55404 (670664), страница 4
Текст из файла (страница 4)
1) забезпечення співставлення систем та засобів укріплення військами;
2) взаємне технічне обслуговування літаків, включаючи забезпечення їх ракетами “повітря-повітря” і “повітря-земля”;
3) взаємозаміняємість боєприпасів;
4) досягнення співставлення технічних засобів розвідки та наведення на цілі.
Протиріччя між США і Західною Європою з питань про торгівлю зброєю проявлялося досить гостро. Співставлення у торгівлі зброєю між Сполученими Штатами і західноєвропейськими країнами складало 10:1. Середземноморська політика Вашингтону складалася із укріплення “Південного флангу” НАТО; забезпечення “безпеки” морських шляхів, що використовувалися для постачання природних ресурсів США і західноєвропейськими країнами; підтримка “дружніх держав” поза НАТО. Політична лінія Сполучених Штатів передбачала подальше зростання воєнних витрат балканських країн-учасниць блоку. Взаємодія США із ФРН, Англією, Францією, Італією свідчила про співпадіння інтересів великих атлантичних держав в тому, що стосується укріплення Південно-східного флангу НАТО.У 1980-ті роки чисельність американських військ у Західній Європі складала 350 тисяч чоловік. Сухопутні війська США становили більше 200 тисяч і знаходились головним чином у ФРН.17 Американські бойові літаки були розкидані по багатьом базам практично всіх країн Західної Європи, що входили до Північноатлантичного Союзу. Отже, Північноатлантичний Союз служив справі охорони політики, військових і економічних позицій США в Західній Європі.
Дещо напруженими були в цей час американо-радянські відносини. 16 березня 1982 року радянське керівництво прийняло рішення ввести в однобічному порядку мораторій на розгортання ядерної зброї середньої дальності у європейській частині СРСР. 18 травня було оголошено про початок скорочення значної кількості ракет середньої дальності та припинення будівництва стартових площадок для таких ракет по всій європейській частині СРСР. 15 червня 1982 року СРСР оголосив про прийняття на себе зобов’язання не застосовувати першими ядерну зброю. 21 грудня 1982 року СРСР запропонував, щоб у сумарному рівні у 300 одиниць СРСР і країни НАТО могли б мати однакові підрівні, як по ракетам так і по літакам. СРСР був готовий зберегти лише стільки ракет, скільки їх було у Англії і Франції, і ні одної більше. Мова йшла про готовність скоротити сотні ракет, в тому числі декілька десятків СС-20.18
Весною 1983 року США проголосили програму СОІ (так звана “стратегічна оборонна ініціатива”). 27 серпня 1983 року СРСР заявив, що на випадок досягнення взаємної згоди, включаючи відмову США від розгортання в Європі нових ракет, він ліквідує, тобто, знищить і пускові установки, і ракети як бойові одиниці. В кінці 1983 року Вашингтон почав зі згоди ФРН, Англії, Італії розміщення на території трьох західноєвропейських країн перших партій ракет “Першінг-2” та крилатих ракет.
У січні 1984 року відбулася конференція “Майбутнє НАТО та глобальна безпека”, на якій основним було питання про нові американські ракети.
