Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла

http://monax.ru/order/ - рефераты на заказ (более 2300 авторов в 450 городах СНГ).

Боротьба Василя Стуса.

У найближчих друзів Василя Стуса склалося враження, що він у свій внутрішній світ нікого не пускав і що його ніхто так і не зрозумів.

Видається, що люди, які досить близько знали Стуса, змирилися з його незбагненністю. Натомість літературні критики не схильні з цим погоджуватися. Вони намагаються витлумачити принаймні важкоприступність Стусової поезії, дошукуються причини свого нерозуміння, нездатності знайти ключик до Стуса. Розгублені дослідники творчості пояснюють це ускладненою образною системою, тематичною обмеженістю, незвичною лексикою. Рятівну думку Юрія Шевельова, що «героїчна біографія Стуса сьогодні стоїть на перешкоді розумінню його як поета», підхопили усі стусознавці. Дослідники вбачають в його творчості «великий світопояснювальний міт про кінець світу», знаходять в його світогляді низку суперечностей (між «кшталтуванням» своєї душі і покірністю долі, у ставленні до християнства, у розумінні ролі поета), пояснюють його бунт дитячими психічними травмами, проекцією особистих проблем на соціум тощо.

Стусові вірші здавалися мені зовсім незрозумілими. Спочатку я вважав їх адресованими не розумові, а почуванням. Пізніше, зіставивши події його життя з поетичними образами, помітив, що він, як азійський акин, співає те, що бачить. Кидається в очі і вражає «безперечна біографічна цінність раннього рукописного доробку. За словом — поетично перевтілені життєві факти. [...] Та головне – біографія душі: настроєві реалії, спонтанні реакції, дозрівання – емоційне, світоглядне, мистецьке, етичне." (М. Коцюбинська «Поет»)

Вкотре перечитуючи спогади про В. Стуса, я звернув увагу на його поведінку, коли він з якоїсь причини втрачав самовладання і те, що було у нього на душі, вихлюпувалось назовні. Таких свідчень дуже мало.

І. Дзюба згадав єдиний випадок, коли Стус не контролював себе. «Була якась цікава виставка в музеї Українського мистецтва. Якесь нове явище відкривалося. Дмитро Горбачов запросив мене і, очевидно, також і Василя, тому що коли я прийшов, там був Василь. Він, видно, сильно був п’яний, втратив контроль над собою, трошки аж хитався і трошки чіплявся до інших людей, до оточення. Я не пригадую, як це конкретно було, але пригадую, що трошки чіплявся, трохи так різко реагував. І навіть трохи, що мене здивувало, з мовним моментом це було пов'язане. Хтось по-російському відповідав і він різко реагував на це. Це мене дуже здивувало, бо нормально він дуже толерантно до цього ставився».

Очевидно, десь глибоко в душі у Стуса відбувалися якісь потужні нурти, пов'язані з «мовним моментом»

Якщо простежити за поведінкою Стуса, пов'язаною «мовним моментом», який так здивував Дзюбу, то виявиться інший цікавий «момент» — світоглядний.

В родині Стуси користувалися українською мовою, яку вони привезли в Донецьк з вінницького села. Цю подільську говірку зберегла його мама Їлина Яківна. Вона знала багато українських народних пісень. Батьки Василя не проводили жодної спеціальної «мовної політики», на відміну від інших, які, опинившись в такому ж становищі, наполягали на зросійщенні своїх дітей. Наприклад, батько Олега Орача (Комара), директор сільської школи, напосідав, щоб його син навіть удома старався розмовляти російською. Мати іншого Василевого товариша Івана Калиниченка постійно вихваляла радянську владу, бо дуже любила свого сина і боялася, щоб та влада його не знищила як усю її родину.

В. Стус пішов до школи в шість років. Школа була російською. Про те, що можуть існувати українські школи він, мабуть, не здогадувався, хоча недалеко ще животіла українська школа, але вона вважалася гіршою і непрестижною. Василь з охотою ходив до школи, гарно вчився, був улюбленим учнем усіх вчителів, його посилали на літературні та математичні олімпіади. На канікулах їздив у піонерський табір.

Його старша сестра Марія згадує, що Василь «любив виступати на зльотах юних піонерів. Виступи йому не писали, він сам їх придумував. Ще й ручку піднімав і кричав: «За Ленина! За Сталина!» Люди дивувалися:

— Это, наверно, сын какого-то райкомовца или обкомовца?

— Да нет, — відповідала вчителька, — отец у него простой слесарь, а мать домохозяйка.

Грав у футбол. Любив історію. Багато читав. Грав на гітарі.

Разом з однокласником Ніколаєм Галкіним випускав шкільну стінну газету. Той хлопчик гарно малював, а Василь придумував віршовані підписи. Не побоявся написати віршик навіть про сина директора школи:

У нашего Лени неприятность — опять двойку получил,
потому что и сегодня он химию не выучил.
И немецкий язык знает он узко,
потому что он привык говорить по-русски.

