53512 (668706), страница 13
Текст из файла (страница 13)
Отже, другу половину XIX ст. і особливо його кінець можна оцінити як важливий етап підготовки та збирання українських сил до боротьби за незалежність, за українську державність.
30. Національна політика російського царизму щодо України
Незважаючи на переслідування й утиски з боку царського уряду, український національний рух наприкінці 60-х років продовжував розвиватися. У Петербурзі створюється і працює українська «Громада» за участю М. Костомарова, В. Білозерського, Т. Шевченка, П. Куліша, виходить перший український журнал «Основа». Студенти, молода інтелігенція Києва також організовують громади, недільні школи для неписьменних. Національний рух поширювався й на Полтавщині, Чернігівщині, Харківщині, Одещині. У другій половині XIX ст. він був відомий під назвою українофільства.
Офіційна влада робила все для того, щоб придушити будь-які прояви українського національного духу. У 1863 р. міністр внутрішніх справ П. Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських наукових, релігійних і особливо педагогічних публікацій. Малоросійською «говіркою» дозволялося друкувати лише художні твори. Громади були розпущені. Припинив своє існування часопис «Основа».
Валуєвський циркуляр завдав величезної шкоди розвиткові українського національного руху. Лише на початку 70-х років унаслідок деякого послаблення цензури В. Антонович зі своїми однодумцями відновлює роботу громад, створивши «Стару громаду». Придбавши російськомовну газету «Киевский телеграф», члени громади перетворюють її на свій друкований орган. Через своїх симпатиків у Галичині громадівці почали використовувати й україномовну пресу, зокрема часопис «Правда». З їхньої ініціативи у Львові було створено Літературне товариство ім. Т.Г. Шевченка. Важливою подією стало заснування 1873 р. в Києві відділу Російського географічного товариства. Невдовзі, однак, переслідування з боку уряду посилилися. Олександр II за висновками спеціальної комісії заборонив публікацію українських книжок, використання української мови, викладання її у початковій школі, заборонив діяльність громад. Усі ці поліцейські заходи були зведені у спеціальному указі, який цар підписав у травні 1876 р. в м. Емс (Німеччина).
Емський указ поклав край надіям українофілів на можливість культурницької діяльності в умовах самодержавства. Особливо негативно це вплинуло на М. Костомарова. В. Антонович і П. Житецький продовжували шукати компромісні варіанти підтримання українського руху. Б. Грінченко і О. Кониський стояли на позиціях радикальних реформ та боротьби з царатом, проте в них не було конкретної програми дій.
Перейшовши на нелегальне становище, громадівці намагалися використати будь-які можливості для розвитку національного руху, в тому числі шляхом відкриття своїх представництв за кордоном. Саме з цією метою до Швейцарії відбув М. Драгоманов. У Женеві він створив гурток у складі С. Подолинського, М. Зібера, Д. Вовка, до яких згодом приєдналися Я. Шульгин та М. Павлик. На кошти київської організації він починає видавати часопис «Громада». Але оскільки це видання дедалі більше схилялося до соціального радикалізму, київська громада, яка неухильно дотримувалася культурно-освітньої орієнтації, з 1886 р. відмовилася фінансувати його.
Таким чином, національна політика царського уряду в другій половині XIX ст. продовжувала в цілому залишатися реакційною, зокрема антиукраїнською за своєю спрямованістю. Однак вона була неспроможна знищити в українському народі прагнення до самовизначення, до вільного соціального та національного розвитку. Попри політичну реакцію, переслідування, заборони й заслання в українському суспільстві визрівали нові ідеї, насамперед у середовищі передової інтелігенції, яка мріяла про визволення української нації.
31. Польське повстання 1863-1864 рр. в Україні
Реформа 1861 р. не розв'язала найбільш гострих і невідкладних проблем соціального та національного розвитку не тільки українського, а й усіх народів Російської імперії. Одним із виявів цього стало польське повстання, яке почалося у січні 1863 р. Підготовкою повстання керував Центральний Національний Комітет, який мав тісні зв'язки з польською еміграцією в Західній Європі, головним чином у Парижі. Повстанці ставили метою звільнення Польщі з-під російської влади, відновлення Польської держави в межах 1772 р., ліквідацію кріпацтва, скасування станів з їхніми привілеями. Планувалося, що земля перейде у власність селян, а за її викуп платитиме держава. До повстанців приєдналися офіцери російських полків, що дислокувалися у Польщі. Повстання охопило також Литву, Білорусь, Правобережну Україну. У Києві було організовано комітет, членами якого стали чимало студентів Київського університету. Товариство «Земля і воля», створене 1862 р. у Петербурзі, розповсюджувало відозви на підтримку повсталих. Допомагати полякам закликав у «Колоколі» О. Герцен.
