Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 4)

Знання й незнання.

Власне, це радість у собі, довірлива радість сподівання світу, ще не відкритого очам. І тримається вона тільки на рівні щедрого белькотіння душі. »

Ходімо, друже мій, дивачний хлопчику,

ходімо вдаль.

Удвох шукатимем, чого нам хочеться,

ану ж, гайда!

«...внутрішній світ самого Стуса, сказати б точніше, його дух витає в просторі трьох, майже означених у собі сфер. Кожна з цих сфер — завтрашня гіпотетична авторова подоба.

Розглянемо їх по черзі.

Перша сфера — сфера прочування або й чекання самого себе і світу. Вона існує на нульовому рівні самоусвідомлення, так що важко й добрати, в якій мірі вона протистоїть (та й чи протистоїть узагалі) зовнішній, об'єктивній сфері. Часом ця перша сфера зливається із зовнішньою цілком, ототожнює себе з нею.

Назову авторські самоназви цієї сфери поетового духу: «тривога рання», «той край, де...», «висока рань», «день горішній, незайманий», «благісна земля».

Вірші цієї групи засвідчують рівень «сліпої» свідомості молодечих літ, пантеїстичний рівень самовизначення. Саме тут маємо сліди прочування, передчуття світу за закритими дверима людських діянь; це контактування зі світом на віддалі, до першого із ним знайомства (а знайомство виникне після чіткого розмежування себе і світу).

В системі Стусової космогонії це найвища духівна сфера — десь на рівні емпіреїв. Це найвище поетове небо, зовсім непідвладне законам гравітації».

«У віршах другої сфери схрещено золоті мечі двох поетових прагнень — неба і землі. Ця сфера постійно затінюється вищою сферою (так виникають підстави для журби) і проектується на землю (звідси нарікання на свою незавершеність, двоїстість туги — туга втрати і туга напівдороги).

Минає час моїх дитячих вір.

І я себе з тим часом проминаю.

І вже не віднайдусь. І вже не знаю,

А чи впізнав би на човні новім

Свій давній берег.

Десь на межі першої і другої сфер закінчилося поетове дитинство, і талант доходить свого змужніння.

Як запалить тебе,багаття,

у чорний день? У чорну ніч?

Як тишу притулить до віч

і ждати, ждати, ждати, й кланятись,

клонитись ранкові, що йде

під божеволіючим сонцем,

і кликать день, котрий бреде

у клекоті й клятьбі?

Як бачимо, автор уже не годен вигармоніювати своїм мажорним настроєм свій внутрішній світ: владно прохоплюються контури того твердого світу, якого містичні руки поета уже не сягають. Починаються перші сутички з цим твердим світом. Щоправда, поки що вони фіксуються дуже обережно:

Тоскний тріск у порожнім лісі,

і пташиний колючий свист.

Падолист.

Де ж метелику сісти?

Кілька разів повторюється слово «смерть»...

Вранішній світ емпіреїв облітає, мов мак. надходить сумовитий вечір, перша осінь молодості. Починається розповідь про загибель найпершої, найчистішої частки поетової душі. Сон буття закінчується. Поет увіходить у незбагненний для себе світ».

«Третя сфера – на рівні землі, або ж над самою землею. Це сфера виключного драматизму. Починаючи від «Веселого цвинтаря» і закінчуючи «Палімпсестами».

Золота година національного звільнення закінчилась, так по справжньому і не почавшись

Ти скажеш — день твій тільки-но почався.

А я скажу — опівдні впала тьма. І тьмуща...

Це було нищення найвищої поетової віри — його «гнилого інтелігентства», етичних уроків Сковороди, «чистоплюйських» ідей кирило-мефодійства і драгоманівства.

[…] Настала звична для нашої національної психології трагічна доба».

«Я не знаю Стуса більш стомленого і зневіреного, більш трагічного і людяного, ніж Стус — автор цієї збірки («Час творчості», ще не написаної на той час). Він весь у цьому страшному часі — самотній і високий, як біль. І тільки зрідка його зблідлих уст торкається сардонічна усмішка:

Отак живу: як мавпа серед мавп.

