42372 (662050), страница 3
Текст из файла (страница 3)
Зазначено, що у визначенні причин виникнення субстрату серед лінгвістів різних шкіл та напрямів існувала певна розбіжність. Так, неолінгвісти інтерпретували субстрат як наслідок не лише етнічної, а й соціальної та індивідуальної реакції (М. Дж. Бартолі). У Б. Террачині він тісно пов’язаний з культурним аспектом. Були також спроби пояснити виникнення фонетичного субстрату біологічними чинниками та теорією спадкоємності звуків (Е. Гаммільшег, Й. ван Гіннекен, А. Доза). В. Пізані намагався об’єднати теорію біологічної спадкоємності з мовними особливостями.
Підрозділ 3.4 “Критика теорії субстрату в європейському мовознавстві 20-х – 50-х рр. XX ст.” присвячений висвітленню зауважень О. Єсперсена, Й. Прокоша, Г. Рольфса, А. Шмідта щодо окремих субстратних гіпотез. Через призму поглядів Л. Теньєра, Є. Куриловича, А. Соммерфельда, А. Мартіне, К. Тогебю, У. Вайнрайха розглянуто співвідношення теорії субстрату з принципами структурної та функціональної лінгвістики. Наведено погляди Б. Гавранека, А. Росетті та К.-Г. Шендерфельда щодо визначення таких явищ, як двомовність та змішування мов.
У підрозділі 3.5 “Теоретичне осмислення проблеми субстрату в російському мовознавстві першої половини XX ст.” йдеться про використання теорії субстрату О.О. Шахматовим, І.О. Бодуеном де Куртене, П.М. Селіщевим. Розкрито їхні здобутки в галузі субстратних досліджень слов'янського мовного матеріалу. Наведено інтерпретацію конкретних історико-мовних явищ. Так, О.О. Шахматов пояснив зовнішнім впливом такі явища у білоруській мові, як дзекання-цекання, ствердіння р, шепеляву вимову м’яких свистячих. І.О. Бодуен де Куртене досліджував переходи b > v та f > h в іспанській мові, зумовлені іберійським субстратом. Окрім емпіричних спостережень, він розв’язував і теоретичні проблеми субстрату. Зокрема, І.О. Бодуен де Куртене подав класифікацію типів субстрату: історичний, географічний, фізіолого-психологічний. П. М. Селіщев відзначав факти субстратного впливу не лише у фонетиці, а й у граматиці, особливо слов’янських та германських мов. Загальні новоутворення в балканських мовах П.М. Селіщев також був схильний пояснювати етнічними впливами. Зазначено, що дослідження цих лінгвістів не збігалися з поширеною у 20-і – 30-і рр. XX ст. “яфетичною теорією” (“новим ученням про мову”) М. Я. Марра, що базується на теорії мовних схрещувань. Свою класифікацію типів мовних контактів та їхніх наслідків надав Л. В. Щерба.
Четвертий розділ “Теорія субстрату в європейському мовознавстві другої половини XX ст.” присвячений розкриттю висновків дискусії 1955 р. з проблем субстрату, а також висвітленню поглядів європейських (насамперед українських та російських) мовознавців на питання лінгвістичної специфіки мовних “стратів”, на ступінь проникності різних мовних рівнів у разі субстратного (суперстратного, адстратного, інстратного тощо) впливу, а також на роль мовного субстрату в східнослов'янському глотогенезі.
У підрозділі 4.1 “Дискусія про проблеми субстрату в Інституті мовознавства АН СРСР (1955 р.)” стисло представлено зміст доповідей радянських мовознавців з теорії субстрату. Зокрема, під час дискусії було порушено такі питання: а) доцільність розрізнення трьох понять: субстрат, суперстрат та адстрат – залежно від наслідків відповідних типів взаємодії мов, що передбачають етнічне змішування, а також терміна маргінальне контактування; б) ступінь стійкості та проникності різних рівнів мови; роль двомовності при взаємодії мов у разі етнічного змішування; в) сумісність субстрату та порівняльно-історичного методу з погляду вивчення історії мови. Основну увагу приділено доповідям Б.О. Серебренникова та В.І. Абаєва, а також виступам А.В. Десницької, В.Г. Орлової, Є.І. Убрятової.
