55404 (670664), страница 6
Текст из файла (страница 6)
США достатньо розвинуті як в економічному, так і в політичному плані, тому, звичайно, ця країна може претендувати на панівну роль у світовій політиці, навіть не вдаючись до воєнних дій. Основними завданнями зовнішньополітичної діяльності Сполучених Штатів на сучасному етапі є:
1)укріпити лідуючу роль США в світі, їх військову міць; зберегти та посилити НАТО(що на думку У.Перрі, неможливо без активної керівної ролі і збройних сил США) та воєнні блоки у Азіатсько-тихоокеанському регіоні;
2)поставити діяльність ООН в залежність від НАТО, а це означає і від Сполучених Штатів;
3)використати питання про укріплення впливу НАТО та про її розширення для виявлення стримуючого впливу на Росію31 .
Але саме завдяки особливій ролі США у світовій політиці, і, зокрема, в НАТО, можливо послаблення військових союзів та дестабілізація міжнародної обстановки. Враховуючи, що підтримання світового порядку є частиною національних інтересів Сполучених Штатів, можна сподіватися на стабільний та прогресивний розвиток світової політики.
3. РОЛЬ США В СИСТЕМІ МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ
Одним з важливих елементів глобальної стратегії Вашингтону після другої світової війни стала політика створення військово-політичних блоків та союзів, покликаних встановити американську гегемонію в світі. Розірвавши із традицією незалучення у блоки, США у післявоєнний період активно зайнялись створенням по всьому світу різних політичних коаліцій, військових пактів, закритих регіональних організацій та економічних угрупувань.
Блокова політика була поставлена на чолі взаємовідносин Сполучених Штатів з їх партнерами, і стала однією з основних форм затвердження себе в якості світового лідера. Блок НАТО був доповнений розгалуженою системою військово-політичних організацій і пактів в інших географічних регіонах, створених у різний час під егідою США, які створювали глобальну систему світової взаємодопомоги. У 1954 році з ініціативи Вашингтону була створена Організація договору Південно-східної Азії (СЕАТО) у складі США, Англії, Франції, Австралії, Нової Зеландії, Таіланда, Філіппін та Пакистану. Блок було створено для боротьби з національно-визвольним рухом у Південно-східній Азії. Протиріччя між самими членами СЕАТО призвели до кризи блоку і в решті решт до його розпаду. Офіційно блок припинив своє існування 1 липня 1977 року.
У районі Близького та Середнього Сходу у 1955 році було створено Багдадський пакт, який після виходу із нього у 1959 році Іраку був перетворений на СЕНТО - Організацію Центрального договору. До його складу увійшли Англія, Іран, Туреччина і Пакистан. Хоча США формально входили до СЕНТО в якості спостерігача, вони активно приймали участь в його діяльності, а американські представники очолювали ряд його керівних органів. Після падіння шахського режиму на початку 1979 року новий уряд Ірану заявив про вихід своєї країни із СЕНТО. Приклад Ірану наслідував Пакистан, про що було заявлено 13 березня 1979 року. Ці рішення призвели до саморозпуску цієї організації.
У 1951 році США підписали з Австралією та Новою Зеландією Тихоокеанський пакт безпеки, що призвело до створення трьохстороннєго військово-політичного блоку АНЗЮС. У 1986 році через протиріччя стосовно ядерної політики із США, Нова Зеландія вийшла із блоку.
У 1966 році США спробували звести до одного блоку всіх союзників у
східноазиатському регіоні та південній частині Тихого океану. Було створено Азіатсько-Тихоокеанський пакт (АЗПАК) у складі Японії, Південної Кореї,Тайвані, Філіппін, Таіланда, Південного В’єтнаму, Малайзії, Австралії, Нової Зеландії. Формально АЗПАК був створений з метою розвитку співробітництва країн-членів в економічній, культурній та соціальній сферах.
Фактично ж це був політичний союз, тісно пов’язаний із системою військових блоків США в Азії. Всі його члени, крім Малайзії, були пов’язані двосторонніми військовими союзницькими угодами із Сполученими Штатами. На території більшості з них були розміщені військові бази США.У 1973 році із блоку вийшла Малайзія, а у 1975 році - Південний В’єтнам. Сесії міністрів іноземних справ країн-членів АЗПАК не скликаються вже з 1973 року.
Не менш важливою ніж участь США в НАТО є участь Америки в ООН
Разом з іншими великими країнами США відіграли велику роль у створенні Організації Об’єднаних Націй, на яку покладались великі надії з точки зору перспектив розвитку післявоєнного міжнародного співробітництва в інтересах збереження миру та безпеки народів. Однак на протязі більш ніж п’ятдесяти років між лінією США та позиціями більшості членів ООН тривав конфлікт. У 1985 році Сполученні Штати однобічно скоротили свій внесок в бюджет ООН, чим викликали загострення фінансових проблем організації; того ж року США вийшли із ЮНЕСКО. На сучасному етапі США досить ефективно співпрацюють із ООН, прагнуть все більшої участі в її операціях.