Але її тут же одміняє вираз владного трагізму:

Здрастуй, бідо моя чорна!

Здрастуй, страсна моя путь!

Здається поет став свідомим своєї тернистої долі, традиційної місії українського поета. Його розпач урівноважує виспокоєна віра в те, що і в цей страшний для його народу час він залишився гідним свого високого покликання людини і митця:

Що тебе клясти , моя недоле?

Не клену. Не кляв. Не проклену.

Хай життя — одне стернисте поле,

але перейти — не помину.

Дотягну до краю.»

На цьому ми припинимо це дослідження, бо у ньому неможливо досягнути потрібної чистоти експерименту. Дуже різняться текстотворчі фактори, є небезпека потрапити у пастки підмін і натяжок. Та все ж нам вдалося ще раз підтвердити вже відому думку, що кожен серйозний автор пише, щоб прояснити себе. Космогонія, яку В. Стус приписує Тичині, є в першу чергу світобаченням самого Стуса.

Настав січень 1972 року. Почались арешти. Прийшов момент найвищого вибору: «Хіба й собі поцілувать пантофлю Папи», як зробив Тичина, чи залишитись собою. Піти служити більшовикам означає зрадити далеку невідому батьківщину. Тичина зрадив. Стус — ні. Можливо, що й завдяки Тичині, на прикладі якого він зміг змоделювати свою ситуацію і підготуватися до моменту вибору.

Цікаво, що на момент арештів можна було передбачити, яку долю оберуть собі люди. Генріх Дворко розповів такий епізод.

Після арештів 1972 року у професора Генріха Дворка зібралися дружини заарештованих Івана Світличного та Євгена Сверстюка, а також Михайлина Коцюбинська. Щоб поговорити, вийшли на вулицю. Обговорювали питання про те, хто з заарештованих може зламатися, піти на співпрацю з режимом. Всі стали на тому, що першим може зламатися Дзюба. Другим назвали Івана Світличного. Цікаво, що це сказала Леоніда, його дружина. Вона пояснила, що він учений, і тому може піти на розумний компроміс. Якщо буде розумний компроміс, то чому не піти на нього? Третій, кого вони назвали — Євген Сверстюк. А четвертий, і навряд чи це колись станеться, на їхню думку, був Василь Стус.

Для того, щоб стати повноцінним громадянином СРСР і уникнути переслідувань заарештованим треба було лише підписати документ про те, що вони зрікаються громадянства далекої невідомої батьківщини і зробити відповідні зміни на пергаменті своєї душі.

Стус дуже гостро і боляче переживав кожну втрату і обов’язково на кожну реагував або листом, або телеграмою, наприклад, такою: «Фе, як негарно».

«...той, кого я знав, — помер, — писав В. Стус до І. Дзюби. — Чому ти не хочеш глянути в вічі своїй найбільшій трагедії? Перед тобою стояв вибір: або податися з нами на схід, або врятуватися страшною ціною самознищення. Ти обрав останнє.»

Не пішовши на співпрацю з режимом, Стус зберіг себе (на відміну від тих, хто «самознищився»), і після арешту в слідчому ізоляторі на нього зійшло осяяння:

а все ж буття твоє — у леті,

і в ньому — порятунок твій.

Вся суть твоя — лише в поеті,

а решта — тільки перегній,

що живить корінь.

(«Блажен, хто тратити уміє»)

Воно було нагородою за те, що він зберіг здатність до «лету», не обтяживши себе звичним житєйським непотребом.