Починаючи з 1980 і по 1986 рік воєнний бюджет США збільшився на 51%. За 1980-ті роки Пентагон витратив приблизно $2 трілліони.19
НАТО - є живий організм, тому процес адаптації триватиме. Припинення “холодної війни” поставило питання про необхідність реформувати НАТО. Характер завдань та загроз, з якими зіткається світ, змінився. Боротьба йде вже не за географічні сфери впливу, а за контроль над транснаціональними потоками капіталів, інформації, кваліфікаційних трудових ресурсів. “Північноатлантичний Союз повинен пристосуватись до майбутніх проблем оборони, але він також повинен враховувати нову реальність, яка полягає в тому, що економічна сила, а не військова, стане більш важливим проявом могутності,- робить висновок дослідник американського інституту Брукінгса Г.Брендон,- США і Західна Європа повинні адаптувати свою дипломатію, і фактично свої відносини до нової ситуації, яка склалася внаслідок більшої рівності щодо впливу і сили”20
Багато хто в США і Європі взяв під сумнів необхідність американських зобов’язань на європейському континенті та доцільність присутності тут військ США. Але все ж таки більшість західноєвропейських урядів висловилися за збереження американської присутності на європейському континенті, і висловилися, що участь США в НАТО важлива противага Росії, фактор запобігання надмірному впливу Німеччини. Західноєвропейські члени НАТО з самого початку і дуже послідовно добивалися присутності та збереження на континенті збройних сил США. Без цієї присутності, як в часному порядку, а іноді і публічно заявляють європейські лідери, вони не можуть бути впевненими в тому, що Сполученні Штати виконають своє зобов’язання по їх захисту на випадок війни. Державний секретар НАТО Лорд Ісмей писав: “...американців потрібно тримати в Європі, росіян - за її межами, а німців під більшим контролем. А для цього потрібна присутність американських військ”21 .
На початку 1990-х років відбулося розшарування світу на три умовні політекономічні центри замість двох повоєнних таборів, що майже п’ять десятиріч поспіль існували у формі класичного протистояння СРСР-США (відповідно НАТО-Варшавський Договір у військовому відношенні). По розпаді СРСР ситуація корінним чином змінилася. У світі виникла надзвичайно сприятлива ситуація для чергового перерозподіоу сил та зон економічного впливу між державами-китами (хоч такій назві у повній мірі відповідають на данний момент лише США). Так, у економічному відношенні, зараз має протистояти одне одному вже не два геополітичних блоки, а три. Це, відповідно, найпотужніший - США і васальні держави, від них залежні, азійський центр, на чолі з економічно найбільш розвиненими Японією та Кореєю, до якого у боротьбі за світове економічне панування мають теоретично приєднатися поступово всі азійські держави (в тому числі і арабський світ). Нарешті - Об’єднана Європа, яка не бажає бути економічно залежною від США чи будь-кого іншого, утворює геополітичну альтернативу цим двом потужним центрам. Створений декілька десятиріч назад проти однієї чітко визначеної загрози, блок НАТО знаходиться тільки в самому початку шляху історичних перетворень. Принцип колективної оборони залишається основним в його концепції, але тепер до нього прибавились нові цілі та програми. Розроблені програми спільного врегулювання криз, втручання сил НАТО у дії поза межами країн-учасниць, розповсюдження стабільності на Схід в рамках програми. “Партнерство заради миру” та інше. Були вдосконалені структури управління; війська, які раніше постійно знаходились в Центральній Європі для відведення можливого нападу з боку СРСР, були реорганізовані у більш легкі, мобільні та багатонаціональні підрозділи для реагування на завдання іншого характеру, які виникають у сучасному менш стабільному світі.
У 1990 році стратегічні ядерні сили Сполучених Штатів були скорочені на третину згідно з Договором СНО-1, і скорочені на дві третини згідно Договору СНО-2. Збройні сили США у Європі було скорочено із 300000 до 100000 чоловік.
