Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

4-го серпня 1651 року Литовський гетьман Радзівілл узяв Чер-
нігів та Київ. Міщани спалили Поділ, щоб не дати його литовцям.
Митрополит Сильвестер Косів, піддавшись паніці, вітав переможців.

Хмельницький зібрав нові полки, побудував укріплення біля
Білої Церкви, спинив польський похід і погодився на переговори.
Згідно з Білоцерківським миром, за козаками залишено лише Ки-
ївське восвідство, реєстр козаків зменшено до 20.000, польська шлях-
та мала право повернутися до своїх маєтків, заборонялося вести
закордонні переговори" В Україні почалися знову повстання, збіль-
шилася втеча населення за московський кордон — на Слобожан-
щину.

Білоцерківський договір також не був реалізований: на соймі
один із шляхтичів наклав «вето», і договірне затверджено. Богдан
Хмельницький поновив переговори з Молдавією, Кримом, Туреч-
чиною, Москвою. Тому, що Лупул відмовився виконати угоду —
видати Роксанду за Тимоша, Хмельницький вирядив під його ко-
мандою військо до Молдавії. По дорозі під Батогом Тиміш зустрів
20-тисячне військо гетьмана Калиновського. Поляки зазнали нищів-
ної поразки, а сам гетьман був забитий, взято 57 польських гармат.
Тиміш вступив до Молдавії і одружився з Роксандою. В 1653 р. він загинув під час облоги Сучави, яку захопив волоський князь Мат-
вій Басараб.

Катастрофа балканської політики була страшним ударом для
пляну Богдана Хмельницького: він хотів посадити на пресгіл Мол-
давії Тимоша, Лупулеві дати Волощину і тим забезпечити Україні
надійний західній кордон.

Нове лихо чекало далі: обложене козаками в Жванці у грудні
1653 року польське військо з королем Яном-Казіміром вже готове
було капітулювати, але поляків знову врятували татари, уклавши
з ними сепаратний мир. Татарам дозволено грабувати українське
населення та брати ясир по Барське староство.

Становище України було тяжке. Війна, татарські напади, тоталь-
на мобілізація, нарешті посухи, неврожай, пошесті, знищення про-
мислових закладів, головно рудень, ізоляція від ринків Західньої
Европи — все це руйнувало господарство. Внаслідок цього населен-
ня в щораз більшій кількості пересолюється на схід, на півден-
ний схід, на Слобожанщину, Донеччину. Як казав М. Грушев-
ський, «справа самостійности України була вбита за ціну її тери-
торіяльного розширення», бо прилучення України до Москви було
вже пересуджене оцим еміграційним рухом.

ПЕРЕЯСЛАВСЬКА УГОДА

Загроза нової війни з Польщею, повстання в полках України,
брак надійних союзників звертали знову думки до православної
Москви, тим більше, що тисячі втікачів знаходили притулок на
підлеглій Слобідській Україні і далі в Московщині.

З 1648 року Богдан Хмельницький час від часу звертався до
Москви з проханням допомогти в боротьбі з Польщею. Він загро-
жував навіть війною, якщо вона не дасть допомоги проти Польщі.
Значну ролю в справі союзу України з Москвою відіграло східне
духовенство, вищі представники якого брали на себе посередництво
иіж Богданом Хмельницьким і царем: Паїсій, патріярх Єрусалим-
ський, що зустрічав Хмельницького у Києві в 1648 році й вітав, як
нового Мойсея; Йоасаф, митроп. Коринтський, що загинув під Бере-
стечком у 1651 році; Гавриїл, митрополит Назаретський, що був
у гетьмана після берестейської поразки.

Усі звернення до Москви в справі допомоги були марні. Мо-
ковський уряд відмовляв або відповідав загальними заявами, виси-
лав хліб і сіль, але вичікував, не бажаючи розривати миру з Поль-
щею.

В. Ключевський так характеризував політику Москви супроти
України: вона «протягом 6 років приглядалася з нерухомою ціка-
вістю, як справа Хмельницького, попсована татарами під Зборовом
і Берестечком, хилилася до упадку, як Україна пустошилася союз-
никами-татарами і люто-нелюдською усобицею, і нарешті, коли
Україна вже знищилася дорешти, й прийняли під свою високу
руку».