В. Стус закінчив школу з срібною медаллю. Він ішов на золоту, але комісії видалося, що в творі з російської літератури Василь замість літери «о» написав «а».

Медаль дозволила йому вступити без іспитів до Сталінського педінституту на українську філологію. Чому він поступив саме на українську філологію? Раціональної відповіді на це запитання нема. Пояснень треба шукати в тих самих підсвідомих нуртах. Очевидно , цей «мовний момент» уже давався взнаки. Слід зауважити, що мовна стихія мала міцні корені в родині Стусів. Це можна прілюструвати конкретними випадками. Наприклад, сестра В. Стуса Марія розповіла, що вона живе в російськомовному оточенні і українською мовою розмовляє лише з найріднішими людьми — своєю матір'ю Їлиною Яківною та дочкою Тетяною. «З Танею я ніяк не можу російською розмовляти. Хоч вона з чоловіком і дітьми російською розмовляє. Колись вона в лікарні лежала. Я думаю, в лікарні буду російською розмовляти. А треба було по телефону говорити, бо в неї була інфекційна хвороба. Я з нею розмовляю російською по телефону, а вона каже: «Мамо, чому ти зі мною так говориш, що, ти мені не рідна?» І ми почали українською. А всі ж дивляться, коли українською говорити.»

Стус закінчив інститут з відзнакою і тому мав можливість отримати роботу в рідному місті, але він за власним бажанням поїхав на роботу в село. Чому? А тому, що в Сталіно він почував себе чужим, не міг там «прижитися», не знаходив «ґрунту». Саме життя його «вигнало зі Сталіно, як селюка, може, як занадто холерика, і — може — як безнадійного романтика» (з листа до В. Дідківського, вересень 1959).

Може, йому був потрібен «мовний грунт»?

Вчителював Стус в селі Таужні Гайворонського району на Кіровоградщині. Там він також «ґрунту» для себе не знайшов. Ось рядки з листів (до В. Дідківського та А. Лазоренка за серпень-вересень 1959):

«Влаштувався на квартирі непогано, та і народ тут щиро-добрий, словом, «здесь русский дух, здесь Русью пахнет.» Мова, як на Вінничині, багата і співочо-яскрава. Рай і ад.»

«Прогулянки з першими знайомими не рятують од нудьги, бо вони дуже тупі і дуже доброчесні».

«Часто нападає «хандра», як говорить М. Рильський. Від того, що я далеко од дому, більше — од того — що умови для праці несприятливі, ще більше — од того, що я, зробивши вилазку в село, якимось бар'єром, а чи відгороджуюсь од людей, а чи вони від мене».

«Так, ми там, в Сталіно, вели немудрощедре життя, як зв'язок, що тримався словесною тиною, павутинням словесним. А ґрунту — не шукали. Не шукаю його і зараз, бо наперед знаю – даремно».

Стус не пропрацював там навіть одного навчального року, але колеги-вчителі до сьогодні згадують його з теплотою. Спогади самого Василя трохи інші. Ось, наприклад, які враження залишились у нього від шкільного туристичного походу до околиць Гайворона, на берег Південного Бугу:

Аж і Гайворон!

Темніє поруч синього,

пахне меливом, олією, селом.

Спали табором,

співали про Росію

і міщанський берегли апломб.

Дітлахи, тугі, як головастики,

піонервожаті, як кроти,

а в наметах — червонясті ластівки

і пухкі вгодовані коти.

Тут пожий, коли й земля не крутиться.

У патріархальнім барлозі,

все тут спить!

Такий «патріархальний барліг» з «тупими й доброчесними» «кротами», «котами», «червонястими ластівками», що співають про Росію, не є тим ґрунтом, який шукав Стус.

Навесні Василь отримав повістку до армії. Колектив школи влаштував гарні проводи і подарував книжку з написом: «В день проводу в армію...»

Стус не мав великого бажання служити в Радянській армії. Щоб уникнути служби, він намагався влаштуватися інструктором в Гайворонський райком комсомолу. «Одержав я повістку в військкомат, в райкомі ж захотіли взяти до себе інструктором. Приїхав я пізно в Гайворон. Якби на 2-3 дні раніше, то, можливо б, і не служив. А так — в райкомі пройшло бюро, а в військкоматі теж якась єрунда: коли ви, мовляв, уже розрахувались, то йдіть служити.» (з листа до В. Дідківського, 19. 11. 1959).

В армії Стус зайнятий переживанням свого першого кохання. Ось вірш з фрейдівськими еротичними образами, в якому ліричний герой

самотній - на обидві земні півкулі,
як холодна колодочка караульного ножа,
коли ти така далека-далека.

Та як тільки його кохана скаже «люблю»,

Одне-єдине, кругле, вологе, со-
ковите, як плід біля вишневої кісточки
червоне слово

холодна зброя відреагує ерекцією, і він розглядатиме

набряклу колодочку
караульного ножа.

Але це кохання виявилось нещасливим.

В армії наприкінці 1960 року Стус пережив дві втрати: після нещасного випадку йому ампутували дві фаланги на лівій руці і від нього пішла його кохана дівчина.