У підрозділі 4.2 “Визначення лінгвістичної та позалінгвістичної специфіки “стратів” у європейському мовознавстві 60-х – 80-х рр. XX ст.” йдеться про те, що стрімкий розвиток соціолінгвістичної науки в XX ст. мав цілком закономірний вплив на дослідження проблеми мовних контактів і, як наслідок, на виникнення нових понять у загальній теорії “стратів”: інтерстрату, інстрату та перстрату. Розрізнення “стратів” побудоване на характері мовних контактів. Наочно це можна подати у вигляді такої схеми:
Методологічно важливими для з'ясування лінгвістичної специфіки інших “стратів” порівняно із субстратом видаються дослідження В.О. Виноградова, М.І. Занда, М.О. Бородіної, В.К. Журавльова, Е. Косеріу, С.В. Семчинського, О.Б. Ткаченка та ін.
Вивчення наслідків ареально-хронологічних нашарувань довели, що в усіх випадках йдеться про одні й ті самі явища, типологічно схожі між собою. Попередні спостереження свідчать про те, що наслідки субстратної дії є зазвичай глибшими за суперстратну, адже вони можуть спричинитися до кардинальних змін у структурі мови, тоді як суперстратний вплив видається більш поверховим (О. Б. Ткаченко). Але в деяких випадках останній може спричинитися й до вагомих наслідків у мовній структурі (С.В. Семчинський). У разі інстратної або інтерстратної взаємодії також можуть спостерігатися зміни на всіх рівнях мови (М.О. Бородіна, М.І. Занд, О.Б. Ткаченко, В. К. Журавльов). Отже, вплив субстрату по суті нічим не відрізняється від наслідків дії інших стратів, адже вагомість наслідків міжмовної взаємодії зумовлена здебільшого соціологічним, а не лише суто лінгвістичним оточенням. Виняток становить лише перстрат (метастрат), лінгвістична специфіка якого обмежена лексичним рівнем та зумовлена культурним аспектом (В. Фенкер, Д. Сільвестрі, В. К. Журавльов, О. В. Востріков).
У підрозділі 4.3 “Дослідження впливу субстрату на структуру мови в студіях європейських лінгвістів другої половини XX ст.” висвітлено особливості тлумачення мовознавцями зазначеного періоду (Б.О. Серебренников, В.І. Абаєв, В. Маньчак, М.Е. Рут, О.С. Кубрякова, О.К. Матвєєв, О.В. Востріков, О. Б. Ткаченко та ін.) проблеми включення в мову-реципієнт субстратних елементів. Проаналізовано конкретні інтерпретації історико-мовних процесів. Аналіз студій мовознавців довів, що системна організація та внутрішня семантика граматичної будови роблять морфологічний і синтаксичний рівні серед інших менш уразливими для субстрату (Н.Б. Мечковська), але не повністю закритими для проникнень (Б.О. Серебренников, О.О. Реформатський та ін.). О. Б. Ткаченко зазначив, що зміни в граматиці трапляються, але вони непомітні відразу. Для цього потрібен тривалий та тісний контакт мов, які взаємодіють. У цьому разі дослідження впливу субстратної мови стає значно легшим тоді, коли вона зникає лише на одній частині території та продовжує існувати на іншій. Свідченням цього можуть бути вігезимальні числівники французької та давньофранцузької мов (Б.О. Серебренников, В.О. Виноградов, О.С. Кубрякова).
