Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

вижу лужу, в луже тёлка тихо-тихо ссыт,

вот вам русская сторонка, деревенский быт.

(В. Стус, «Твори у чотирьох томах», том 3, книга друга, ст.448)

Тоді ж Стус написав у передмові до збірки «Зимові дерева»: «Ненавиджу слово «поет». Поетом себе не вважаю. Маю себе за людину, що пише вірші. Деякі, як на мене, путящі. І думка така: поет повинен бути людиною. Такою, що повна любові, долає природне почуття зненависті, звільнюється од неї, як од скверни. Поет — це людина. Насамперед. А людина — це насамперед добродій.»

Чому Стус не вважає себе поетом? Він же пише вірші і, навіть, «путящі». Чому йому навіть слово «поет» ненависне? Відповідь міститься у вищенаведеному уривку. Тому, що поет — «це насамперед добродій», який звільнюється від «почуття зненависті». Стус відмежовується від таких поетів-добродіїв. Він не може відмовитися від «природного почуття зненависті»

Його самоцезура не дозволяє виповісти це прямо. Та й, крім того, Стуса ніхто не зрозумів би, бо тоді найрадикальніші інтелігенти мали смертельних ворогів свого етносу за найщиріших братів. Тому після вбивства Алли Горської Стус дозволить собі тільки сказати:

Ярій, душе. Ярій, а не ридай.

Лише в період заслання, «убивши цензора в собі» і не зважаючи на те, як його зрозуміють (бо розуміти вже не було кому), він напише:

Боже, розплати шаленої,

Боже, шаленої мсти,

лютості всенаученої

нам на всечас відпусти.

У відсутності «гніву пречистого» Стус звинувачував православ'я, «пасеїстичний дух» якого «тяжким каменем упав на молоду невизрілу душу народу [...]. Може, це одна з причин нашої національної трагедії».

Либонь, Стус до своєї боротьби не зміг зрекрутувати жодного бійця. Таких людей в Україні вже не було. Побутував лише «патріотизм», про який Стус був дуже невисокої думки: «чесноти на гидкому ґрунті, квітка, виросла з учорашніх нужників. І цей педерастизм, ця чеснота навпаки, ця гангрена болю видається за патріотизм».

Горде тіло моє нецензурне!

Що мені з тобою робити?

Куди податися?

Як узаконити тебе?

Щоб узвичаєне предками,

круглим моїм дитинством,

гострою молодістю моєю

назвати своїм!

Тіло моє!

Четвертоване ерою.

Заборонене, та моє,

що мені з тобою робити?

Відпадають руки мої.

Відпадають ноги мої,

голова моя відпадає.

Як багряний кавалок —

моє серце диміюче.

Горде тіло моє нецензурне!

Я тебе, як молитву беріг,

а ти якесь дивне:

не пристосоване до життя,

В цьому вірші Стус говорить одночасно і про свою власну духовну структуру, і про тіло свого народу.

Говорячи про дитинство і юність Стус має на увазі ранні періоди етногенезу. «Кругле дитинство» асоціюється з давньою керамікою, солярними знаками чи з круглолицими камінними бабами. «Гостра молодість» — це період княжої доби і козацької держави. «Гостра» вона тому, що зіткнулася з жорстоким зовнішнім світом. Австралійський дослідник Марко Павлишин розрлумачив нам, що у Стуса коло завжди символізує природність, органічність, святість,

бо надто кругле небо краю,

і кругла саду ліпота,

бо мати дивиться свята,

(«Посоловів од співу сад»),

а «гострота» означає страждання, насильство, зло:

Квадратура

таємних бід і ромби самоти,

і прямокутники старих напастей,

і лінії спадні усепокори.

Пізніше розвиток етнічного організму було жорстоко припинено і він, не досягши зрілості, почав розкладатися.

Тепер стають зрозумілими інші Стусові образи. Прочитаймо наприклад, такий вірш зі збірки «Веселий цвинтар»:

Цей біль — як алкоголь агоній

як вимерзлий до хрусту жаль.

