57796 (672121), страница 2
Текст из файла (страница 2)
У часи Аскольда (за літописом, між 862-882 роками) Держава Русів охоплювала найближчі до Києва території племінних союзів полян, деревлян, дреговичів та південно-західних сіверян. Решта ж сіверян, як і племена на північ від Києва, платили данину хозарам, а з півдня федератами Хозарії лишалися уличі й тиверці разом зі своїми ще південнішими сусідами – кочовими мешканцями степової смуги між Дніпром і Дністром мадярами, союзом племен угро-фінського походження. Аскольд не вступав в конфлікт з могутньою Хазарією, однак титул хакана [кагана], під яким його згадують тогочасні візантійські та арабські джерела, опосередковано засвідчує претензії першого руського князя в Києві на харизматичну («царську») владу21. За Аскольда було здійснено кілька досить гучних грабіжницьких походів на Візантію. Особливого розголосу набув похід руських дружин під проводом Аскольда на Константинополь у 860 р. Незважаючи на відносну невдачу цього походу, він відіграв вирішальну роль в утвердженні міжнародних позицій Київської Русі. Облога Царгорода стала своєрідним пунктом відліку руської історії у грецьких творах: із посиланням на «летописанье греческое» «Повість временних літ» відзначає, що від цього часу «начася прозывати Руска земля» . Тобто відбулося, по суті, дипломатичне визнання Візантією східнослов’янської держави. Певною мірою русько-візантійський договір зумовлював активність Русі на Сході. Так, похід на Абесгун відповідав практичним інтересам русичів, але разом із тим розглядався і як виконання ними союзницьких зобов’язань щодо Візантії, Яка тоді воювала з Арабським халіфатом. Крім того, із походом на Візантію 860 р. історики пов’язують першу спробу впровадження заходами князівської влади християнства на теренах Руської держави22. Однак Н. Яковенко стверджує, що це хрещення не вплинуло на руський народ, залишившись особистою справою князя та частини його дружини23.
В. Власов припускає, що через спробу поширити християнство в Руській державі, яка наразилася на труднощі, проти князя почала назрівати змова, бо не всі у князівському оточенні зрозуміли далекоглядність зовнішньополітичних заходів Аскольда і не всі наділені владою русини погодилися з ними24. За свідченням літописця, який вважав Діра та Аскольда варязькими воїнами, безпосередню причетність до тієї змови мав рід варязького князя Рюрика, який тим часом сидів у Новгороді. Саме на підтримку Рюрика, як припускають дослідники, сподівалися змовники. Однак він помер у 879 р., тому, щоб завершити наміри, заколотники заручилися підтримкою Рюрикового родича Олега, який був опікуном малолітнього князя Рюрика – Ігоря і, відповідно, мав повноваження правити від імені княжича25.
Всі дослідники погоджуються в тому, що саме Олег убив Аскольда в 882 році (про це свідчить літопис). Погоджуються також у тому, що Олег прибув до Києва із Новгорода. Однак довкола постаті Олега суперечок не менше, ніж довкола постатей його попередників26. Зокрема неясно, чи Олег справді був родичем ладозько-новгородського князя і опікуном малолітнього Рюрикового сина Ігоря, чи самозванцем. За літописною версією, власне він відкрив генеалогічний ланцюг київських князів, осівши в Києві та оголосивши місто столицею своїх володінь: «се буде мати градам руським» 27. Ті, хто вважає Аскольда нащадком полянського князя Кия, твердять, що внаслідок змови прибічними Олега поклали край правлінню династії Києвичів28.
За свідченням літописця, Олег княжив у Києві 30 років, виявивши хист мудрого володаря і талановитого полководця. Він прагнув віднайти нових способів посилення влади. Адже, здобувши Київ силою, Олег зіткнувся з непокорою місцевих князівств, які визнавали законною владу Аскольда. На початку свого правління князю довелося воювати з деревлянами і сіверянами29. Підкоривши їх, новий київський князь почав розширювати межі своїх володінь. У 885 р. він приєднав землі радимичів, пішов у похід проти уличів та тиверців. На початку Х ст. Олег домовився про участь у його військових походах князів хорватів, тиверців і волинян. До складу Київської держави увійшли також племінні союзи словенів і кривичів. Крім того, Олег підкорив і північні неслов’янські народи, зокрема мерю, весь, чудь30.
Об’єднуючи землі навколо Києва, Олег діяв доволі розважливо. Так, встановивши зверхність над сіверянами, він наклав на них легку данину31. До того ж приєднані Олегом племінні союзи були здебільшого данниками хозарів, але Олег поклав цьому край, завоювавши ці племена.
Мудрістю були позначені стосунки київського князя із сусідніми володарями. Із варязькими воєводами він уклав мирну угоду, внаслідок якої впродовж тривалого часу київські князі залучали варязькі дружини до спільних військових походів32. Олег розважливо уникнув протистояння з племенами угрів, які близько 898 р. підійшли до Києва. Князь дав їм змогу безборонно пройти повз свої землі, і вони покочували далі.