Відрізняти субстрат від запозичення вважали доцільним В.І. Абаєв, Т.П. Ломтєв, М.Е. Рут, О.Б. Ткаченко, О.В. Востріков та ін. Негативно до питання про лексичний субстрат ставився О.О. Реформатський. В. Маньчак наголошував на тому, що для визначення вагомості субстратного впливу на лексичну систему слід звертатися не до словників, а до текстів. Цінність ономастичної та апелятивної лексики для субстратних досліджень підкреслювали Ю.В. Откупщиков та О.К. Матвєєв. Фонетичні наслідки дії субстрату можуть відбуватися як у парадигматиці, так і в синтагматиці (О. В. Востріков); вони можуть відбитися як у запозиченні окремих фонем (напр., ə в низці балканських мов), так і у вигляді системних явищ (напр., галльський субстрат у французькій мові) (О.Б. Ткаченко).
Для зручності в розмежуванні різновидів субстратного впливу та його наслідків В.О. Виноградов пропонував дотримуватися типологізації субстратних явищ: 1) таутогенний субстрат зумовлений мовою тієї ж генеалогічної групи; 2) ізогенний субстрат зумовлений мовою тієї ж сім’ї, але іншої мовної групи; 3) аліагенний субстрат передбачає вплив мови, що належить до генетично відмінної сім’ї. З точки зору хронології контактів, за С.О. Мизніковим, субстрат може бути дійсним, або повним, неповним та адстратним. Він зауважував, що, лише зіставляючи види та типи субстрату, можна отримати найповніше уявлення про природу субстрату.
Підрозділ 4.4 “Мовознавці другої половини XX ст. про роль субстрату в східнослов'янському глотогенезі” присвячено розкриттю здобутків насамперед українських та російських мовознавців у галузі досліджень субстрату в східнослов'янських мовах. Зазначено, що здебільшого дослідники другої половини ХХ ст. розглядали східнослов’янські мови як наслідок інтеграції праслов’янської групи діалектів з трьома макросубстратами: іранським для протоукраїнських, балтійським для протобілоруських та фінно-угорським для проторосійських діалектів. Наведено гіпотези В.І. Абаєва, В.Фенкера, В.І. Литкіна, Б.О. Ларіна, О.Б. Ткаченка, О.В. Вострікова, В.В. Сєдова, О.І. Іліаді, Г.П. Півторака, О.В. Царука. З’ясовано, що у встановленні субстратних слідів у фонетичній, граматичній та лексичній системах східнослов’янських мов лінгвісти враховували не лише відповідні процеси в субстратних мовах, а й ареальний та хронологічний чинники. На початку XXI ст. Ю.Л. Мосенкіс зробив спробу довести наявність в українській мові залишків часів трипільської культури. Історичний шлях формування українців і української мови представлено також у К.М. Тищенка.
ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ
1. Зв’язок теорії субстрату та порівняльно-історичного методу полягає в тому, що 1) принципи субстратних досліджень ґрунтуються на засадах порівняльно-історичного методу (його онтологічного компонента), а одержані результати доводять чи спростовують правомірність припущень у галузі досліджень споріднених мов; 2) завдання, що розв’язуються за допомогою теорії субстрату, відповідають завданням порівняльно-історичного методу і, отже, лежать у межах його телеологічного компонента; 3) субстратні дослідження ґрунтуються на використанні прийомів та процедур операціонального компонента порівняльно-історичного методу (генетичного ототожнення фактів, лінгвістичної реконструкції, хронологізації й локалізації мовних явищ).
2. У мовознавстві є декілька варіантів лінгвістичного тлумачення мовного субстрату. У трактуванні Г.І. Асколі субстрат є найголовнішим чинником лінгвістичних змін у разі інтерференції між мовами, що виявляється в стійкості елементів переможеної мови (фонологічних, граматичних та лексичних) та в їхній адаптації до структури мови-реципієнта. Найбільш узвичаєним у мовознавстві ХХ ст. є тлумачення субстрату як залишків (сукупності рис мовної системи) однієї з мов, що взаємодіють, у структурі мови-переможниці внаслідок процесу інтенсивної мовної взаємодії (білінгвізму), так і самої переможеної мови (С.В. Семчинський, О.Б. Ткаченко, О.В. Востріков та ін.). Цілком слушною є думка В.І. Абаєва про те, що субстрат не є суто лінгвістичним поняттям. О.О. Селіванова бачить у субстраті наслідок етнічної асиміляції та змішування мов прибульців і корінного населення через стадію двомовності.