7 червня 1990 року в Торнбері відбулася чергова сесія Ради НАТО. В 5-6 липня 1990 року в Лондоні відбулася зустріч глав держав-членів НАТО. На зустрічі обговорювалося питання про створення центру по запобіганню конфліктів в рамках СБСЕ, а також було прийнято Декларацію про перетворення у Північноатлантичному Союзі, в якій приводився план дій НАТО після виводу радянських військ із Східної Європи, і втілення в життя договору про звичайні сили, про радикальні зміни структури і стратегії НАТО. В листопаді 1990 року було підписано Договір про звичайні збройні сили в Європі, прийнято Спільну декларацію двадцяти двох членів Організації Варшавського Договору і Північноатлантичного Союзу, а також Парижську хартію для нової Європи. В ході зустрічі керівників 34 країн-учасниць Загальноєвропейської Наради з безпеки і співробітництва було створено унікальну можливість формування принципово нових засад європейської безпеки . У листопаді 1991 року в Римі голови держав і урядів країн-учасниць НАТО узгодили нову стратегічну концепцію Альянсу, що стало важливим кроком на шляху пристосування Північноатлантичного Союзу до нової ситуації у сфері безпеки. У грудні 1993 року відбулося засідання Ради НАТО в Брюсселі. Саме тут міністри іноземних справ поставили питання про практичне розширення Північноатлантичного Союзу шляхом створення системи безпеки для всієї Європи. Також було прийнято декларацію, в якій зазначалось: “Всі наші країни виступають за продовження прямої участі США і Канади в забезпеченні безпеки Європи”. 10-11 січня 1994 року в Брюсселі відбулася чергова зустріч глав держав-членів НАТО. Центральне питання про ратифікацію програми “Партнерство заради миру”. На практиці “Партнерство заради миру” дає можливість НАТО і країнам-партнерам працювати за спільними військовими стандартами і процедурами .З нашого погляду існують певні фундаментальні вимоги щодо членства, які відображені у Вашингтонській угоді. Нові члени мусять бути ринковими демократіями, дотримувати відповідальної політики в сфері безпеки і бути спроможними робити внески до Союзу”,- зазначав держсекретар США У.Крістофер.
Програма “Партнерство заради миру” була створена спеціально для того, щоб охопити країни, що не є членами НАТО. Їм необхідно приділяти більше уваги. Всього за один рік ця новаторська ідея стала складовою частиною європейської системи безпеки. Мова йде про сукупність окремих угод між НАТО і на сьогодні 24-ма країнами - від Польщі до Вірменії, включаючи Росію і Україну. Кожна країна-партнер розробляє свою власну програму, яка відповідає її потребам. Ця програма допомагає новим демократіям встановити і укріпити демократичний контроль над збройними силами та виробити нову воєнну доктрину, систему охорони навколишнього середовища та ліквідації наслідків стихійних бід. Програма “Партнерство заради миру” є тією основою, на якій всі держави будують своє співробітництво у врегулюванні конфліктів та миротворчій діяльності. За перший рік існування союзники та партнери провели спільні воєнні навчання в Польщі, Нідерландах та Північній Атлантиці. Крім спільних навчань основними завданнями програми є обмін військовими делегаціями та навчання офіцерів з ненатовських держав у навчальних закладах Альянсу. Ця програма дає також можливість новим демократіям краще дізнатися про існуючі в НАТО процедури та стандарти, що допоможе їм прийняти рішення про вступ в Альянс.
Ініціатива “Партнерство заради миру” виявилась досить вдалою у створенні впливу на стабільність та безпеку в Європі і у справі покращання добросусідських відносин. Вона перетворилась у постійний та динамічний елемент європейської безпеки. У зв’язку з цим, у середині 1997 року Північноатлантичний Союз прийняв рішення про розширення партнерства. Весною 1997 року міністри іноземних справ і оборони країн НАТО прийняли цілий ряд заходів по розширенню програми, які надали нової якості програмі “Партнерство заради миру” і укріпили її у політичній, військовій, інституціональній сферах та у сфері забезпечення безпеки. Розширення “Партнерства заради миру” є одним із базових елементів зовнішньої адаптації Північноатлантичного Союзу, яка поряд з особливими відносинами, що розвиваються з Росією та Україною, закладає основу для нових домовленостей про безпеку в Європі та підкреслює керівну роль Союзу у цих домовленостях.