Передруковуйте прокльони

і переписуйте печаль.

Давно забуто, що є жити,

і що є світ, і що є ти.

У власне тіло увійти

дано лише несамовитим.

А ти ще довго сатаній,

а ти ще сатаній, допоки

помреш, відчувши власні кроки

на сивій голові своїй.

В. Стус «пригадав», що є життя, що є світ і що є він. Він увійшов у тіло власного народу, як жива клітина входить у тіло біологічного організму. Василевим тілом є тіло його народу. І він з жахом усвідомлює, що його людське тіло зможе проіснувати довше, ніж тіло його народу. Такий результат його не влаштовує, і він має намір померти, коли відчує, що він живий, а народне тіло уже скінчило тернистий шлях («помреш, відчувши власні кроки на сивій голові своїй»).

Таке його світобачення підтверджується спогадом його друга зі студентських часів Віктора Дідківського: «Ставлення Стуса до національного питання випливало з його філософії життя. Своє філософсько-національне кредо Василь обґрунтував мені у 1978 році, коли приїздив на похорон батька у Донецьк. Нація — це спосіб існування людства. Інакше, як у формі нації, людство існувати не може. І тому порушення прав нації, а тим більше політика знищення націй (лінгвоцид, етноцид, екоцид) є брутальне порушення прав людини, злочин проти людства. Тому збереження прав нації на існування, захист і боротьба за її нормальне буття (збереження культури, мови, звичаїв) — це є боротьба за збереження людства». («Василь Стус у своїх листах», «Вітчизна», 1995, № 7-8).

Невідомо, чи Стус захоплювався ідеями Освальда Шпенглера, Арнольда Тойнбі чи Лева Гумільова, але образи поета відчутно перегукуються з їхніми уявленнями.

В 1965 році Василь Стус познайомився з поетом старшого покоління Миколою Омеляновичем Самійленком, який тоді працював майстром будівельної бригади дослідного господарства Українського науково-дослідного інституту садівництва. Знайомі попросили Миколу Самійловича взяти на роботу Василя Стуса, який після звільнення з аспірантури не міг працевлаштуватися. Стус працював спочатку в будівельній бригаді, а потім в котельні. Іноді Василь залишався у Миколи Омеляновича на ніч і між ними відбувалися довгі розмови. Самійленко згадує: «Настрій у нього був розбитий. Це я зразу помітив. Він більше скаржився. Я його, в перші дні особливо, спиняв. Кажу: «Василю, відімкнися! Не закаламучуй розум усяким злом чи ненавистю». М. Самійленко ділився зі Стусом своїм невільницьким досвідом. Він провів десять років у таборах за участь в УПА. У Карлазі Микола Омелянович чотири з половиною місяці спав на одних нарах з Левом Гумільовим. Вони багато розмовляли сам-на-сам. «То була справді Божа милість наді мною. Я забув, що находжусь в концтаборі». М. Самійленко розповідав Стусові про те, що Гумільов порівнював етноси з живими організмами.

Пізніше М. Самійленко через свого колишнього однокурсника, заступника міністра будматеріалів, влаштував В. Стуса на роботу у відділ реклами та інформації, де він працював до першого арешту.

З уявленням про національний організм пов'язані образи, взяті Стусом із статевої сфери. В листі до Б. Гориня, характеризуючи українську інтелігенцію, Стус пише: «нічні полюції замість діянь — це наше», а трохи нижче: «всякий (навіть український) інтелігент: без рук, без яєць, без учинків».

Ці ж образи присутні в розмові, яка відбулася між В. Стусом і Р. Корогодським в день, коли стало відомо про трагічну загибель сина В. Коротича. (Син Віталія Коротича Андрійко впав у трансформаторну будку і згорів.)

Стус і Корогодський сиділи на лавці і журились з приводу цього жахливого трагічного випадку. Мимо них пройшов молодий поет Григорій Кириченко, який продався більшовикам — пішов служити в їхню пресу.