Проте сили повсталих були обмежені — не більш як 20 тис. погано озброєних вояків — і російська армія легко їх розбила. Не справдилися надії поляків і на підтримку з боку українського селянства. Деякі з польських панів, намагаючись привернути до себе українських селян, видавали їм так звані «золоті грамоти», в яких проголошували, що саме вони, а не цар, дарували селянам землю і свободу. Проте мало хто з українських селян приєднався до повсталих, зате близько 300 тис. добровільно боролися з ними. Незважаючи на це, російський уряд жорстоко переслідував не лише поляків, а й українців, зокрема членів просвітницьких громад: влада розглядала рух громадівців як продовження польського. У Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові та інших містах пройшли арешти. Найактивніші учасники громад, у тому числі П. Чубинський, О. Кониський, В. Лобода, були заслані на північ Росії. Що ж стосується безпосередніх учасників польського повстання, то кара для них була значно суворішою, ніж у 1831 р. Багато було страчено або заслано до Сибіру.
32. Розвиток народницького руху в Україні
З середини 50-х ороків ХІХ ст. знову починає відроджуватись український національний рух, активність якого знизилася після розгрому Кирило-Мефодіївського братства. Його амністовані члени збираються у Петербурзі й засновують українське видавництво, в якому побачили світ «Записки о Южной Руси», «Чорна рада» П. Куліша, твори Т. Шевченка, Марка Вовчка та інших українських авторів. У 1861 р. був отриманий дозвіл на видання місячника «Основа» — першого в Російській імперії українського часопису.
Активізується національний рух і в самій Україні. Цьому сприяло зростання загальної невдоволеності в умовах пореформеного часу. Зміни на краще ставали дедалі примарнішими. В середовищі інтелігенції посилювалися радикальні настрої. Починаючи з 60-х років в Україні з'являються народники — ентузіасти культурно-просвітницької діяльності, які основним своїм завданням вважали звільнення селян з кріпацької неволі, вивчення й засвоєння народних звичаїв, мови, фольклору. Близькою до народників була група так званих хлопоманів на чолі з В. Антоновичем, які були вихідцями з правобережної польської шляхти і напередодні повстання 1863 р. розірвали зв'язки з польським національним рухом. Як народники, так і хлопомани ідеалізували селянство, однак перші були рішуче налаштовані на революційну перебудову існуючого режиму.
Першу групу народників-революціонерів організував 1871 р. в Петербурзі М. Чайковський. В Україні одна з таких перших груп була створена 1873 р. в Одесі Ф. Волховським. Серед її членів був А. Желябов — український студент із селянської родини, який стане згодом одним з найвидатніших революціонерів Російської імперії. Незабаром у Києві виник гурток під назвою «Київська громада», членами якого, зокрема, були майбутні відомі борці проти царизму — В. Засулич, В. Дебогорій-Мокрієвич, Я. Стефанович. Щодо мети — повалення царизму — всі ці групи були близькими, однак у них не було спільної точки зору на методи й засоби боротьби.
Один із напрямів діяльності народників пов'язаний з ім'ям відомого російського революціонера П. Лаврова. Він обстоював необхідність поступової підготовки народу до революції за допомогою освіти й пропаганди. Інший напрям уособлював відомий російський анархіст М. Бакунін. Він закликав до радикальних дій, до здійснення насильницьких актів, які б спровокували масові виступи народу. «Ходіння в народ» лавровців не мало скільки-небудь серйозних наслідків: селяни відмовлялися мати справу з «чужинцями» з міста. Щодо України, то тут «ходіння в народ» теж не набуло поширення.
Хоча цей рух загалом і зазнав невдачі, але його продовженням стали події, що відбулися 1877 р., коли Я. Стефанович та його анархістська група, котра базувалася в Києві, вдалися до спроби скористатися відданістю селян цареві, сфабрикувавши «царські маніфести», в яких селянам наказувалося створити таємні загони й повставати проти місцевих поміщиків і чиновників. Цю так звану «Чигиринську змову» викрили, виявивши причетними до неї близько тисячі селян.
