55404 (670664), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

8) Міжнародний військовий штаб забезпечує роботу Військового комітету НАТО. Крім того існує ряд інших військових управлінь, які здійснюють нагляд за конкретними аспектами діяльності Військового комітету.

9) Військово-політичний координаційний комітет програми “Партнерство заради миру” - є головним робочим органом програми “Партнерство заради миру” та проводить свої засідання у різному складі, включаючи засідання за участю окремих партнерів та всіх країн-учасниць.

Тепер перейдемо до організаційної структури НАТО. Штаб-квартира НАТО знаходиться в Брюсселі, і є політичним штабом НАТО. В ній розміщуються постійні представництва та національні делегації, Генеральний секретар, співробітники Міжнародного секретаріату, національні воєнні представники, Голова Військового комітету та Міжнародний військовий штаб, а також низка створених Альянсом установ.

Отже, структура НАТО є досить розгалуженою, що саме і забезпечує таку ефективну і стабільну роботу цієї організації. Північноатлантичний Союз втілює в себе трансатлантичне партнерство між європейськими членами НАТО і Сполученими Штатами Америки і Канадою, спрямоване на укріплення миру і стабільності у всій Європі. Цілі партнерства між європейськими і північноамериканськими членами союзу є, перш за все, політичними, з опорою на спільне планування оборони, військове співробітництво і на співробітництво і консультації в економічній, науковій, екологічній та інших відповідних сферах.

Рішення в НАТО приймаються на основі консенсусу, після переговорів і консультацій між країнами-членами. НАТО, як багатонаціональна міжурядова асоціація вільних і незалежних держав, не має функцію наднаціональних повноважень або формування політики поза залежністю від її членів. Тому рішення прийняті НАТО - це рішення, які приймаються всіма її країнами-членами.

В процесі свого існування НАТО розвивалася з врахуванням обставин, що змінюються. І з самого початку в цих змінах вагоме місце займали Сполучені Штати. В наступному розділі я спробую висвітлити місце та роль США у Північноатлантичному Союзі з моменту заснування організації і до сьогодення.

2. ДІЯЛЬНІСТЬ США У ПІВНІЧНОАТЛАНТИЧНОМУ СОЮЗІ.

Для того, щоб виявити яку ж роль займають США в НАТО, потрібно висвітлити такі питання:

1) участь США у створенні НАТО;

2) політична лінія США у Північноатлантичному Союзі на протязі 1949-1989 років;

3) діяльність Сполучених Штатів Америки в НАТО у 1990-ті роки;

4) плани США щодо політичного курсу в НАТО у 21 столітті.

Американський дослідник К.Дойч писав, що США могли приєднатися тільки до такої організації в якій вони зможуть займати панівне становище, і де буде панувати їх воля. Для Сполучених Штатів було важливо не чим вони будуть корисні для НАТО, а чим ця організація буде корисна для них. Панівна роль США в Північноатлантичному блоці так характеризується американськими політичними діячами Е.Ентовеном і К.Смітом: “ Сторонній спостерігач міг би заключити, що НАТО- це суто американська організація”.1 Навіть видатні американські політики писали про особливу роль США в НАТО. Так президент Сполучених Штатів Р. Ніксон зазначав: “ Американці не можуть об’єднати Європу, європейці повинні зробити це самі. І ми не повинні втручатися у сварки між європейцями, в яких не зачіпаються наші життєво важливі інтереси” 2 .Постійний представник американського уряду в НАТО Х.Клівленд так писав про цей аспект зовнішньополітичної діяльності США: “Сполучені Штати не можуть підтримувати такий військово-політичний союз Європи, який призвів би до політичного її відокремлення від Америки”.3

У основу відносин між США і Західною Європою у післявоєнний час був покладений атлантизм - геополітична концепція, що відбиває взаємозв’язки між державами Атлантичного басейну. Атлантичні ідеї були реалізовані у складному комплексі політичних. економічних, військових, фінансових та інших взаємозв’язків між США та Західною Європою. Їх серцевиною і стала Організація Північноатлантичного Договору.

Як зазначає німецький журнал “Штерн”: “Історія НАТО- це історія американської воєнної політики, і вона представляє собою справу європейських союзників лише у тому ступені, в якому вони були і будуть готові підкорити інтереси своєї безпеки американським інтересам”.