"Недавно одержав запрошення на весілля, бо моя дівчина виходить заміж. Їй-бо, згадуєш Шекспіра і його славетне:

Будь самой горькой из моих потерь,
Но только не последней каплей горя »

(в листі до В. Дідківського від 5. 10. 1960).

В наступному листі (до В. Дідківського, 4. 11. 1960):

«...палець мені був зіпсував настрій тільки при перев'язках... (...) Інший удар був трохи сильнішим, і він вирвав мене з тихої гавані, куди я приходив частенько стомленим і покірним і люблячим, усе забуваючи і так само усе прощаючи. Тої гавані нині нема, згадок нема, але це не розпач і не крик, просто стало трохи важче там, де так хотілося мати щось полегше».

В армії Стус пише менше віршів, зате більше спостерігає і думає.

Погортаємо його армійські листи до В. Дідківського за 1960 рік.

«Зі мною кілька литовців. [...]. Для 3 млн. литовців виходить література 20-тисячними тиражами. Од цієї звістки мені ставало соромно за себе і приємно — за цей інтересний і свідомий народ».

«Востаннє я був вражений даними статистики, котрі вміщені в «Правді» за 4-5 лютого. 12,4% українців вже вивітрились, далі — сама цифра — 37 млн. — мене ввела в розпач. А які ми малі, їй-богу! Продивившись проценти для різних народів — білоруси, українці поруч з євреями можуть похвалитися найбільшим вивітренням. Це, звичайно, робить нам честь.

Але — це не повинно обезнадіювати. Адже це питання за своєю хоча б складністю потребує не самовирішення, а роботи».

Після служби в армії Василь Стус влаштувався викладати українську мову та літературу в середній школі № 23 міста Горлівки. Зайве казати, що й там його любили учні і поважали вчителі. Учні за те, що він ніколи їх не ображав і не ставив двійок, а колегам по роботі імпонувала його незалежна постава стосовно начальства та офіційної ідеології.

В Горлівці Стус пережив ще одне велике кохання. Він зустрічався там з дівчиною, яка працювала на Новогорлівському азотнотуковому заводі. Василь написав про неї вірш і помістив його у збірці «Зимові дерева».

Я знаю -
ми будем іще не раз бродити з тобою,
слухати ліс притихлий,
старих і мудрих сорок,
вирізняти гудки азотнотукового заводу,
чути постріли на мовчазному полігоні,
і, лячна, наслухатиме нас земля.
Розгублена між роботою і дозвіллям -
вечірньою школою, чергами, перукарнею,
дощовою погодою і театром,
комсомольськими зборами, подругами з гуртожитку,
ти прийдеш до мене, самотня, настрашена і чужа,
розграбована на всі свої сто шістдесят сантиметрів зросту.
І разом з тобою ми заходимося визбирувати
роздаровані уста, очі, пам'яті,
погляди, губи, плечі,
розшукаємо все - до найменшого панігтя,
щоб, затиснена в себе як в кулачок,
ти ставала цільною і неушкодженою,
реставрована для мого охриплого
горлового шепоту щастя.
Поки ж тебе немає,
ти виповнюєшся на мене самого.
Чекання, вибираючи мене,
обростає гудками, пострілами, криками,
заким не стане тобою,
лишивши мені велике нащулене вухо -
відчути визубрені
твої підбори самотні.

Поезія стверджує, що Василева дівчина була комсомолкою, навчалась у вечірній школі, жила у гуртожитку, мала 160 см зросту. Змовчав Василь про те, що звали її Ольгою і на заводі вона працювала старшою лаборанткою. Жодне мило не могло знищити стійкого запаху хімреактивів, який ішов від її тіла. Вона грала на гітарі і гарно співала. У неї було російське прізвище і була вона людиною російськомовною, може, росіянкою. Мабуть, вона справді кохала Василя, бо дуже непокоїлась його незрозумілою прив'язаністю до українства.

Рідну мову мою

Ти мені пробачала, немов дивацтво...

Характеристики

Тип файла документ

Документы такого типа открываются такими программами, как Microsoft Office Word на компьютерах Windows, Apple Pages на компьютерах Mac, Open Office - бесплатная альтернатива на различных платформах, в том числе Linux. Наиболее простым и современным решением будут Google документы, так как открываются онлайн без скачивания прямо в браузере на любой платформе. Существуют российские качественные аналоги, например от Яндекса.

Будьте внимательны на мобильных устройствах, так как там используются упрощённый функционал даже в официальном приложении от Microsoft, поэтому для просмотра скачивайте PDF-версию. А если нужно редактировать файл, то используйте оригинальный файл.

Файлы такого типа обычно разбиты на страницы, а текст может быть форматированным (жирный, курсив, выбор шрифта, таблицы и т.п.), а также в него можно добавлять изображения. Формат идеально подходит для рефератов, докладов и РПЗ курсовых проектов, которые необходимо распечатать. Кстати перед печатью также сохраняйте файл в PDF, так как принтер может начудить со шрифтами.

Список файлов реферата