— Це великий поет, — сказав Стус, — Але зараз він мрець. І ніякий це вже не поет. […] Зрозумій, що від кожного з нас хочуть, щоб ми відмовилися від себе, від нашого спілкування між собою і від того, що ми робимо.

— Це ти дуже складно, — відповів Корогодський, — Я думаю, що все простіше. Ми, напевно, робимо не те, що в цьому суспільстві прийнято. Вони цього не хочуть. Це їм вороже.

— Ну, може, так. Ти надто спокійно про це говориш.

— Так. А чого нервувати?

— Та нервувати тому, — заводився Стус, — що нам варто тільки збочитись, тільки від себе відмовитись — і все! Тут от вирви! — він показав на свій пах, — Отут вирви! — він зробив жест, ніби відривав собі геніталії, — І вся чоловіча сила… Вже нема поета, вже нема людини, вже нічого немає! Вирви!

«Вирви» він повторив три чи чотири рази. На увесь голос. І ще й показував. Ще він казав, що вся історія працює на те, щоб ми зникали. Що ми практично позбулися своєї історії, і нам накинули іншу історію. І ми продукти не своєї історії. І люди наші не свої, не наші люди. І Гриць не наш.

— Я інакше сприймаю все це, — сказав Корогодський, — Ти якось як особисту образу.

— Так! Ти що, не вважаєш, що він нас зрадив?

— Ні, — відповів Корогодський, — я не вважаю. Він зробив свій вибір. Ти ж уже стільки начитався тої екзистенціальної філософії. Чому ти не хочеш визнати, що всі мають право на вибір. […] Кого він зрадив? Я думаю, що найбільше він зрадив самого себе. А ти вважаєш, що він нас зрадив. Я не вважаю, що він мене зрадив. Він мені сьогодні чужий.

— Ну, я не знаю. Може, ти й правий. Але я все одно відчуваю велику прикрість, велику втрату.

Стус порівнював чоловічу потенцію із здатністю бути повноцінною творчою людиною. Адже живий організм творять окремі клітини, які несуть однаковий генетичний код, певну інформацію. І якщо цю інформацію спотворити, то клітини уже не зможуть збудувати досконалий організм. А починається організм із статевих клітин, які містять спадкову інформацію.

Все одно милішої нема
за оцю утрачену й ледачу,
за байдужу, осоружну, за
землю цю, якою тільки значу
і якою барвиться сльоза.

Стус вважає вітчизну втраченою. Процес розпаду зайшов надто далеко. У листі до Богдана Гориня він писав: «... уяви собі предмет у русі. Предмет втрачено, скажімо, він згорів. Лишився тільки рух як пам'ять про предмет і туга предмета, грудний собачий щем перед місяцем. Ти пізнаєш у цьому нас?»

—Вы знаете, кто такой Стус? — казали друзям на співбесідах кагебісти, — он же эк-зи-стэн-циалист!

Життя і творчість Стуса дають багато підстав для того, щоб після втрати ним вітчизни зарахувати його до табору екзистенціалістів. Може навіть видатися, що він був найпослідовнішим практикуючим екзистенціалістом. Можна багато сперечатися про те, до якої з течій він належав, чи був екзистенціалістом у «вужчому» чи в «ширшому» розумінні.

Якщо екзистенційною вважати кожну вихідну ситуацію, коли людина починає мислити самостійно від початків, «самасобоюнаповнюватись», «прямостояти», то в цьому смислі Стус, безперечно, найпослідовніший екзистенціаліст.

У моменти найбільших душевних потрясінь до його віршів з максимальною прямотою прориваються незвично яскраві образи, навіяні такою настановою. Наприклад у вірші, присвяченому пам’яті Алли Горської, дорогої для нього людини, по звірячому вбитої:

А ти шукай — червону тінь калини
на чорних водах — тінь її шукай,
де жменька нас. Малесенька щопта
лише для молитов і сподівання.