Отже, як зазначалося вище, в кінці 1940-х років продовжувалася повоєнна відбудова світу. 25 серпня 1948 року Рада Національної безпеки США підписала меморандум № 20\2 про те, щоб Сполучені Штати перейшли до стану постійної готовності до війни . Почалося різке нарощування військово-промислового потенціалу США, дещо зменшене у перші два роки після війни. 4 квітня було підписано Вашингтонський Договір, що і ознаменував створення НАТО. Цього ж року за ініціативою США був створений КОКОМ- Координаційний комітет з багатобічного експортного контролю - економічний додаток НАТО. В 1950 році країни-учасники НАТО заключили таємну угоду, відому як “ОПЛАН № 100-1”, в якій зазначалося зобов’язання застосовувати збройні сили у випадку виступів проти існуючого ладу у своїх країнах. НАТО виступала гарантом соціального status-quo, і цим цінна до цього часу, правлячим колам країн, які до нього входять. Роль гаранта існуючого status-quo відігравали і американські війська, які присутні на території країн-членів НАТО. Їх присутність там надавала надійності воєнним гарантіям США.

У листопаді 1951 року було прийнято рішення створити до 1954 року армію НАТО із 43 дивізій. Але Вашингтон не був задоволений . В решті решт на лісабонській сесії Ради НАТО кількість дивізій було доведено до 90.4 Північноатлантичний Союз дозволяв США міцно закріпитися у Північноєвропейських країнах. За роки існування НАТО її рішення з усіх питань, що мають хоч якесь істотне значення приймались в основному з ініціативи або під тиском США. Вашингтон постійно прагнув поширити консультативну роль керівних органів НАТО, розраховуючи тим самим значно полегшити завдання умовлення союзників, в тому числі і за допомогою колективного натиску на тих з них, хто виявляє найбільшу строптивість.

Ініціатива ж у відборі і постановці запитань для консультацій присвоєна Сполученим Штатам, на тій основі, що Америка краще ніж будь-хто інший, може надати інформацію про те, “де більш горячіше”, як писав представник Вашингтону в НАТО Х.Клівленд. Він визнавав, що для Вашингтону консультації - це “повідомлення інших про вже прийняті рішення, при чому такі, які дозволяють отримати їх згоду”. “Краща ж практика, - відверто визнавав Клівленд, - заключається в тому, щоб розповісти союзникам про рішення до того, як вони прочитають про нього в газетах, але не настільки рано, щоб дозволити його змінити”5 .

Завдяки свому найбільшому впливу в НАТО, США мають значну перевагу у Північноатлантичному блоці. На протязі більш ніж двадцятирічного періоду з моменту утворення НАТО, об’єднане командування цієї організації завжди очолював американець. За різними данними від 30 до 40% персоналу Міжнародного штабу об’єднаних збройних сил НАТО в Європі та немалу частину у більшості інших її керівних органів займають представники США. Постійне перебування американських солдат в Великобританії, ФРН, Італії і більшості інших держав НАТО - невід’ємна риса їх зовнішньої політики. “Без сильної участі Сполучених Штатів в НАТО,-писала газета “Лос-Анджелес таймс”,-можливо, що спочатку малі західноєвропейські країни наслідують прикладу шведського нейтралітету, а потім до них приєднаються більш великі”.Екс-співробітник ЦРУ Р.Дін вказував на технологічний розрив, що все ще зберігається між США і Західною Європою, на лідерство Сполучених Штатів у сфері розробки і виробництва сучасних видів бойової техніки. За його словами в практичному плані це лідерство означає, що можливості “європеїзувати” постачання країнам НАТО найбільш передових систем зброї обмежені. Спеціалізація в галузі електронного обладнання, наприклад, така, що відповідні компоненти, необхідні для сучасних бойових засобів, виробляються лише в США, або їх виготовлення контролюється американськими патентами. На сучасному етапі для забезпечення консультаційного процесу на найближчий термін в дію вводиться надана США мережа захищеного телефонного зв’язку з країнами-партнерами, яка є сумісною з системою комунікацій НАТО. За допомогою дорогокоштуючих воєнних програм, правлячі кола США прагнуть зв’язати Західну Європу економічно і політично. Західноєвропейські країни, в свою чергу, не зможуть отримати достатнього впливу, щоб схилити Вашингтон до рішення вагомих внутришньоатлантичних міжнародних проблем на неамериканських умовах.

У вересні 1950 року на сесії Ради НАТО стосовно Європи була прийнята американська стратегія, що базувалася на концепції висунутих вперед кордонів:

а) збереження постійної воєнної присутності США в Західній Європі;

б) відновлення воєнного потенціалу західноєвропейських держав;

в) розміщення військ пакту безпосередньо на кордоні між соціалістичними країнами і країнами НАТО в Європі;

г) відмова від визнання післявоєнних реальностей на європейському континенті;

д) опір на ядерну зброю.

Американський теоретик Дж.Шлесинджер виділив три фази розвитку європейської стратегії НАТО:

1) 1945-1954 (адміністрація президента Трумена) - атомний вплив, перевага американських мобілізаційних баз;

2) 1954-1962-масове возмездя у все більшому ступені підтримане можливістю використання тактичної ядерної зброї;

3) 1962-1985- гнучке реагування - витончена американська стратегія націлювання, спрямована на те, щоб обмежити втрати і зменшити ризик взаємних ядерних ударів по містам, підкріплення звичайних збройних сил і тактичних ядерних можливостей в Європі.

