53512 (668706), страница 17
Текст из файла (страница 17)
У березні 1916 р. стався новий поворот подій. Унаслідок так званого «Брусиловського прориву» російська армія зайняла Чернівці, Коломию, Луцьк та інші міста цього регіону. Австро-угорські війська втратили близько 1 млн вояків, 400 тис. потрапили у полон. Але на допомогу Австро-Угорщині прийшла Німеччина. 5 листопада 1916 р. Відень і Берлін остаточно домовилися про створення Польської держави. Для українців це означало б неможливість реалізації їхніх планів створення власної держави.
За таких умов Головна Українська Рада на чолі з К. Левицьким самоліквідувалась, а кермо політики перейшло до Є. Петрушевича, який повів курс «орієнтації на власні сили». 30 травня 1917 р. він зробив в австрійському парламенті заяву, що землі колишнього Галицько-Волинського князівства є українськими землями, а відтак ніяким чином не можуть стати частиною Польської держави. Продовжував діяльність Союз визволення України, який розгорнув активну роботу в таборах для військовополонених. Із набраних там солдатів та офіцерів були створені українські військові з'єднання — Сірожупанна та Синьожупанна дивізії.
Кривава виснажлива війна викликала повсюдне зростання масового невдоволення. Чимало страйків і заворушень в Російській імперії, де наслідки війни були особливо тяжкими, проходили під гаслом «Геть війну». Особливо багато їх було у промислових районах України. Керували цими виступами переважно соціалістичні організації. Ці настрої не обминули й фронт, де цілі полки відмовлялися воювати. Посилилася глибока економічна криза, занепадало сільське господарство, падав життєвий рівень населення, насамперед робітників і селян. Війна, прорахунки уряду, корумпованість і неефективність влади, зростаюче зубожіння — все це до краю посилювало кризу всього суспільства. Країна опинилася напередодні тотальної катастрофи.
40. Українська культура початку ХХ ст.
Розвиток української культури був невід'ємною складовою тих загальних процесів, які проходили в країні. Ці процеси мали складний, неоднозначний характер: досягнення супроводжувалися значними труднощами й перепонами, і сфера культури, природно, не була винятком. З одного боку, на неї впливало піднесення національно-визвольного, революційного руху, особливо в період 1905— 1907 рр., з іншого — шовіністична політика царської влади, продовження русифікації та репресій. Найбільших масштабів цей курс набув після придушення революції, в період реакції.
Слід також зазначити, що на початку XX ст. розрив у розвитку культури в Україні поглибився: якщо невеликий прошарок суспільства виходив у цьому плані на європейський рівень, то переважна більшість населення не була знайома навіть з найвідомішими досягненнями національної культури. Рівень письменності в Україні був нижчим від середнього для Європейської Росії показника — 4—10% проти 20% у Московській та Петербурзькій губерніях. Особливої шкоди русифікаторська політика завдавала освіті. Після поразки революції в університетах було заборонено викладати українською мовою. Влада не дозволяла брати на викладацьку роботу педагогів, які підозрювались у «мазепинстві», «українському сепаратизмі». Переважна більшість «Просвіт» була закрита.
Разом із тим, головним чином під впливом революційних подій 1905—1907 рр., у сфері культури і духовного життя поступово розвивалися й інші, позитивні процеси. В деяких школах тимчасово запроваджується вивчення української мови, викладання нею. Жінкам було дозволено вступати до вищих закладів у якості вільних слухачок. У ряді українських міст створено вищі жіночі курси. У 1908 р. в Києві засновано Фребелівський жіночий педагогічний інститут. Значного поширення набули культурно-освітні заклади, особливо Народні будинки. Вони мали бібліотеки, вечірні класи для дорослих, їдальні тощо.