Щоб ці рядки стали зрозумілішими випадає «взятися за вкрай невдячне завдання перекладати поезію прозою». Якщо наважитись здійснити таке « блюзнірство супроти поезії» (Шевельов), то ці поетичні образи прозовою мовою можна перекласти так:

«Якщо ти самотній в цьому чужому світі, намагайся знайти острівець, який є лише тінню твоєї далекої невідомої ідеальної батьківщини (образ М. Пруста, який пізніше підхопив М. Мамардашвілі). Червона тінь калини на чорних водах — це тінь вічності на плині часу. Ми, громадяни далекої невідомої батьківщини, зібралися тут, але нас дуже мало і можливості наші дуже обмежені.

Усім нам смерть судилася зарання
бо калинова кров — така ж крута,

вона така ж терпка, як кров у наших жилах.

Ми — громадяни далекої невідомої батьківщини, у наших жилах тече її кров. «Калинова кров» — ознака, образ спорідненості (як група крові, генетичний код, побратимство). Ми не зможемо довго прикидатись іншими, жити за чужими законами

вічно потерпаючи,

що світ тебе помітить і уб'є.

(«Між світом і душею виріс мур»)

Нас викриють і знищать».

Одних вбивали. Інші зрікалися своєї недавно віднайденої далекої невідомої батьківщини під тиском обставин. Комусь ціннішим здавалося власне життя і здоров’я, комусь — дорожчою любов до дружини, дехто не зміг залишити напризволяще дітей, а інші просто втомилися жити поза суспільством.

Вкотре перечитуючи літературознавчий твір В. Стуса «Феномен доби» про життя і творчість Тичини, я звернув увагу на докладний опис космогонії Тичини. Стус робить це, жодним словом не обмовившись, як він до цього дійшов. Він лише ілюструє свої міркування її тичинівськими текстами, які не дають достатніх підстав для далекосяжних умовиводів.

Загальновідомо, що проза суттєво відрізняється від поезії. В поезії автор пише те, що відчуває, що йому відкривається, а в прозі – тільки те, що знає. Тому в прозі при уважному читанні можна легко віднайти зв’язок між текстом і особою, що його написала. Тематичний матеріал і спосіб викладу визначаються конкретними біографічними характеристиками автора (соціальним походженням, освітою, професійним і особистим досвідом). Якщо в нас є «надлишкові знання» про автора і про те, що він пише, то в тексті можна "вирахувати" і його самого. Якщо ж автор пише не лише про те, що знає, а й для того, щоб щось прояснити для себе, то можна не сумніватися — пише він про свої власні переживання. Тому виникають серйозні підстави вважати, що Стус у «Феномені доби» проектує на Тичину своє власне світовідчуття.

Зробімо невеликий експеримент. Замінімо в тексті «Феномена доби» прізвище «Тичина» прізвищем «Стус», а тичинівські вірші — Стусовими. Читаймо:

«Його творчість припадає на той час, коли із безкрайої стихії тривалого національного потопу проглянула гора Арарат».

«Вийшовши із семінарійного мороку, Стус одержав кілька щасливих літ для перечування свого дитинства в дорослому віці (цьому сприяли ХХ з'їзд Партії, розвінчання культу особи Сталіна, хрущовська відлига. Б. П.). По суті, Стус одержав життя удруге. І в цьому другому житті було знайомство зі світом уперше, було нове дитинство і нова молодість» (цілком по-платонівськи — життя як пригадування, або по-стусівськи — відчитування первісного тексту із палімпсеста. Б. П.)».

«Перша публікація в «Літературній Україні» засвідчила психологічний стан людини, повної сподіваної радості, більше чутої, аніж осмисленої, радості перед звершенням. Це стан розкошування людської особистості на розгородженій території існування, особистості, вивільненої від старих канонів, особистості в час перетворення і особистості передовсім. Так дитина відкриває для себе світ — уперше. Це стан існування, як спалаху, існування невимірного ні в часі, ні в просторі — адже це існування поза звичкою, каноном, необхідністю, законом, примусом. В такому стані нема діла ні до минулого, ні до майбутнього: весь світ — ось перед очима. (…)

О болі радісні непізнаних бажань,

Тривожний крові шал і перші поривання,

Коли багрить чоло бадьора рань

Характеристики

Список файлов реферата