кочовики, особливо половці, які вперше підійшли до кордонів Київської держави в 1055 р. У 1062 р. половецька орда напала на Переяслав, і переяславський князь Всеволод не зміг своїми силами дати їй відсіч. Тоді він призвав на допомогу братів, у 1068 р. на р. Альті відбулася битва, в якій об’єднане військо трьох Ярославичів зазнало поразки¹⁰³. Князі рятувалися втечею. Всеволод побоявся залишатися в Переяславі і подався до Ізяслава в Київ.

Перед загрозою нападу половців на місто кияни зібралися на віче, де вони вирішили боротися самотужки. З вимогою видати їм коней та зброю, сповіщає літописець, вони рушили до князівського палацу. Ізяслав відмовився виконувати волю повстанців і змушений був тікати. Тоді кияни звільнили ув’язненого Ярославичами князя Всеволода Полоцького й оголосили його київським володарем¹⁰⁴. Всеславові княжіння тривало трохи більше семи місяців, і про нього достовірно нічого не відомо.

Ізяслав тим часом знайшов притулок у польського короля Болеслава ІІ. У 1069 р. він пішов із польським військом на Русь, але битви за Київ із Всеславом не сталося, бо останній несподівано повернувся до Полоцька¹⁰⁵.

Після правління Ізяслава на певний час повернулося колишнє спів правління трьох Ярославичів. Всеволода київський князь вигнав з Полоцька, віддавши його місце своєму синові¹⁰⁶.

Але вже в 107 р. між Ярославичами стався військовий конфлікт¹⁰⁷. Заручившись підтримкою Всеволода, Святослав пішов на Київ, вигнав Ізяслава і став великим київським князем. Він правив три роки і помер у 1076 р., що відкрило шлях до Києва молодшому Ярославичу. Водночас смерть Святослава дала надію Ізяславові на повернення додому. Та поки Ізяслав лаштувався до походу, Всеволод вже посів престол. Він перерозподілив столи, перевівши Святославого сина Олега на Волинь, а Чернігів віддавши своєму – Володимиру Мономаху¹⁰⁸. В цей час на Русь ішов Ізяслав, знову взявши з собою польське військо. Всеволод зустрівся з братом і мирно залагодив конфлікт, в результаті чого в 1078 р. старший Ярославич втретє став київським князем. Святославичів він позбавив усіх важливих володінь, що спонукало їх взятися за зброю. У міжусобиці було втягнено численних скривджених родичів, а ще й зовнішніх ворогів Русі – половців¹⁰⁹. У 1078 р. помер Ізяслав, і київським володарем став Всеволод. Подолання міжкнязівських чвар стало головним напрямком його внутрішньої діяльності. Своєму синові Володимиру він наказав керувати заходами, що потребували застосування військової сили, а сам Всеволод більше опікувався духовним життям.

Після смерті Всеволода в 1093 р. його син, чернігівський князь Володимир Мономах, не став займати київський стіл, запросивши до Києва сина Ізяслава – Святополка¹¹⁰. Невдовзі Мономах віддав і Чернігів Олегу Святославину, який заявив про свої права, погрожуючи міжусобною війною. Володимир зайняв Переяслав, стіл у якому спорожнів після загибелі Ростислава.

У 1097 р. Ярославові онуки зібралися на з’їзді в Любечі, де прийняли угоду, за якою спільна доти отчина розпадалася на три окремі отчини старших ліній Ярославського дому¹¹¹. Рішення Любецького з’їзду утверджувалися в багатьох сум’яттях і переміщеннях. Проте загалом з середини – другої половини ХІІ ст. засади розподілу виглядали вже доволі усталеними. Київ було визнано отчиною нащадків Ізяслава, Чернігів належав Святославичам, а Переяслав – Всеволодовичам, тобто Володимиру Мономаху¹¹².

Перше десятиліття ХІІ ст. позначилося протистоянням з половцями. Руські князі перемагали дедалі впевненіше, до того ж щорічними походами в половецькі землі вони убезпечували власні володіння від їхніх набігів. Найактивнішим учасником боротьби з половцями залишився переяславський князь Мономах, який своїми блискучими перемогами зажив слави оборонця Руської землі. Тож, коли 1113 р. помер київський князь Святополк, кияни підняли повстання, вимагаючи собі за князя Володимира¹¹³.