В липні 1994 року до Вашингтону прибув генеральний секретар НАТО. У грудні 1994 року міністри іноземних справ НАТО зібралися в Брюсселі, з ініціативи США, і затвердили двоетапну програму на 1995 рік. Згідно з цією програмою було відкрито питання про розширення НАТО. На протязі 1995 року союзники проводили аналіз питань “чому і як” щодо майбутнього прийому нових членів у Північноатлантичний Союз. Розширення НАТО може призвести до формального нового переділу Європи у перше десятиріччя наступного століття: на Заході - угрупування держав, які концентруються навколо НАТО і ЄС, і простягаються у Центральну Європу; на Сході - встановлення воєнного контролю над “ближнім зарубіжжям”, сюзеренітет над Румунією і Болгарією, фіндялізація Словакії. Ані США , ані НАТО не можуть собі тепер дозволити кинути на призволяще Польщу та інші східноєвропейські країни. Це майже вірогідно викликало б європейську кризу. Найбільш вірогідно, що подальше розширення НАТО буде припинено на декілька років. Розширення НАТО дозволить новим членам користуватися перевагами спільної оборони та інтегруватися у європейські і євроатлантичні інституції.
Регіональна доповідь Пентагону показала, що як це не дивно чути від міністра оборони, що всі головні оснування для розширення НАТО носять політичний і економічний характер; військові та стратегічні інтереси майже не згадуються. Пентагон запевнює, що розширення принесе користь Сполученим Штатам, НАТО і Європі, тому що включення до Альянсу Центрально- та Східноєвропейських держав прискорить демократичні реформи і стабільність. Прямі витрати на розширення оцінюються в середньому в $700-900 млн на рік на загальну суму в $9-12 млрд між 1997 і 2000 роками. Реструктуризація збройних сил нових членів добавить від $10 до $13 млрд, а підвищення можливостей укріплення регіональних позицій нових членів добавить ще $8-10 млрд, складаючи в цілому від $27 до $35 млрд22 .
В травні 1996 року відбулася Берлінська сесія керівництва НАТО. Влітку 1996 року до США прибув з офіційним візитом президент України Л.Кучма. Основним питанням візиту було врегулювання відносин Україна-НАТО.
Адміністрація Дж.Буша активно відстоювала необхідність збереження НАТО. Значна частина цих зусиль форсувалася на протидії європейському просуванню до більшої незалежності в питаннях оборони. Адже позиція західноєвропейців могла послабити трансатлантичні зв’язки, що забезпечувало роль Америки як гаранта континентальної стабільності. Франція вимагала створення в рамках ЄС незалежної від США системи європейської оборони, яка у більш віддаленій перспективі, як сподівався Париж, повинна замінити Північноатлантичний Союз. Бонн же вважає, що немає необхідності створення воєнної структури, що була б конкурентом НАТО. Протягом першого року діяльності адміністрації Клінтона США продовжували підкреслювати значення НАТО у збереженні трансатлантичних зв’язків. Більш повна інтеграція країн Центрально-Східної Європи та країн колишнього Радянського Союзу в вільну та єдину Європу не може бути вдалою без енергійної і активної участі всіх союзників по обидва боки Атлантики. Надалі позиція адміністрації Клінтона щодо проблем безпеки в Центрально-Східній Європі стала чіткішою: вона зайняла однозначно позитивну позицію щодо залучення країн Центрально-Східної Європи до західноєвропейських інституцій, зокрема поширення зобов’язань НАТО на ці країни. Необхідність більшої уваги до цього регіону європейського континенту пояснюється кількома факторами: по-перше, проблемою розповсюдження ядерної зброї, яка після розпаду СРСР опинилася на території Білорусії, Казахстану, України і Росії; по-друге, зростанням нестабільності суперечностей і конфліктів всередині країн та між країнами посткомуністичної Європи; по-третє, побоюванням того, що відновлена Росія з її величезним військовим потенціалом може створити загрозу для країн Центрально-Східної Європи; по-четверте, новою небезпекою в Центрально-Східній Європі, що особливо виявилось в Югославії, посиленням сумнівів щодо спроможності європейських інститутів, включаючи Нараду з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ), Європейське Співтовариство (ЄС), його складову - Західноєвропейський Союз (ЗЄС), і навіть НАТО в цілому, запобігати загрозам в посткомуністичній Європі. Екс-помічник президента США з національної безпеки Збігнев Бжезинський вважає, що Росії можна піти на зустріч принаймі по трьом напрямкам:
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