Крім безпосередньої участі США в цих організаціях, Сполученні Штати не менш активно співпрацюють з рядом європейських організацій, таких як Організація по безпеці та співробітництву в Європі (ОБСЄ), Рада Європи, Європейський Співтовариство (ЄС), Західноєвропейський Союз (ЗЄС), Рада Євроатлантичного партнерства (РЄАП) та ряд інших інституцій. Як записано в Римській декларації про мир і співробітництво від 7-8 листопада 1991 року: “Одна окрема організація не в змозі сама охопити всі проблеми, що постають перед нами в новій Європі. Їх можна буде вирішити лише в рамках взаємодоповнюючих інституцій, котрі об’єднуватимуть держави Європи і Північної Америки. Ось чому ми разом працюємо над створенням нової архітектури європейської безпеки, у якій НАТО, НБСЄ, Європейське Співтовариство, ЗЄС та Рада Європи доповнюватимуть одна одну. Важливе значення матимуть також регіональні структури співробітництва. Така взаємодія відіграватиме вирішальну роль у запобіганні нестабільності й розколу, породжуваних різноманітними причинами, зокрема такими, як економічна нерівність та запеклий націоналізм”32 .
Не дивлячись на існуючу тенденцію тісної кооперації країн Західної Європи, США і Канади в рамках відповідно ЄС, ЗЄС, СБСЄ, НАТО та інших союзів, існує жорстока військово-політична, економічна, інформаційна боротьба окремих країн - США, Франції, Великобританії, Німеччини, Іспанії, Італії, Португалії і Данії. Саме Сполученим Штатам відведено роль архітектора європейської безпеки, що в змозі врегулювати всі міжнародні конфлікти.
Одже, виходячи з тієї позиції, яку займають Сполученні Штати в системі міжнародних організацій, можна зробити висновок, що США не тільки мають особливе місце в Північноатлантичному Союзі, але й залишаються єдиною наддержавою, яка здатна впливати на хід світових подій.
ВИСНОВОК.
Перетворення США після закінчення другої світової війни на могутню країну світу, в його економічний центр та військово-політичного лідера, призвело до проведення глобального зовнішньополітичного курсу Вашингтону. Оптимальною з точки зору правлячих кол США формою устрою міжнародних відносин був би “світ по-американські” -“Pax Americana”. Після другої світової війни Сполученні Штати постійно почали втручатися у події на Європейському континенті. І до кінця 20-го століття таки забезпечили собі політичне лідерство в світі.
США з її величезним економічним та політичним потенціалом звичайно ж можуть претендувати на роль гегемона у світовій політиці. Цим і пояснюється значна перевага Сполучених Штатів як країни, що користується найбільшим впливом в НАТО. Недарма деякі американські політики зазначають, що історія Північноатлантичного Союзу - це історія американської воєнної політики.
США використовують своє лідерство в НАТО, роль $ у фінансовій системі світу, економічну, військову та ідеологічну присутність в Західній Європі, свої ядерні гарантії, науково-технічну перевагу та ряд інших заходів , і продовжують впливати на орієнтацію західноєвропейських держав у зовнішньому світі, змушуючи їх у деяких випадках поступатися своїми інтересами.
При укріпленні американського лідерства НАТО впевнено вступає в майбутнє 21-е століття і як основна організація по європейській безпеці, і як основа трансатлантичного партнерства.
ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ:
1. Декларація сесії Північноатлантичної Ради. Брюссель, 1994.
2. Зустріч на вищому рівні в Мадриді. Брюссель, 1997.
3. Нова стратегічна концепція Північноатлантичного Союзу. Брюссель, 1991.
4. Партнерство заради миру. Брюссель, 1994.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Александров И. “Планы США по обеспечению безопасности новых членов НАТО”//Зарубежное военное обозрение, 1997, №5, с.9-11.
2. Бертрам Крістоф “Чому НАТО має розширюватись?”. Брюссель, 1997, 11 с.
3. Браун Г. “Нужно ли НАТО расширяться?”// США: Экономика, политика, идеология. Москва, 1995, №8, с.64-75.
4. Варшавский договор и современность”. Москва, 1990, 190 с.
5. Воронцов Г.А. “Атлантические отношения и современность”. Москва, 1977, 111 с.
6. Волков В. “Голландский ученый про новую концепцию НАТО” //Компас, Москва, 1997, №29, с.10-17.
7. Гебхардт фон Мольтке “Аналитический доклад по вопросам расширения НАТО”//Компас, Москва, 1996, №4, с.13-20.
8. Гончар Б.М., Гончар Ю.Б. “Ставлення США до проблем інтеграції країн Центрально-Східної Європи в Західноєвропейське об’єднання”// Питання нової та новітньої історії. Київ, 1996, випуск 42, с.139-146.
