57796 (672121), страница 3
Текст из файла (страница 3)
Перебуваючи весь час у походах то в Хозарії і Волзькій Булгарії, то в Болгарському царстві у Подунав’ї, Святослав розподілив своє володіння між трьома синами. На київський княжий стіл був посаджений старший – Ярополк, в Деревлянській землі – Олег, а в Новгороді – Володимир62. Однак миру між братами вистачило ненадовго: у 977 р. спалахнув конфлікт між Ярополком та Олегом, і розпочалася війна, під час якої Олег загинув. Володимир, рятуючись від можливої розправи, утік, як каже літописець, за море, тобто в Швецію63. Проте в 980 р. він повернувся із загоном вікінгів і здобув Новгород, Полоцьк, а далі й Київ. Отже, з 980 р. Володимир утвердився на київському престолі.
В часи правління Володимира Русь утвердилася на провідних позиціях серед найрозвинутіших країн середньовічної Європи64. Він провів реформу структури державного правління, в результаті якої чільні посади в керівництві почали обіймати тільки члени великокнязівської родини, а система відносин між сюзеренами і васалами стала чітко зарегламентованою.
Ставши великим князем, Володимир заходився послідовно приєднувати до Києва нові території. Протягом свого правління він встановив кордони Русі вздовж Дністра, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни на заході, межиріччя Оки та Волги – на сході, Чудського, Ладозького та Онезького Озер і Фінської затоки – на півночі, Причорномор’я та Приазов’я – на півдні65. За Володимира відбулася заміна родоплемінного поділу Київської Русі на територіальний.
Великі обшири держави Володимира свідчать, що важливу роль з-поміж заходів князя відігравали військові походи. Літопис насправді наводить їх чимало, датуючи переважно першими роками Володимирового князювання66.
Наприкінці Х ст. відбулися корінні зміни ідеологічної системи – вона була приведена у відповідність до соціально-економічної структури феодалізованого суспільства67. Писемні джерела свідчать, що у 80-х роках Х ст. Володимир починає «релігійні експерименти». Спочатку створює в Києві пантеон популярних у різних землях Східної Європи язичницьких богів і ставить на чолі цього пантеону Перуна – головного бога великокнязівської дружини.
Однак специфіка феодалізму (вертикальна стратифікація суспільства) вимагала мати над усім народом тільки одного володаря, а в релігійно-ідеологічній сфері – відповідно тільки одного бога68. До того ж, впровадження однієї релігії для всіх племен Русі сприяло б централізації держави і підтримувала б її територіальну єдність.
Літописи вказують на знайомство Володимира з догмами ісламу, іудаїзму та християнства69. Після детального вивчення всіх релігійних систем, оцінки конкретної політичної ситуації та цілого ряду дипломатичних заходів князь у 988 році прийняв християнство і почав поширювати його на Русі. Цю подію літописець пов’язав із візантійським походом Володимира на Херсонес70. Володимир звернувся до володарів Візантії з вимогою віддати йому за дружину їхню сестру. Шлюбові перешкоджало язичництво князя. Охрестившись, Володимир одружився з візантійською принцесою Анною та повернувся до Києва, де вдався до рішучих заходів щодо хрещення киян.
Навернення до християнства киян започаткувало охрещення всієї держави. Однак не всі давньоруські землі були християнізовані за правління Володимира Святославича. Впровадження нової віри потребувало часу71.
Існує думка, що широкомасштабна християнізація давньоруського суспільства, розпочата Володимиром, була поспішною і поверховою72. Люди не розуміли засад і сенсу нової релігії, тому виконували її приписи і обряди суто формально.
М. Котляр вважає, що християнська віра і православна церква на Русі виконувала насамперед комунікативні функції, передаючи досягнення як візантійської, так і взагалі світової цивілізації73. В галузі соціально-економічних відносин християнська ідеологія та її церковна організація освячували класові антагоністичні відносини і закріплювали владу феодалів. Діяльність православної церкви також сприяла утвердженню провідного для давньоруських часів феодального способу виробництва, зміцненню державності. Вступ Київської Русі до числа країн з християнською ідеологією сприяв зміцненню її міжнародного авторитета і пожвавленню відносин з ними. Досить значними були також наслідки насадження нової релігії також в культурній сфері – воно стимулювало поширення грамотності, книжності, розвиток літератури, мистецтва. Однак М, Котляр зазначає, що не варто перебільшувати роль релігії та церкви в загальному культурному піднесенні суспільства ХІ-ХІІІ ст. На думку вченого, культурний розвиток ярусі спирався насамперед на багаті традиції східнослов’янської цивілізації дохристиянської пори, творче засвоєння досягнень світової культури, зокрема спільної для всього людства спадщини античної цивілізації74.