Стус набув здатності прямо контактувати з незримою «найвищою духівною сферою» буття. Поетичну збірку «Час творчості», написану тоді в ізоляторі КДБ, дослідники вважають вершиною Стусової творчості

Михайлина Коцюбинська так згадує спілкування зі слідчими: «Страшенно примітивні люди розмовляли з нами. Іноді навіть не злі, але примітивні неймовірно. Ми проходили під рубрикою «націоналісти». Це значить — ріж москаля, ні слова по-російськи — тільки по-українськи. Я пригадую, як страшенно здивувався один з тих, що зі мною вів бесіду. Він вийшов, а зі мною розмовляв слідчий у справі Леоніда Плюща. В нього на столі знайшли мою книжку про поетику Шевченка. Справа Плюща велася російською мовою. І той слідчий так обережно мені каже, що, поскільки у нас російською мовою ведеться справа, то може б ви... Я кажу, ну давайте, щоб швидше. І я почала з ним говорити. А цей мій слідчий заходить — і остовпів, вражений тим, що я сиджу і спокійно розмовляю по-російському. От на такому зоологічному рівні!

Роман Корогодський розповів, що в приміщенні КДБ один працівник запитав щось у нього російською, а той відповів по-українськи.

— Вот вы и попались! — закричав кагебіст, — я к вам обращаюсь по-русски, а вы мне как отвечаете?!!

При тому він так верещав, як різаний, ніби я йому не знати що зробив (мабуть, від радості, що нарешті побачив справжнього націоналіста. Б.П.). Я весь сполотнів, напевно. Але я сказав, що я в українському КДБ українською мовою розмовляю, це нормально.»

Здається, кадебісти краще знали, якими мають бути захисники України, ніж самі борці.

В очах кадебістів недолугими виглядали представники національної інтелігенції, які в ситуації смертельної загрози, коли їхній етнос пожирається чужим, протиставляють цьому якусь безпорадну писанину, а коли їх затримують, то вони, в більшості випадків, негайно зрікаються своєї боротьби і дбають лише про власні інтереси. А найбільше такі борці обурюються, коли кадебісти їм натякають, що, оскільки вони борються за існування своєї нації, то, очевидно, є націоналістами.

Насамкінець останній епізод з «мовним моментом».

Останнє побачення з рідними В. Стус мав навесні 1981 року. Наступне побачення дозволили в 1984-ому. До воріт Кучинського табору приїхали його дружина Валентина та сестра Марія. Побачення мало бути не «особисте», а «загальне». При такому побаченні розмовляють по телефону крізь скло, або через стіл, якщо телефон не працює. Розмовляти треба російською мовою.

Стус не вийшов побачитись з дружиною та сестрою. Він відмовився від побачення. Дружині та сестрі сказали, що Стус не захотів виконати звиклу формальність при виході з зони (назвати свої прізвище, ім'я, по-батькові, строк та статтю) та відмовився розмовляти з рідними російською мовою.

У вересні наступного року Василь Стус помер. Ми знаємо, що сталось далі. Він прочинив двері і ввійшов у « вертикальний склеп, куди живущим заказано ходити », рушив вгору «— аж до зірок у найпевнішу ніч, в ту геть залиту чорнотою вічність» і став перед Богом. Та зовсім не для того, щоб

Упасти Господові в ноги

і відмолити всі гріхи,

і попалити всі дороги,

і загубити всі шляхи.

Не діжде, проклятий, не діжде.

Я стану з Господом на прю!

Перечекаю ніч і вижду

чи вирву з посмерку зорю

і почеплю її на небо:

хай світить , бісова, як слід!

Бо тільки так, бо так і треба

людський виховувати рід.

Я на зорю не обернуся.

Я, може, завтра пропаду,

та, може, з правнуків діждуся —

хтось піде й піде по сліду,

і розпізнає серед снігу

серед глибокого мій хрест,

і, може зіб'є з нього кригу,

аби, померлий, я воскрес

і пробудився жити знову,

щоб стати з Господом на прю,

і не поранню — вечорову

чіпляв над обрієм зорю.

Зрозуміло, про яку зорю йдеться в цьому вірші, і чому вона має бути не «поранньою», а неодмінно «вечоровою». Вранішня зоря уже не раз сходила над нашою «ембріонною Україною», а «зорю вечорову», яка світить націям, що дійшли свого розвитку, Господь не поспішає почепити над нами.

Характеристики

Список файлов реферата