Аналізуючи досвід «ходіння в народ», більшість народників почали переглядати свої бунтарсько-анархічні методи і поступово доходили висновку про те, що тільки політична боротьба здатна забезпечити перемогу над самодержавством. Однак і тут не було цілковитої єдності у поглядах. Чимало народників орієнтувалися на організацію терористичних актів. Постріл В. Засулич у генерал-губернатора Петербурга Трепова в січні 1878 р. започаткував цілу хвилю замахів на вищих чиновників царського уряду і на самого імператора. Взимку 1877 р. у Києві почав діяти гурток В. Осинського, члени якого здійснили низку терактів.
Незгоди між народниками щодо методів боротьби особливо загострилися в 1879 р. Частина народників, які обстоювали терористичну тактику, об'єдналася в групу під назвою «Народна воля». Інші ж створили організацію «Чорний переділ», яка виступала за мирне «вростання» народників у широкі верстви населення. «Чорнопередільці» (Г. Плеханов, Л. Дейч, П. Аксельрод, В. Засулич, М. Попов та ін.) згодом відмовилися від роботи на селі і зосередили головну увагу на агітації серед робітників. У Києві «чорнопередільці» створили «Південноросійський робітничий союз». Невдовзі деякі з них емігрували за кордон, де Г. Плеханов заснував у Женеві марксистську групу «Визволення праці».
«Народна воля» вступила в новий етап своєї діяльності. В ній склалася військова організація, що налічувала кілька сотень офіцерів. В Україні народовольські осередки виникли у Києві, Харкові, Одесі, Ніжині, Полтаві та інших містах. У лютому 1878 р. в Києві було здійснено замах на товариша прокурора Котляревського. У липні 1878 р. біля Харкова було зроблено спробу визволити з ув'язнення Войнаровського, засудженого на «процесі 193-х». Винесений народовольцями смертний вирок цареві Олександру II було виконано 1 березня 1881 р. Царський уряд перейшов у наступ. Відбулося кілька судових процесів проти народовольців, і організація фактично припинила своє існування.
Активну участь у діяльності народовольців брали українці. Серед них — Д. Лизогуб, М. Кулябко-Корецький, І. Гашевський, М. Кибальчич, С. Перовська та ін. Проте вони майже не цікавилися визвольною боротьбою українського народу, не користувалися українською мовою. Новий цар Олександр III стратив 28-річного Миколу Кибальчича, який, до речі, за кілька днів до загибелі розробив перший у світі проект реактивного космічного корабля.
Поряд із російським народницьким рухом існувала й окрема українська течія, що мала свої особливості. Якщо, наприклад, російські народники намагалися спиратися на «соціалістичні» нахили російського селянина, то українські наголошували на індивідуалізмі українського. Українські народники мали на меті насамперед культурницьку працю, яку вони розуміли як справу національну. Під їхнім впливом перебували відомі історики О. Єфименко, О. Левицький, письменники Панас Мирний, М. Коцюбинський, І. Карпенко-Карий, П. Грабовський та ін. Останнього за участь у народницькому русі двічі заарештовували, а в 1888 р. заслали до Сибіру. І. Франка, О. Терлецький, М. Павлик та інші діячі українського руху сприяли поширенню творів народників на галицьких землях. Мала місце спроба українських народників організуватися в радикальну політичну організацію — «Братство тарасівців». Ідеї українського національного розвитку в загальному народно-демократичному русі 80— 90-х років послідовно обстоювали М. Левицький, Б.Грінченко, Т.Осадчий. Однак народництво так і не стало ні масовим, ні добре організованим, а отже й скільки-небудь серйозною силою визвольного руху.
33. Національно-визвольний рух на Західноукраїнських землях у другій половині ХІХ ст.
Важливою складовою українського національного руху були визвольні змагання на західноукраїнських землях. У другій половині XIX ст. вони помітно активізувалися. Провідну роль у цьому русі, як і раніше, відігравали представники інтелігенції, переважно духовенства. Разом із тим, особливо після придушення австрійським урядом та російськими військами повстання та скасування конституції, тут виникло чимало серйозних проблем. Галицько-українське громадянство перестало бути єдиним. Більша частина старшої за віком консервативної інтелігенції натомість колишнього культурницького москвофільства почала схилятися до закликів політичного характеру. Навіть деякі видатні галицькі діячі, котрі раніше стояли на позиціях окремішності українського народу, стали всіляко пропагувати ідею національно-культурної єдності Галицької Русі з Великою Росією.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