Українські вчені та інженери зробили чималий внесок у розвиток науки й техніки. М. Курако розробив і реалізував проект доменної печі, що відповідав кращим європейським зразкам. Д. Григорович сконструював перший у світі гідролітак, І. Сікорський — перший багатомоторний літак. П. Нестеров обгрунтував теорію вищого пілотажу і продемонстрував на практиці низку нових прийомів, у тому числі «мертву петлю». Д. Заболотний уперше в світі визначив ефективні методи боротьби з чумою. Вагомий доробок у галузі української лінгвістики належить Б. Грінченку, авторові чотиритомного «Словника української мови». Друкуються перші праці з національної історії — «Історія України-Руси» М. Аркаса, «История украинского народа» О. Єфименко та ін. Найвизначнішу роль у становленні й розвитку української історичної науки відіграли в цей час роботи М. Грушевського — «Очерк истории украинского народа», «Ілюстрована історія України». Багато років учений присвятив праці над багатотомною «Історією України-Руси», яка стала першим фундаментальним дослідженням української історії із стародавніх часів до середини XVII ст. Плідно працювали в цей час також Д. Багалій, Д. Яворницький, І. Лучицький, В. Барвінський та ін.
На початку XX ст., незважаючи на обмеження з боку влади, чималих успіхів досягає українська література. Одним з найвидатніших творів цієї доби стала поема І.Франка «Мойсей», сповнена глибокої віри в силу й непереможність українського народу. Одним із вищих досягнень української прози вважається повість М. Коцюбинського «Фата моргана». У 1903 р. вперше побачив світ гостросоціальний роман Панаса Мирного та І. Білика «Пропаща сила» («Хіба ревуть воли, як ясла повні»), який автори закінчили ще в 1875 р., але не змогли видати в зв'язку з горезвісним Емським указом. Пафосом свободи й непокори пройняті палкі твори Лесі Українки. Помітними постатями в українській літературі були Я. Грабовський, М. Черемшина, Л. Мартович, А. Тесленко, С. Васильченко та ін.
Долаючи заборони, розвивалося українське мистецтво. Неперевершений внесок в національну музичну культуру зробив М. Лисенко. В 1904 р. він організував у Києві музично-драматичну школу, яка готувала фахівців різних галузей музичного мистецтва. Серед її вихованців — композитор К. Стеценко, співак М. Микита, та ін. Всесвітньовизнаною співачкою стала С. Крушельницька, чий неповторний голос ввійшов у світову скарбницю вокального мистецтва. В українському театрі існувала ціла плеяда видатних митців — М. Кропивницький, П. Саксаганський, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, М. Заньковецька та ін. У 1907 р. М. Садовський створив у Києві перший український стаціонарний театр, де здійснив постановку таких відомих українських опер, як «Запорожець за Дунаєм», «Наталка Полтавка», «Різдвяна ніч», «Енеїда», «Роксолана» та ін. В образотворчому мистецтві плідно працювали І. Труш, С. Васильківський, М, Самокиш, М. Пимоненко, О. Мурашко та ін. Український живопис знаходив своїх шанувальників не лише в Україні, а й далеко за її межами.
Таким чином, у період після революційної реакції українська культура не тільки вижила, а й примножувала свої досягнення, сприяючи зміцненню національної самосвідомості народу.
41. Проголошення УНР.
Після повалення царизму в Росії в лютому 1917 р. в країні встановилося двовладдя: поряд з офіційним Тимчасовим урядом діяли Ради робітничих і солдатських депутатів. В Україні виникли громадські ради й комітети, які були місцевими органами Тимчасового уряду. 1 березня 1917 р. в Києві створено громадський комітет, до якого ввійшли представники практично всіх громадсько-політичних організацій, що діяли в місті. 4 березня постала Рада об'єднаних громадських організацій і відбувся 1-й Український національний конгрес, який передав політичну владу Центральній Раді. До її складу ввійшли провідні діячі Товариства українських поступовців, представники православного духовенства, українських соціал-демократичних, культурно-просвітницьких та інших організацій. Головою Центральної Ради став визнаний лідер національного відродження професор М. Грушевський. 6 квітня 1917 р. в Києві почав роботу 2-й Український національний конгрес, на якому був затверджений новий склад Центральної Ради на чолі з М. Грушевським. У травні 1917 р. відбувся 1-й з'їзд представників українізованих військових частин, який обрав Військовий Генеральний комітет на чолі з С. Петлюрою. 2-й військовий з'їзд (червень того ж року) запропонував Центральній Раді домогтися національної автономії України. Тоді ж у Києві відбувся 1-й селянський з'їзд, котрий також висловився за автономію України і обрав Раду селянських депутатів як складову частину Центральної Ради. Таким чином, Центральна Рада, виражаючи інтереси широких кіл українського суспільства, стала законним представницьким органом української демократії.