Дослідники схильні вбачати у київському повстанні тонкий розрахунок князів – претендентів на київський стіл, передусім Мономаха. Адже згідно з правом отчини Володимир Всеволодович не міг стати київським князем. Певної законності його утвердженню в Києві власне й надало повстання та рішення киян. Київ зустрів Мономаха, за свідченням літопису, 20 квітня 1113 р. «з честю великою» ¹¹⁴. На думку В. Власова, головну мету свого князювання Володимир Мономах вбачав у зміцненні великокнязівської влади та посиленні державної єдності Русі. У його безпосередніх володіннях перебували не тільки Київ, Переяслав і Новгород, а й Турово-Пінська земля, якою він заволодів трохи пізніше. Авторитет князя був незаперечний, тож ніхто не смів противитися його волі. Для налагодження мирних стосунків між руськими князями Мономах, як і його попередники Володимир Великий та Ярослав мудрий, використовував шлюби¹¹⁵. Це стосується і його відносин з іноземними монархами та навіть з половцями.

З-поміж заходів князя, спрямованих на поліпшення внутрішньополітичної ситуації, важливе місце мало його законодавство. На нараді в с. Берестовому було схвалено так званий «Устав», що являв собою доповнення до «Руської правди». Крім того, правління Мономаха стало часом розбудови Києва¹¹⁶.

Далекоглядна діяльність Мономаха сприяла певній стабілізації внутрішньо-політичного становища. За його владарювання практично всі удільні правителі повністю залежали від великого князя. В умовах політичного затишшя почали зміцнювати економічні зв’язки між різними давньоруськими землями¹¹⁷.

По смерті Володимира у 1125 р. київський стіл посів його син Мстислав, який продовжував політику батька¹¹⁸. Роки його правління вважаються часом найвищого піднесення об’єднувальних тенденцій у Київській Русі. Однак високий рівень економічного розвитку і відповідних йому суспільних відносин уже невблаганно підводив одну з найбільших держав тогочасної Європи до епохи феодальної роздробленості¹¹⁹.

5. Авторський погляд

Певно, якщо дослідники в один голос оцінюють Київську Русь як могутню розвинуту державу, що не поступалася іншим європейським країнами, а то й підносять Руську землю над ними, то так воно й було. Роздробленість же Русі була неминучою, адже ця участь завжди чекала на феодальні держави, де право отчини поступово укорінювалось і набирало ваги. Я думаю, Київська Русь має пряме відношення до процесу творення українського народу, адже ця держава охоплювала значну частину сучасної території України, тож її народ можна вважати праукраїнським (і частково проросійським, якщо вже мова пішла про це. Частина території Русі знаходилася в межах сучасної Росії, тому за моєю логікою нащадки давніх русичів, що жили на цій території, це росіяни). До того ж, українська культура поглинула чимало здобутків культури Київської держави, отже це ще одна причина вважати Русь нашою прабатьківщиною. Більше того, я вважаю Київську Русь найвагомішим державним утворенням, яке коли-небудь було на українських землях. Всі інші були хоч частково певною мірою залежні від сусідніх держав, а Русь – ні. Цим, я думаю, підтверджується її впливовий стан на міжнародній арені, про який кажуть історики. Взагалі, Русь – це, на мій погляд, одна з найцікавіших тем історії України, в якій є багато досі невирішених питань (зокрема, питання про походження Русі та її перших князів, яке я вже розглядала в першому розділі). Розповіді про славних князів вражають і викликають гордість за минуле українського (хоча, все ж руського) народу – принаймні у мене.

Використана література:

1. Анохин Г.И. Новая гипотеза происхождения государства на Руси // Вопросы истории. – 2000. – №3. – с. 51-61.

2. Давня історія України: У 2кн. / Толочко П.П., Козак Д.Н., Крижицький С.Д. та ін. – К.: Либідь, 1995. – Кн. 2 / Толочко, П.П., Козак Д.Н., Моця О.П. та ін. – 224 с.

3. Грушевський М.С. Історія України – Руси: В 11 т., 12 кн. – К.: Наук. думка, 1992. – Т. 1. – 640 с.

4. Котляр М.Ф. Запровадження християнства у Давньоруській державі // Український історичний журнал. – 1988. – №6. – с. 14-25.

5. Мицик Ю.А., Бажан О.Г., Власов В.С. Історія України: Навч. посіб. для старшокласників. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2005. – 576 с.

6. Рыбаков Б.А. Новая концепция предыстории Киевской Руси: Тезисы // История СССР. – 1981. – №2. – с. 40-59.