Досить тривалий час (протягом 15 перших років князювання) Олег уникав збройних сутичок із Візантією – за думкою В. Власова, він збирав сили для рішучого й вельми важливого для Руської землі походу33.
Такий похід проти Візантії Олег і справді здійснив у 907 р.34. Велику цінність для істориків має наведений у «Повісті временних літ» текст та візантійцями. Умови угоди оцінюються як вигідні для Русі. Умови договору 907 р. були уточнені в 911 р. – після нового Олегового походу35. Ця нова угода встановила правові норми у важливих справах, що стосувалися русько-візантійської торгівлі. Участь руської дружини у візантійських військових походах, які П. Толочко пов’язав із договором Аскольда 860 р., М. Грушевський відносить саме до цих угод, підписаних Олегом36. Укладення угод з Візантією мало велике значення, адже це підтвердило міжнародне визнання Руської держави.
Східні походи Олега залишилися маловідомими, тому що про них майже не збереглося згадок. Але такі походи мали місце і, як і візантійські, припадали на останні роки правління князя. М. Грушевський припускає, що північна билина про похід Вольги Святославича на Індійське царство – це свідчення саме одного зі східних походів Олега, а саме каспійського37.
Після смерті Олега в 912 р. київський стіл посів Ігор, якого літопис називає сином князя Рюрика38. М. Грушевський однак вважає, що смерть Олега могла мати місце пізніше (у 914 чи 915 р.), до того ж зазначає, що між Олегом і Ігорем між княжити Дір39. Однак ця думка здається мені маловірогідною, оскільки за свідченням багатьох джерел правління Діра відбувалося набагато раніше. Внутрішня політика його була зорієнтована на зміцнення залежності від Києва підвласних слов’янських народів40. Як і Олегові, Ігорю довелося зіткнутися з непокорою князів підвладних племен. Найзатятішими в боротьбі проти влади Рюриковичів виявилися деревляни. У 914 р. Ігор приборка деревлян і наклав на них данину, більшу за Олегову41. Не хотіли визнавати Ігореву владу і уличі, з якими він три роки вів боротьбу, після чого вони залишили обжиті місця й відступили у межиріччя Південного Бугу та Дністра. Зброю І гор застосував і проти тиверців. Ці військові заходи відповідали вимогам тогочасних реалій, коли право на володарювання найчастіше доводилося силою. Виявом відносин між володарем та підлеглими було полюддя – тобто щорічний об’їзд князем підвладних йому територій та збір данини42.
Зібравши данину – здебільшого то були сільськогосподарські продукти та мисливська здобич, князь прагнув вигідно її продати. Грішми і заморським крамом він розраховувався з найманими воїнами і своїми дружинниками. Отже, повернувшись до Києва, князь незабаром відправляв купців до Константинополя, з яким умови угоди Ігорю довелося поновлювати – він також здійснював військові походи до Візантії43. Перший (941 р.) був невдалим. Човни русичів наразилися на «грецький вогонь» візантійців. Ця невдача спонукала Ігоря до нового походу, що відбувся в 944 році і закінчився підписанням мирної угоди, про яку оповідає «Повість временних літ» і візантійські джерела. Вона була написана у двох примірниках, один з яких зберігався в Києві, інший – в Константинополі. Війському допомогу Візантії, що її здійснювали русичі, В. Власов пов’язує саме з цією угодою, а не з угодами Аскольда і Олега, стверджуючи, що саме ця обставина пояснила похід Ігоря на Закавказзя в тому ж році44.
У зовнішній політиці Ігор мусив зважати не лише на візантійців, а й на печенігів – тюркомовний кочовий народ, який вперше наблизився до кордонів Русі в 915 р. Щоправда, великого клопоту державі за час Ігоря вони ще не завдавали, почавши дійсно дошкуляти Русі за Ігорового сина Святослава45.
Існує багато легенд про смерть князя Ігоря. Суть їх зводиться до того, що його вбили деревляни під час чергового збору данини. Одні це пояснюють тим, що данина була надто висока, і через це деревляни повстали проти князя, інші – що древлянські князі вважали себе не нижчими за київських і мали на меті посісти їх місце, а збір данини був приводом для виступу; я ж думаю, тут має місце комплекс причин. На мій погляд, вбивство Ігоря справді могло бути підготовлене заздалегідь, однак, як суголосно кажуть дослідники, Ігор встановив данину вищу, ніж Олег, тому це також мало зіграти свою роль. Так чи інакше, деревляни вбили Ігоря в 945 році (однак М. Грушевський бачить можливість подовжити його життя до 947 чи 948р.46).
