70407 (630584), страница 9
Текст из файла (страница 9)
Інакше кажучи, мангеймівська концепція пояснює, чому люди творять особливий світ цінностей, життєвих орієнтацій, але разом з тим констатує: субкультури хоч постійно і відтворюються в історії, все ж їхнє призначення — пристосувати людей до панівної культури. Субкультурам не надається основоположного значення. Вони є епізодом в історичному становленні буття.
На наш погляд, варто поєднати обидві концепції і на їх стикові намагатись осмислити основні інваріанти культурного поступу і культурного занепаду, культурного розвою і культурної обмеженості. Безсумнівно те, що талант, як генератор культури, здобуває визнання лише через своїх прихильників, цілеспрямовано розвиваючи власну субкультуру, пробиваючись до субкультурного центру, несучи до нього інноваційну розруху. Цей процес може розвиватись і від центру до периферії, несучи в собі певну стабільність та очікуючи в майбутньому інноваційних руйнувань. У цьому чітко виявляється діалектика життя.
Звичайно, рано підводити підсумки, бо ще не повністю виявились основні тенденції в теоретичному аналізі субкультур і їхнього місця в прогресивному поступі культури. Одначе відзначимо: проблема субкультур сьогодні — найвагоміший аргумент у переосмисленні цілісної концепції культури. Вона дозволяє в несподіваному ракурсі прослідкувати генезис культури, її динаміку. Безсумнівно, що в усі часи свого становлення та розвитку культура зумовлювалась множиною субкультур, переважальними впливами одних і войовничими, часто-густо непомітними претензіями інших. Найпрогресивніші претензії, які закликали до заміщення відсталих або віджилих складників субкультур, як правило, замовчувались або знищувались панівними субкультурами. Це закономірно, бо панівні субкультури обслуговують владні кола.
Складовими субкультури, а одночасно й ознаками є знання (картина світу у вузькому сенсі); цінності; стиль та спосіб життя; соціальні інститути як системи норм; процедурне знання: навички, уміння, способи здійснення, методи; потреби та схильності.
КОНТРКУЛЬТУРА – понятие в совр. культурологии и социологии; используется для обозначения социокультурных установок, противостоящих фундаментальным принципам, господствующим в конкр. культуре, а также отождествляется с молодежной субкультурой 60-х гг., отражающей критич. отношение к совр. культуре и отвержение ее как "культуры отцов".
Термин "К." появился в зап. лит-ре в 60-е гг. и отражал либеральную оценку ранних хиппи и битников; принадлежит амер. социологу Т. Роззаку, к-рый попытался объединить разл. духовные веяния, направленные против господствующей культуры, в некий относительно целостный феномен – К.
В к. 20 в. культурологи обратили внимание на феномен К., его роль в истор. динамике; тема эта перестала восприниматься как периферийная, частная, затрагивающая боковые сюжеты общекультурного потока. К обсуждению проблемы присоединились не только социологи и культурологи, но и культурфилософы. Многие исследователи пришли к убеждению, что именно данный вопрос позволяет наконец приблизиться к постижению самой культуры как специфич. явления, к распознаванию механизмов ее обновления и преображения.
В истории культуры складываются такие ситуации, когда локальные комплексы ценностей начинают претендовать на некую универсальность. Они выходят за рамки собств. культурной среды, возвещают новые ценностные и практич. установки для широких социальных общностей. В этом случае это уже не субкультуры, а скорее контркультурные тенденции.
Стойкость и возобновляемость молодежных субкультур как будто делает излишним термин К. Между тем в контексте совр. исканий он обретает глубокий культурфилос. смысл. Культура вовсе не развивается путем простого приращения духовных сокровищ. Если бы процесс культурного творчества шел плавно, без поворотов и мучительных мутаций, человечество располагало бы сегодня разветвленной монокультурой. В Европе, в частности, все еще экспансионистски развертывала бы себя античная культура.
Культурный процесс, как и научный, рождает новые культурные эпохи, отличающиеся друг от друга радикально. В культуре постоянно происходят парадигмальные сдвиги. Эти глубинные преобразования порождает – К. Культурфилософия не располагает другим понятием, к-рое указывало бы на общесоциол. характер такого рода преображений.
В истории постоянно меняются социальные реалии, рождаются новые духовные ценности. Распад старых форм жизни и появление новых ценностных мотивов приводят к интенсивному брожению, которое требует своего выражения. Далеко не всегда эти искания рождают новую культуру. Но чтобы возникла принципиально иная эпоха, нужны новые ценностные ориентации, меняющие структуру всей жизни.
К., в культурфилос. истолковании, постоянно проявляет себя в виде механизма культурных новаций. Она, следовательно,-обладает огромным потенциалом обновления. Рождение новых ценностных ориентиров есть провозвестие новой культуры. Общим местом стало повторение мысли, что К. – уже истор. факт, архаика. Офиц., господствующая культура устояла, сумев вобрать в себя элементы контркультурных тенденций и сохранить собств. ядро. Натиск новых ценностных ориентации оказался недолговечным.
В совр. мире произошла радикальная переоценка этики труда, смысла жизни, отношений между полами, традиций рациональности. Д. Белл, напр., отметил, что традиц. протестантская культура замещена теперь новой культурой, к-рую он в соответствии со своими неоконсервативными убеждениями называет модернистской.