У 1954 році США почали розміщувати в Західній Європі ракети і літаки - снаряди ближнього та середнього радіусу дії з ядерним зарядом (“Онест Джон”, “Корпорал”, “Матадор”).У жовтні 1954 року відбулося формальне підписання парижської угоди, що передбачала вступ Західної Німеччини та Італії в НАТО. В липні 1957 року державний секретар США офіційно заявив, що Сполученні Штати можуть виділити для НАТО спеціальний арсенал ядерної зброї, яка буде призначена не для якихось окремих союзників, а для НАТО в цілому. Чим сильніше використовували США свій “ядерний фактор”, для затвердження своєї переваги, в системі НАТО, тим більша тяга з’являлася у головних союзників США придбати свою власну ядерну зброю. У 1955 році Англія підірвала свою першу атомну бомбу . В тому ж році про рішення створити свою власну ядерну зброю оголосила Франція (перший випробувальний вибух ядерної зброї вона здійснила у 1960 році).У травні 1958 року президент Франції де Голль виступив з пропозицією про заміну єдиноособного американського контролю в НАТО тріумвіратом у складі США , Франції, Великобританії.

З приходом до влади в США у 1961 році адміністрації президента-демократа Дж.Кеннеді, американська стратегія була змінена. Кеннеді проголосив стратегію “гнучкого реагування”,що передбачала подальше нарощування прискореними темпами ядерного арсеналу та стратегічного потенціалу США.

Згідно з офіційною статистикою, витрати членів НАТО на воєнні цілі за два з половиною десятиліття з моменту виникнення організації значно виросли:

Рік Воєнні витрати США Воєнні витрати в цілому по НАТО

1949 $13,503 млрд $18,713 млрд

1973 $78,5 млрд $121,6 млрд

1974 $85,906 млрд $135,093 млрд

1975 $89 млрд $150 млрд

1976 $99,1 млрд $155,3 млрд6

Приведені нижче цифри означають, що із усіх внесків країн-членів НАТО, витрати США у Північноатлантичному Союзі були левові. Крім того США мають найкращу військово-технічну базу та найбільші масштаби виробництва.

Центральне місце в американо-західноєвропейських відносинах займають три великі країни Західної Європи: Англія, Франція і ФРН. Першочергова увага, яку приділяють США цим країнам пояснюється їх економічною, політичною і військовою міццю, сильними міжнародними позиціями, а також тим, що вони є найбільшими партнерами Сполучених Штатів по НАТО і складають ядро Європейського Економічного Співтовариства.

У 1967 році НАТО прийняла воєнно-політичну доктрину “гнучкого реагування”, яка офіційно передбачала недопущення вторгнення країн Організації Варшавського Договору у Західну Європу за допомогою використання загрози ескалаційного застосування тактичної, середньої дальності та стратегічної ядерної зброї, якщо оборона звичайними засобами буде неефективною.

Після приходу до влади в США у 1969 році республіканської адміністрації в американській зовнішній політиці відбулося зміцнення акцентів в бік проблем, пов’язаних із Західною Європою і Північноатлантичним блоком .Республіканська адміністрація прагнула надати відносинам з партнерами по НАТО гнучкість, але зробити це таким чином, щоб перекладання на них додаткової “відповідальності” не тільки не послабило, але навіть збільшило б вплив США на західноєвропейських союзників. У відповідності з ціми цілями була розроблена практична політика Вашингтону у Північноатлантичному блоці:

а) укріплення НАТО і розгортання гонки озброєнь;

б) розширення економічної та ідеологічної експансії;

в) курс на розгортання двобічних відносин з державами Західної Європи та іншими.

Визначені урядом Р.Ніксона зовнішньополітичні орієнтири, які відбивали реакцію США на кардинальні зрушення у міжнародній обстановці, багато в чому збереглися, - в тому, що стосується американського курсу в НАТО і при наступних адміністраціях - Форда, Картера, Рейгана, Буша, Клінтона. На початку адміністрації Р.Ніксона вдалося підтримати порівняно непогані відносини із своїми партнерами по Північноатлантичному блоку. В цілому американо-західноєвропейські відносини розвивалися благоприємно для США.У сфері економіки був характерний наступ Америки на позиції союзників по НАТО. В Західній Європі знаходилося американських капіталовкладень і підприємств, які оцінювались у $100 млрд.7 Зростання ж західноєвропейських капіталовкладень не відчувалося в Сполучених Штатах досить значно, особливо якщо враховувати можливості американського ринку.

Характеристики

Список файлов реферата