Зазначені вище наслідки фігурують у творах більшості дослідників. В. Власов додає, що могутня Київська держава, прилучена до християнства, за задумом Володимира мусила мати й відповідну столицю, через що він і розгорнув у Києві небачене будівництво, звівши церкву Пресвятої Богородиці (Десятинну) і розкішні князівські палаци75.
Про далекоглядні державотворчі наміри князя Володимира свідчить також те, що він почав карбувати перші руські монети76.
Внутрішньо- і зовнішньополітичні заходи князя були сплетені між собою. До таких заходів належать і його походи, що мали на меті розширення кордонів держави, і впровадження християнства на Русі. Розвитку взаємин із Заходом сприяли шлюби дітей Володимира з представниками королівських династій окремих європейських країн. Отже, великий князь прилучив Русь до європейського політичного й культурного життя, зробивши її невід’ємною складовою процесу формування європейської цивілізації77.
3. Розквіт Київської держави. Ярослав Мудрий. Державний лад,
господарство, торгівля
Київська Русь розвивалася як могутній державний організм, який активно впливав на всі сфери життя середньовічної Європи. По смерті свого батька Володимира Святославина Ярослав Мудрий розпочав боротьбу зі своїм братом Святополком за київський стіл78.
Після тривалого збройного конфлікту він досяг, нарешті, мети і правив Руссю з 1019 по 1054 р79. Ярослав успішно продовжив політику Володимира. Були налагоджені дипломатичні стосунки з більшістю європейських держав, у тому числі й через династичні шлюби. Зрослий економічний потенціал країни дав змогу ще більше стабілізувати кордони. На міжнародній арені послідовно проводився курс на піднесення пріоритету Русі. Зокрема, це відбилося у спробі вивести руську церкву з-під надмірної залежності від Візантії, коли на її чолі без узгодження з константинопольським патріархом було поставлено не грека, а русина Іларіона80. Ярослав також великою мірою турбувався про продовження справи батька – охрещення Русі.
Ярослав докладав багато зусиль для збереження територіальної цілісності та єдності Руської держави. Він, зокрема, повернув під свою владу червленські міста, відвойовані під час князівських усобиць Болеславом Хоробрим81. Ходив також на північ, на узбережжя Балтійського моря, де в чудській землі заклав місто Юр’їв. Ярослав не полишав будівництва, розпочатого Володимиром, на південному кордоні країни. Він, як свідчить літописець, «почав ставити городи по Росі» й остаточно здолав печенігів. Звістка про останню битву з печенігами, що відбулася під мурами Києва, вміщена в літописі під 1034 р., однак сучасні дослідники відносять її до 1017-го82. На честь перемоги Ярослав наказав закласти на місці битви величний храм – Софію Київську, яка стала символом поєднання божественного начала і державної влади. Тут відбувалися урочисті державні церемонії: сходження на великокнязівський стіл, прийняття іноземних послів тощо.
Одним із провідних напрямків політики Ярослава на Русі було поширення книжності й ученості. У Києві та багатьох інших містах Русі було створено скрипторії- книжкові майстерні, в яких переписувалися книжки83. Саме за Ярослава у Києві 1037-1037 рр. було створено перший літописний звід. На Руських землях виникло багато шкіл при церквах і монастирях, які були осередками освіти. Так, у Софії Київській діяли бібліотека і школа, а також було створене спеціальне приміщення, де перекладалися твори з іноземних мов, переписувалися і творилися оригінальні твори давньоруської літератури.
Піднесенню культури за Ярослава сприяли його заходи щодо утвердження християнства. Зокрема, було засновано Київську митрополію, що підпорядковувалася константинопольському патріарху. У 1051 р. собор єпископів Київської держави обрав митрополитом Іларіона84. Під тим самим роком літопис оповів про започаткування головного монастиря на Русі – Печерського, який уже від кінця ХІ ст. став головним ідеологічним і культурно-освітнім центром Київської Русі. За Ярослава було засновано й інші монастирі, наприклад, монастирі св. Георгія і св. Ірини85.