3. Поняття субстрату є тісно пов’язаним з явищем контамінації, що супроводжує процес взаємодії мов (Г. Шухардт, Г.І. Асколі, І. О. Бодуен де Куртене та ін.). У ХХ ст. проблему мовного субстрату в одній площині з питанням про змішування мов розглядали М. Дж. Бартолі, Б. Террачині, Дж. Бонфанте та інші неолінгвісти, хоч подекуди спостерігалися спроби спростувати їхню єдність (К. Мерло). Значну увагу було приділено з’ясуванню індивідуального аспекту двомовності (В. Пізані).
4. Численні спроби експлікувати певні мовні інновації за теорією етнічних впливів були притаманні європейським лінгвістам 20-х – 60-х рр. ХІХ ст. (Я.Г. Бредсдорф, М.І. Надєждін, К. Каттанео, Б. Бьонделлі, К. Нігра та ін.). Наприкінці ХІХ ст. – на початку ХХ ст. теорія субстрату стала важливим методологічним інструментом під час з’ясування двох провідних питань: 1) генезису мов, та 2) причин розбіжностей між собою споріднених мов. У цей час теорії субстрату відповідала певна модель, згідно з якою усвідомлювалося виникнення індоєвропейських мов на неіндоєвропейському мовному матеріалі (Г. Гірт). Для доказів субстрату залучалися дані різних мовних рівнів: синтаксису (Г. І. Асколі, Ю. Покорний), лексики (П. Кречмер, В. Бертольді), фонетики (Г. Гірт, А. Мейє). Романісти найбільш докладно досліджували кельтський (Ж. Вандрієс, А. Доза), італійський (Б. Террачині, К. Мерло, М. Л. Вагнер), етруський (К. Мерло) субстрати. В українському та російському мовознавстві 70-х рр. ХІХ ст. – 30-х рр. ХХ ст. теорією субстратних впливів було з’ясовано такі історико-фонетичні процеси, як виникнення цокання в російській мові та польського мазурення (О.О. Шахматов, В.І. Чернишов, І.О. Бодуен де Куртене, П. М. Селіщев), а також низку інших явищ у говорах російської та інших слов’янських мов.
5. У теорії Г. І. Асколі визначальним доказом наявності субстрату є критерій хорографічної конгруенції, якому підпорядковані критерії внутрішньої та зовнішньої конгруенції. Останні два слугують перевіркою надійності субстратної гіпотези в кожному конкретному випадку. Західноєвропейські лінгвісти неоднозначно ставилися до субстратних методик Г.І. Асколі. Так, для Г. Гірта першочерговим є критерій зовнішньої конгруенції. ВА. Мейє критерій хорографічної конгруенції долається, адже для доказу субстрату не потрібен докладний аналіз; достатньо дослідити загальні лінії. Його теорія спрямованості мовних змін (на матеріалі французької мови) була поширена в ученні В. Брьондаля про “ідіому”. Згідно з теорією спрямованості мовних змін, мовний субстрат діє в мові, що на нього напластувалася, у формі тенденцій незалежно від часу та простору. Ці тенденції виявляються на більш пізних етапах розвитку мови. Після В. Брьондаля до цієї теорії звернувся Ю. Покорний (кельтський субстрат у синтаксисі ірландської мови). У 20-і – 40-і рр. ХХ ст. новим кроком у розвитку теорії субстрату стали дослідження неолінгвістів. Вони запропонували більш гнучку теорію осередку інновації, що мав знаходитися в межах початкової іншомовної території: хорографічний критерій Г. І. Асколі було перетворено із статичного в динамічний (М. Дж. Бартолі, Б. Террачині).
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