9. Гончар Ю.Б. “Маастріхт, США і європейська безпека”
// Питання нової та новітньої історії. Київ, 1995, випуск 41, с.142-150.
10. Дорожовець О. “Плата за НАТО”// День. Київ,1997,
11 липня, с.3.
11. Дослідження з питань про розширення НАТО. Брюссель, 1995, 41 с.
12. Иванова И.М. “Концепция Атлантического сообщества во внешней политике США”. Москва,1973, 279 с.
13. Казанцев Б. “Последствия расширения НАТО”
//Международная жизнь, Москва, 1997, №11-12, с.20-26.
14. Караганов С.А., Трофименко Г.А., Шеин В.С.“США-диктатор НАТО”. Москва, 1985, 208 с.
15. Карновале Марко “Партнери і члени НАТО”.Брюссель, 1997,13с.
16. Каспрук Б. “НАТО-як гарант стабільності та безпеки в Європі й світі // Час. Київ, 1997, 9-15 жовтня, №40, с.4.
17. Квітка В. “Для чого існує завтра?”// Столиця. Київ, 1998, 10 лютого, №14, с.4.
18. Кикило В.“Американские эксперты о проблемах расширения НАТО”//Компас, Москва,1997, №29, с.17-29.
19. Кудрявцев В.Б. “Военная политика НАТО и европейская безопасность”//США: Экономика, политика, идеология, Москва, 1991, №6, с.12-19.
20. Мадридський Самміт// Спеціальний випуск НАТО рев’ю. Брюссель, 1997, 47 с.
21. Майбутнє НАТО: Альянс дев’ятнадцяти в 1999 році
//НАТО рев’ю, Брюссель, 1997, №1, 35 с.
22. Маслов С., Хохлов А.“Десять наивных вопросов о НАТО”
//Комсомольская правда.Москва, 1997, 17 травня, с.3.
23. Медведенко А., Минеев А. “НАТО после Мадридской встречи в верхах”// Компас. Москва, 1997, №29, с. 29-34.
24. Менделбаум М. “Сохранение нового мира. Доводы против расширения НАТО//США: Экономика, политика, идеология. Москва, 1995, №8, с.59-63.
25. НАТО. Довідник. Київ, 1997, 430 с.
26. Недюха І. “Ядерні” запитання президентові США Б.Клінтону” // Вечірній Київ. Київ, 1996, 25 грудня, с.3.
27. Організація Північноатлантичного Договору. Структура та устрій. Брюссель, 1993, 17 с.
28. Орлов А. “Дорога на Восток: “за” и “против””//Новое время. Москва, 1997 №16, с.22-25.
29. Откуда исходит угроза миру. Москва, 1987, 109 с.
30. Перммуттер А., Гален Карпентер Т. “Дорогостоящий поход НАТО на Восток”//Компас. Москва, 1997, №9, с. 19-24.
31. Писанська В. “Бути чи не бути в ...НАТО”// Голос України. Київ, 1998, 11 лютого, с.5.
32. Писанська В. “Пристрасті на тлі НАТО”// Голос України. Київ, 1997, 5 липня, с. 8.
33. Поліщук В. “Не тільки пропагандист, а й агітатор”
// Голос України. Київ, 1998, 13 січня, с.4.
34. Рей Норман “Новий рівень партнерства в оборонному забезпеченні НАТО”// Майбутнє НАТО: Альянс дев’ятнадцяти в 1999 році”//НАТО рев’ю, 1997, № 1, с. 27-31.
35. Рюе Ф. “Стратегия НАТО: совместная оборона и устрашение” //За рубежом. Москва, 1993, №41, с.7.
36. Сабрі Ю. “Новий рулевий НАТО”// Всеукраїнські відомості. Київ, 1996, 4 січня, с.4.
37. Сміт Р. “НАТО, яка змінюється”.Брюссель, 1997, 3 травня, 12 с.
38. Современные США. Энциклопедический справочник. Москва, 1988, 592 с.
39. Солана Хав’єр “Готуючись до Мадридської зустрічі у верхах”. Брюссель, 1997, 7 с.
40. Трушін О. “США и расширение НАТО”// Компас. Москва, 1998, №1, с.19-28.
41. Уорнер Крістофер про розширення НАТО і майбутнє Європи // Урядовий кур’єр. Київ, 1996, 15 червня, с.4.
42. Холбрук Р. “Америка – европейськая держава”//США: Экономика, политика, идеология. Москва, 1995, №8, с. 44-65.
43. Шаклеина Т.А. “Дискуссии в США по вопросам внешней политики”//США:Экономика, политика, идеология. Москва, 1996,. №2, с. 29-44.
44. Шеин В.С. “США и НАТО: Эволюция империалистического партнерства”. Москва, 1985, 192 с.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