Налагодження внутрішнього життя було неможливим без впорядкування законів. Слава справжнього реформатора законодавства належить саме Ярославові, адже він першим уклав писаний збірник руських законів. Той документ дослідники називають «Правдою Ярослава», або «Найдавнішою правдою» 86. Він складався з 18 статей, які поклали початок славнозвісному збірникові законів «Руській правді», що складався впродовж багатьох поколінь.
Культурно-освітня діяльність Ярослава, його заходи, спрямовані на стабілізацію внутрішнього життя, вважаються надзвичайно вдалими, оскільки вони сприяли нечуваному культурному піднесенню Руської держави і посилили її міжнародний авторитет87.
Не менш вдалою була й зовнішня політика Ярослава Мудрого. Князь уникав воєн, загалом підтримуючи з європейськими країнами добросусідські відносини. І хоча йому довелося вести окремі збройні сутички, проте з жодною Європейською країною Київська Русь часів за його князювання не мала тривалого протистояння88. Перевага у вирішенні міжнародних питань надавалася не зброї, а силі розуму. У зовнішній політиці Ярослав використовував усі можливі дипломатичні ходи, з-поміж яких чільне місце посідали міждинастичні шлюби.
Що стосується господарства Русі, то провідне місце в ньому протягом всього існування держави займав «аграрний сектор», а найбільше – землеробство. Селяни використовували різноманітні (досконалі на той час, як каже П. Толочко) знаряддя праці та застосовували кілька агротехнічних систем – парову, підсічну й перелогову. За ствердженням вченого, продуктивність праці була настільки високою, що валовий збір зерна набагато перевищував потреби населення89. Тваринництву також приділялася постійна увага; крім того, важливою допоміжною галуззю господарства були промисли: полювання, рибальство, бджільництво. Мед і віск становили не останню статтю в зовнішній торгівлі.
Ремісниче виробництво зосереджувало ся переважно у містах. Провідними видами ремесла були чорна металургія і металообробка90. До числа масової продукції відносяться також вироби з глини, кістки, дерева, каменю. У ХІІ-ХІІІ ст. посадські ремісники почали об’єднуватися в корпорації, свідченням чого є назви міських «кінців» (Гончарний Злотницький, Кожум’яцький), а також згадки писемних джерел про артілі «городників» і «мостників» 91.
Важливу роль в економіці Київської Русі відігравала торгівля, рівень розвитку якої визначався станом сільськогосподарського й ремісничого виробництва. Основною тенденцією економічних зв’язків був обмін у межах невеликих районів у радіусі 10-30 км: саме на такій території розходилися вироби сільських ковалів, гончарів, ювелірів, шевців92. Активно розвивалася також торгівля в межах усієї країни. Жвава торгівля сполучала різні за природними умовами частини Русі. На Русі існували купецькі об’єднання, спеціалізовані на торгівлі певними видами товарів або з певними країнами. У багатьох великих містах розташовувалися торговельні двори іноземних купців. Торгівля покликала до життя інтенсивний грошовий обіг. За Володимира та Ярослава Русь карбувала власну монету – срібники і злотники93.
Державний лад Русі в цей період характеризувався типовими рисами феодалізму. На чолі держави стояв великий князь, який на удільні землі держави призначав удільних князів (зазвичай когось зі своїх родичів). Влада на Русі повністю зовереджувалася в руках феодалів, насамперед князівсько-боярської верхівки94. Володарю-князю підлягали дружина і люди95. Окремим класом було духівництво, яке поділялося на біле і чорне. Найчисленніший клас серед мешканців Русі складали «люди праці» - селяни, ремісники, купці. Руські селяни поділялися на два підкласи: вільних (смердів) та рабів (холопи, челядь, закупи)96. На Русі існував спеціальний суспільний інститут – віче, загальне зібрання міської маси вільних городян97. Аналіз діяльності віча свідчить про значне посилення великого боярства. За висловом П. Толочка, віче як суспільний інститут ніколи не був органом справжнього народовладдя, оскільки керівну роль і право представництва в ньому утримували за собою верхи98.
Розвиток феодальних відносин супроводжувався соціальною диференціацію поселень. Більшість із них являли собою села, які були безпосередньо пов’язані з сільським господарством. Міста Київської русі структурно поділялися на дитинець і посад. Основний контингент городян становили князі, великі землевласники, дружинники, ремісники, торговці, челядники, служителі культу.
4.Початки політичного розпаду держави. Володимир Мономах
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