7. Фроянов И.Я. Исторические реалии в летописном сказании о призвании варягов // Вопросы истории. – 1991. – №6. – с. 3-15.

8. Яковенко Н.М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. – К.: Генеза, 1997. – 312 с.

1 Анохин Г.И. Новая гипотеза происхождения государства на Руси // Вопросы истории. – 2000. – №3. – с. 51.

2 Там же, с. 51.

3 Там же, с. 51.

4 Там же, с. 52.

5 Там же, с. 52.

6 Там же, с. 53.

7 Фроянов И.Я. Исторические реалии в летописном сказании о призвании варягов // Вопросы истории. – 1991. – №6. – с. 3.

8 Фроянов И.Я. Исторические реалии в летописном сказании о призвании варягов // Вопросы истории. – 1991. – №6. – с. 3.

9 Рыбаков Б.А. Новая концепция предыстории Киевской Руси: Тезисы // История СССР. – 1981. – №2. – с. 40.

10 Там же, с. 41.

11 Анохин Г.И. Новая гипотеза происхождения государства на Руси // Вопросы истории. – 2000. – №3. – с. 54.

12 Там же, с. 53.

13 Давня історія України: У 2кн. / Толочко П.П., Козак Д.Н., Крижицький С.Д. та ін. – К.: Либідь, 1995. – Кн. 2 / Толочко, П.П., Козак Д.Н., Моця О.П. та ін. – с. 94.

14 Там же, с. 97.

15 Яковенко Н.М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. – К.: Генеза, 1997. – с. 26.

16 Там же, с. 26.

17 Там же, с. 27.

18 Там же, с. 27.

19 Там же, с. 27.

20 Яковенко Н.М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. – К.: Генеза, 1997. – с. 29.

21 Там же, с. 29.

Давня історія України: У 2кн. / Толочко П.П., Козак Д.Н., Крижицький С.Д. та ін. – К.: Либідь, 1995. – Кн. 2 / Толочко, П.П., Козак Д.Н., Моця О.П. та ін. – с. 98.

22 Мицик Ю.А., Бажан О.Г., Власов В.С. Історія України: Навч. посіб. для старшокласників. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2005. – с. 24.

23 Яковенко Н.М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. – К.: Генеза, 1997. – с. 29.

24 Мицик Ю.А., Бажан О.Г., Власов В.С. Історія України: Навч. посіб. для старшокласників. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2005. – с. 24.

25 Там же, с. 25.

26 Яковенко Н.М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. – К.: Генеза, 1997. – с. 29.

27 Там же, с. 29.

28 Мицик Ю.А., Бажан О.Г., Власов В.С. Історія України: Навч. посіб. для старшокласників. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2005. – с. 25.

29 Там же, с. 25.

30 Там же, с. 25.

31 Там же, с. 25.

32 Там же, с. 25.

33 Там же, с. 26.

34 Мицик Ю.А., Бажан О.Г., Власов В.С. Історія України: Навч. посіб. для старшокласників. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2005. – с. 26.

35 Там же, с. 26.

36 Грушевський М.С. Історія України – Руси: В 11 т., 12 кн. – К.: Наук. думка, 1992. – Т. 1. – с. 433.

37 Там же, с. 436.

38 Мицик Ю.А., Бажан О.Г., Власов В.С. Історія України: Навч. посіб. для старшокласників. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2005. – с. 26.

39 Грушевський М.С. Історія України – Руси: В 11 т., 12 кн. – К.: Наук. думка, 1992. – Т. 1. – с. 437.

40 Там же, с. 437.

41 Мицик Ю.А., Бажан О.Г., Власов В.С. Історія України: Навч. посіб. для старшокласників. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2005. – с. 26.

42 Там же, с. 26.

43 Там же, с. 27.

44 Там же, с. 27.

45 Мицик Ю.А., Бажан О.Г., Власов В.С. Історія України: Навч. посіб. для старшокласників. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2005. – с. 27.

46 Грушевський М.С. Історія України – Руси: В 11 т., 12 кн. – К.: Наук. думка, 1992. – Т. 1. – с. 446.

47 Там же, с. 446.

48 Мицик Ю.А., Бажан О.Г., Власов В.С. Історія України: Навч. посіб. для старшокласників. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2005. – с. 27.

49 Грушевський М.С. Історія України – Руси: В 11 т., 12 кн. – К.: Наук. думка, 1992. – Т. 1. – с. 447.

Характеристики

Список файлов реферата