Правити землями, що були підпорядковані Києву, після смерті Ігоря стала його дружина Ольга47. Про державні заходи княгині відомо небагато, хоч володарювала вона 20 років. Проаналізувавши легендарні розповіді літописця й авторів життєписів Ольги як святої, зіставивши їх зі свідченнями чужинців, історики дійшли висновку, що княгиня передусім прагнула владнати внутрішньодержавні справи48. З її регентства в традиції перераховувалося два факти: війна з деревлянами та її хрещення. Війна Ольги з Деревлянами після їх повстання і вбивства Ігоря була правдоподібним першим визначним актом її правління49. Ця війна закінчилася значним обмеженням старої древлянської автономії – Ольга гідно помстилася за свого чоловіка.
Інша серія фактів з житті Ольги оброблена легендою – це її подорож до Константинополя і хрещення50. Як свідчить «Повість временних літ», Ольга їздила до Візантії насамперед для того, щоб прилучитися там до християнської церкви. Очевидно, під час цього візиту велися переговори і про торгівельні проблеми51. Після повернення додому, княгиня заходилася поширювати християнське вчення на Русі, передвіщаючи майбутнє охрещення Київської держави. Однак, очевидно, її заходи не досягли тоді успіху, оскільки масове хрещення русичів сталося вже за правління Володимира Великого. Як зазначає В. Власов, Ольжин син Святослав не став християнином не через своє запекле язичництво, а тому, що язичником хотіли бачити його впливові можновладці, дружинники, на яких він спирався під час свого правління52. Отож, задумане Ольгою хрещення було ще не в часі.
Руську державну систему Ольга тримала сильною і владною рукою53. Ця система не ослабла і не розвалилася в часи між Ігорем і Святославом, коли останній, як тільки фактична влада перейшла до нього в 957 р., міг вирушати в далекі походи, що вимагало стабільності державної машини. Йому не довелося гаяти нас на приборкування неслухняних племен – з рук матері він прийняв повністю упорядковану державу.
Отже, Святослав воював з іншими державами протягом усього свого правління, прагнучи силою зброї утвердити Київську державу на міжнародній арені. Розпочав князювання він походами на Оку та Волгу в 964-965 рр., маючи на меті підкорити Хозарський каганат54. Поставлену мету Святославові вдалося реалізувати. Падіння Хозарії сприяло подальшому об’єднанню східнослов’янських племен, оскільки вдалося позбутися зазіхань хозарських володарів на землі в’ятичів і сіверян. Проте ліквідація Хозарської держави відкрила шлях на захід кочовим племенам Сходу, що створило для Русі постійну нову небезпеку. Печеніги зуміли блокувати торговельні шляхи на схід і стали господарями південноруських степів. Печенізька загроза нависла над Придніпров’ям і безпосередньо над Києвом55.
Наступна зовнішньополітична акція Святослава – походи на Балкани, що були спричинені прагненням зміцнити позиції Русі на Дунаї. В результаті першого балканського походу в 967-968 рр. було захоплено Нижнє Подунав’я56. Князь зробив своєю резиденцією місто Переяславець, що розташовувалося при впадінні Дунаю в Чорне море. Однак посилення позицій Київської держави на Дунаї непокоїло Візантію, тому імператорський уряд таємно направив посольство до Болгарії з пропозицією проти Русі; крім того, вдалося організувати похід на Русь печенігів57. Облога Києва, де знаходилась Ольга з онуками, змусила Святослава покинути Болгарію і йти рятувати столицю.
У 969 р. Святослав знову рушив на Балкани58. На той час ситуація в Болгарії докорінно змінилася – болгари змусили русичів залишити головні опорні пункти та відійти до Дністра. Перейшовши у наступ, Святослав знову оволодів Переяславцем, однак домагання князя суперечили планам візантійського двору, і новий імператор Іоан І Цимісхій наказав вислати проти русичів свої війська59. У 970 р. виснажені сторони змушені були укласти мир. За угодою з імператором Святослав пішов на Балкани і закріпився в Доростолі. Навесні 971 р. візантійське військо несподівано вступило до Болгарії. Три місяці тривала облога Доростола, після якої сторони вдалися до переговорів. За умовами угоди 971 р. Святослав відмовлявся від претензій на візантійські володіння в Криму та на Дунаї, а імператор зобов’язувався безперешкодно пропустити русичів додому. Однак імператор таємно повідомив печенізького хана Курі, що знесилені русичі повертаються з великою здобиччю на Русь. У районі дніпровських порогів печеніги перекрили шлях до Києва. На початку 972 р. Святослав із дружиною дійшов до порогів, де його атакували печеніги. У бою більшість війська разом з князем загинули60.
Зовнішня політика Святослава хоч і сприяла збільшенню території Київської держави, проте призводила до великих втрат серед русичів, які становили кістяк армії, що негативно позначилося на господарському житті країни61. Розширені кордони держави потребували величезних для їх оборони, а Русь не мала для цього достатніх сил. Тому фактичними господарями на півдні стали печеніги, які контролювали простори від Волги до Дунаю.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