Наводячи цю цитату, М. Грушевський пояснював справу так:
«Увесь хід історії Східньої Европи міг би взяти інший і кращий на-
прямок, коли б Україна ввійшла в політичну унію з Москвою в
початках своєї боротьби з Польщею, ще повна сил, повна людности, не зневіреної в своїх провідниках і в піднятому ними ділі,
здатної бути опозицією Москви, обстояти себе в сій позиції і не
дати себе зіпхнути на становище провінції. Московські політики
може ненароком, а може й умисно дали поборюкатись українській
козаччині з Польщею і дійти до останнього обопільного знищен-
ня ..., аби ввійти з свіжими силами між сил обезкровлених против-
ників і взяти козаччину вже не в роді рівнорядного союзника, а
підручного, котрого можна було б звести до ролі прислужника, під-
даного „холопа"».

У Москві добре врахували і другий бік питання. Союз з Укра-
їною був конче потрібний для Москви з різних поглядів: він від-
кривав шлях до Чорного моря і на захід, забезпечував їй пануван-
ня на сході, а головне — трагічне становище України загрожу-
вало Москві або захопленням її Польщею, або союзом України з Туреччи-
ною, чим не раз лякав Москву Хмельницький. Союз з Україною
був дуже бажаний для Москви тим, що забезпечував її мілітарні
інтереси. Україна мала 300.000 випробуваного, досвідченого, най-
кращого на Сході Европи війська. Всі ці умови робили союз з
Україною конче потрібним для Москви.

1-го жовтня 1653 року Земський Собор у Москві ухвалив прий-
няти Україну «під високу руку царя», а 1 листопада московське
посольство вже було на кордоні України. Цей поспіх, невластивий
московському урядові, свідчить, яка велика була заінтересованість
Москви. На чолі посольства стояв боярин Василь Бутурлін, наміс-
ник Тверський. В посольстві були: окольничий Іван Олфер'св, на-
місник Муромський та дяк Ларіон Лопухін. З ними їхало духовен-
ство з іконами, корогвами, хрестами, з образом Спаса — дар царя
Хмельницькому — та великий почет.

Гетьман був зайнятий війною з Польщею та похороном Тимзша
і прибув до Переяслава лише 6 січня 1954 року. Він уникав будь-
яких урочистих прийнять і ні разу не запросив московських пос-
лів до себе. Можливо, для того обрав для переговорів не Київ,
чого добивалися посли, а тихий козацький Переяслав. Не було прий-
няття і в полковника Переяславського Тетері. Всі переговори від-
бувалися сухо й офіційно."

8-го січня відбулась Рада Старшин та поспіхом скликана Загальна Рада мешканців Переяслава. Після вислухання царської
грамоти, гетьман, посли та старшини поїхали до Успенського со-
бору. Там стався інцидент, не передбачений у Москві. Коли ду-
ховенство хотіло було привести до присяги гетьмана та старшину
Хмельницький зажадав від послів, щоб вони перші принесли при-
сягу від імени царя. Цим Хмельницький вимагав урочистого, фор-
мального ствердження україно-московського союзу і запевнення
оборони України та її прав. В цьому виявилася рівноправність сто-
рін і — недовір'я щодо дійсних намірів Москви.

Боярин Бутурлін рішуче відмовився приносити присягу за царя.
Гетьман і старшина пішли на нараду. Посли довгий час стояли
в соборі, чекаючи. З'явились два полковники — Тетеря та Ліс-
ницький (Миргородський) — і почали переконувати послів скласти
присягу, і знову вони відмовилися. Вся ця історія з присягою була
публічним скандалом для московського посольства. Воно кілька
годин чекало на гетьмана, і двічі підтверджена Бутурліним обі-
цянка, що цар охоронятиме всі права України, була фактичною
присягою. «Царское слово пременно не бьівает», — сказав Бутурлін.

Питання — чи приносили московські посли присягу, чи ні —
розв'язувалося різним способом. Сучасники вважали, що фактично
присяга була зложена, бо двічі повторив Бутурлін запевнення, що
цар словом своїм ручиться, що Польщі України не віддасть і дер-
жавний лад її буде збережений. Це витлумачили Хмельницький і
старшина, як акт рівнозначний з присягою царя.

Єдиний документ, в якому зберігся опис подій — це «Статей-
ний список» Бутурліна — звіт, що його він подав царському уря-
дові про переговори в Переяславі. Цей звіт не можна вважати за
цілком вірний, бо він мас ознаки пізнішої переробки, а про неточ-
ність його промовляє такий деталь: Бутурлін писав, що на Пере-
яславській Раді зібрався «весь народ» і в церкві присягало «вели-
кое множество всяких чинов людей» — тоді, як відомо навіть імена
тих, що присягали, разом 284 особи."