У травні 1917 р. відбулися переговори делегації ЦР із Тимчасовим урядом і Петроградською Радою щодо офіційного визнання автономії України у складі Росії. Тимчасовий уряд не визнав Центральну Раду як виразника волі українського народу і відмовив в українській автономії. Тоді 10 червня 1917 р. ЦР оприлюднила свій І Універсал, в якому проголошувалась автономія України, а Центральна Рада - найвищим органом держави. 15 червня було створено перший за кілька століть український уряд — Генеральний секретаріат — у складі восьми генеральних секретарів і генерального писаря. Очолив його відомий письменник і громадський діяч В. Винниченко. Посаду секретаря з військових справ посів С. Петлюра, з земельних справ — Б. Мартос, із міжнаціональних — С.Єфремов. До компетенції останнього відомства входили й питання, пов'язані з захистом українських інтересів за межами держави. Тимчасовий уряд вимушений був піти на переговори з ЦР і визнати її вищою крайовою владою Тимчасового уряду в Україні.
З липня 1917 р. було проголошено II Універсал Центральної Ради. В ньому йшлося про скликання Всеросійських Установчих Зборів, які мають закріпити автономію України, про невідокремлення від Росії, про поповнення складу Центральної Ради і Генерального секретаріату представниками національних меншин. Тобто цей Універсал можна розцінювати, з одного боку, як поступку Тимчасовому урядові, а з іншого — як подальше наполягання на автономії України. Водночас Центральна Рада прискорювала формування власних військових сил. У жовтні в Чигирині відбувся з'їзд, який обрав отаманом Вільного козацтва командира 1-го Українського корпусу генерала П. Скоропадського.
Дальше погіршення соціально-економічного і військово-політичного становища в Росії призвело до жовтневого перевороту, здійсненого більшовиками на чолі з В. Ульяновим-Леніним. Тимчасовий уряд був повалений, лютнева революція зазнала поразки. Владу захопили більшовики.
У Києві розпочалася боротьба між штабом Київського військового округу та більшовицькими силами. Центральна Рада зайняла нейтральну позицію. 27 жовтня 1917 р. було прийнято Звернення Генерального секретаріату «До всіх громадян України», а 7 листопада проголошено III Універсал. Так виникла Українська Народна Республіка (УНР), яка не визнавала більшовицької влади. Силою обставин Україна фактично відрізалась від Росії, і Центральній Раді залишалося тільки відповідним актом зафіксувати це. Це й зробив III Універсал. У ньому, зокрема, наголошувалося на тому, що, «не відділяючись від Російської республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб уся Російська республіка стала федерацією рівних і вільних народів». Право власності на землю поміщицьких та інших нетрудових господарств скасовувалось, і земля оголошувалася власністю всього трудового народу. Для робітників установлювався восьмигодинний робочий день. Передбачалося скликання Українських Установчих Зборів.
У перший місяць після жовтня Центральна Рада користувалася в Україні найбільшим впливом. Надалі, однак, ситуація ставала складнішою. Посилювалася більшовицька агітація. Проголошена урядом програма політичних та соціально-економічних перетворень здійснювалася повільно й непослідовно. Соціальна база влади швидко звужувалась. Усе це створювало грунт для приходу до влади більшовиків, вплив яких з огляду на зазначене зростав. Поряд із цим посилювалися суперечності між більшовицькими й антибільшовицькими силами в Україні. Назрівав гострий конфлікт, який тільки чекав свого приводу, а їх знайшлося принаймні два.
По-перше, в Києві перебували деякі більшовицькі військові частини та більшовицькі організації. Спочатку вони були більш-менш лояльні до української влади, але згодом стали активно агітувати проти неї. Відтак уряд приймає рішення про роззброєння цих частин і вислання їх за межі України. Другим приводом для боротьби з радянською Росією послугувалося ставлення українського уряду до антибільшовицьки налаштованих донських козаків. Для повернення з фронтів додому вони мали найкоротший шлях — через Україну. Українська влада зайняла нейтральну позицію. Тоді більшовики поставили ультиматум українському урядові, вимагаючи визнання ним радянської влади й недопущення на територію України згаданих військових частин. У відповідь на це Генеральний секретаріат приймає рішення про припинення постачання хліба до Росії та про організацію власної грошової системи. Отож намір УНР боротися за відстоювання національних інтересів призвів до війни з радянською Росією.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