Далі — протягом двох днів Хмельницький з Виговським та посли
обговорювали деталі угоди, в тому числі — бажання гетьмана, щоб
на Україну, власне до Києва, прийшло московське військо. Це
було важливе для України не як оборона, бо що могли зробити
навіть 3.000 московського війська, коли йшлося про 60.000 реестрових козаків та 350-тисячну армію, що стояла під Жванцем. Але це
було конче потрібне для України, як доказ, що не існувало вже й
тіні залежности від Польщі, — це було найголовнішим на той мо-
мент.

На тому закінчилися переговори гетьмана з посольством царя.
О. Оглоблин у кількох словах резюмує сенс переговорів: 1) вста-
новлено військовий союз України з Московщиною, гарантований
протекцією Московського царя над Україною та 2) дано гарантію
царем про збереження всіх прав і вольностей Української Дер-
жави.

У Переяславі сталася ще одна дуже важлива подія. До Бутур-
ліна прибули делегати від старшини, які просили затвердити їх на
різних посадах, не повідомляючи про це гетьмана. Бутурлін від-
мовив їм. Цікаві прізвища деяких з прохачів: батько та брат Ви-
говського, батько майбутнього гетьмана Мазепи, Силуян Мужалов-
ський — видатний дипломат, посол до Москви в 1649 та 1653 рр.,
зі свояками та інші. Цей епізод оцінюють дослідники по-різному.
М. Грушевський та А. Яковлів не надавали йому значення. О.
Оглоблин, навпаки, вважає, що то була «перша щілина в єдиному
українському фронті». Правда, московський уряд не звернув тоді на
це уваги, але надалі «Москва занотувала цей факт — і раніше чи
пізніше використала... ці розбіжності серед керівних кіл Укра-
їни».

З Переяслава поїхали московські посли по Україні. приводити
до присяги людність. Справа ця виявилася складною. В Києві мит-
рополит Сильвестер Косів заборонив усім підлеглим йому людям
присягати. Відмовилися присягати полковник Богун, Кропив'янський,
Полтавський, Уманський, Брацлавський полки, Чорнобиль тощо.

У березні 1654 року посольство від України в складі військового
судді Самуїла Зарудного та полковника Павла Тетері з почетом
прибуло до Москви. У Москві бажали, щоб приїхав сам Богдан
Хмельницький, але він не поїхав. Посли везли акредитивні грамоти
від гетьмана, «Статті» (т. зв. 23 статті), текст Зборівського договору та низку листів. Оригінали цих документів не збереглися. Зберег-
лися лише московські переклади.

У грамоті гетьман виступає, як репрезентант «Руської Держа-
ви», і це виразно підкреслює, що вона не перестала існувати й після
Переяславської угоди. «Статті» дійшли до наших часів у зіпсова-
ному вигляді і, очевидно, були переставлені. Не зважаючи на це,
видно, що основна їх ідея — встановлення таких міждержавних
відносин між Україною і Москвою, при яких за Україною застері-
гається державна самостійність — зовнішня і внутрішня.

На грамоту гетьмана та «23 статті», що їх А. Яковлів вважав
за проект договору, цар дав послам відповідь, яка була ратифіка-
цією договору. Таким чином, статті проекту, царські резолюції й
жалувана грамота «становлять повний текст договору 1654 року»,
— писав А. Яковлів, Тож по сутті це був не Переяславський, а Мо-
сковський договір, укладений на підставі Переяславського.

В історичній науці і до цього часу нема сталої думки щодо ха-
рактеру Переяславського договору. Сучасники вважали, що це був
договір, який жадною мірою не порушував суверенних прав Укра-
їни. Першими зрозуміли це в Москві, для якої Україна була окре-
мою державою. В «Статейному списку» Бутурліна протиставляться
— «Московское государство й Войска Запорожского Украйна». За-
ява московського уряду про те, що Ян-Казімір «клятву свою на чем
присягал, переступил, а подданьіх свонх, вас. . . тем от подданства
учинил свободньіми», потверджує, що московський уряд визнавав
Україну в момент укладення договору свобідною державою."

Треба мати на увазі, що поняття «підданий» у XVII ст., не озна-
чало «підданого» в сучасному розумінні: так називали царів, воло-
дарів держав, що вступали в договірні відносини з Москвою, шу-
каючи у неї протекції. Піддані в сучасному значенні слова в XVII ст.
називалися «холопами» до бояр та князів включно. За Петра І слово «холоп» замінено словом «раб», і лише Катерина II в 1786 ро-
ці заступала його терміном «верньій подданньій».

Характеристики

Список файлов реферата