В контексте подобных исследований понятие "К." обретает совсем иной смысл, нежели понятие "субкультура". Контр культур ным значением в совр. мире обладают не отд. феномены, а вся совокупность субкультур. Сохраняя и возобновляя себя, они вместе с тем провоцировали настоящую ценностную революцию. К., следовательно, есть совокупный эффект поисков нового ценностного ядра совр. культуры.
Противостояние господствующей культуре, рождение новых ценностных и практич. установок – процесс, постоянно воспроизводящий себя в мировой культуре. Рождение христианства есть по сути своей контркультурный феномен в столкновении нарождающейся христ. Церкви с Рим. империей.
История христианства в Европе началась с противостояния господствующей культуре, с провозглашения новых святынь и жизненных установлений. В той же мере отход от христ. культуры предполагает вначале смену ценностных установок. Не только религ., но и светская культура, как правило, при своем становлении исповедует отречение от офиц. канонов, идет ли речь о мировоззренч., этнич. или эстетич. установках.
Всякая новая культура, культура конкр. эпохи возникает в процессе осознания кризиса предшествующей социокультурной парадигмы. С этой т.зр. "первое осевое время" (Ясперс) есть своеобр. выход из кризиса культуры эпохи возникновения мировых религий. Христианство возникло как разрыв в языч. сознании античности. Контркультурными были движение киников в античности, движение романтиков в конце просветит. эпохи в Европе.
Э. Тирьякян (Канада) еще в сер. 70-х гг. разглядел в контркультурных феноменах мощные катализаторы культурно-истор. процесса. Зарубеж. публикации к. 80-нач. 90-х гг. свидетельствуют о том, что в совр. мире происходит "революция сознания". Она знаменует собой рождение новой культуры. Понимание К. как ядра будущих культурных парадигм становится в зап. культурологии традиционным.
Криминальная и маргинальная культура тех, кто не нашел достойного и легального места в существующем социальном порядке и потому предпочитает жить, нарушая его, или демонстративно не замечать его правил и норм. Это культура целенаправленного нарушения господствующей идеологии и социальных порядков. В ней наблюдается множество специализаций: от воровства, убийства, хулиганства, проституции, алкоголизма, наркомании, нищенства и т.п. до социально опасных форм психического отклонения. Такая культура существовала всегда и связана с особенностями человеческой психики протестовать против абсолютной регламентированности, насаждаемой элитарной культурой. Основные параметры этой культуры весьма противоречивы: а) встречаются как высокоспециализированные проявления (терроризм, киллерство), так и совершенно неспециализированные (хулиганство, алкоголизм); б) выраженной тенденции, ведущей к разрыву и повышению уровня специализированности, не наблюдается; в) имеются свои особые институты воспроизводства (воровские притоны, места заключения, публичные дома, революционное или террористическое подполье, тоталитарные секты и т.п.); г) социальные амбиции колеблются от предельно низких (бомжи, попрошайки) до предельно высоких (лидеры экстремистских движений и сект, политические и финансовые аферисты).
14. Культура і цивілізація
Поняття “культура” і “цивілізація” мають органічний зв’язок. Але переважна більшість соціальних філософів вважає, що культуру і цивілізацією необхідно розрізняти. У свій час це підкреслював ще видатний німецький філософ І. Кант. Він поставив питання: що таке людська цивілізація й чи може людина відмовитись від неї? З його точки зору, цивілізація починається зі встановленням людиною правил людського життя й людської поведінки. Цивілізована людина – ще людина, яка не зробить неприємного іншій людині, вона ввічлива, тактовна, люб’язна, привітна, поважає людину в іншій людині. Культуру ж Кант пов’язував з моральним категоричним імперативом (про нього йшла мова раніше, при розгляді філософії І. Канта), який мав практичну силу і був зорієнтованим головним чином на розум самої людини, її совість.
Виходячи з сучасних розумінь, доцільно підтримати одну з поширених точок зору на співвідношення культури і цивілізації, не розглядаючи детально саме поняття цивілізації, оскільки про нього йшла мова раніше, при розгляді цивілізаційного і формаційного підходів до історії.
Цивілізація відображає рівень розвитку культури і суспільства в цілому і водночас – спосіб освоєння культурних цінностей, і матеріальних, і духовних, які визначають все суспільне життя, його специфіку.
Такий підхід дозволяє побачити відмінність цивілізації від культури. Розглянемо їх детальніше.
Перша ознака цивілізації – рівень розвитку культури – досліджена в етнографічній, історичній, соціологічній та філософській літературі. Але саме при вивченні даної ознаки найчастіше відбувається ототожнення культури і цивілізації.
Друга ознака – спосіб освоєння культури – ще недостатньо досліджена як у західній, так і вітчизняній літературі, хоча знання цієї ознаки надзвичайно важливе: світовий досвід, історія людства свідчать, що який спосіб освоєння культурі, така і цивілізація.
Звернемось до такого прикладу – відмінності Західної і Східної цивілізацій. Цінності у них ті ж самі, способи ж освоєння – різні: на Заході переважав раціоналістичний підхід до цінностей, сприйняття їх функціонування через науку, на Сході освоєння цінностей здійснюється на основі релігійно-філософських традицій.
Дослідження свідчать, що з самого початку специфіка цих цивілізацій була пов’язана з особливостями трудової діяльності, на яку впливали географічне середовище, густота населення та інші чинники. Зокрема система зрошування вимагала управління постачанням води з одного центру, вона багато в чому стимулювала розвиток азійського способу виробництва, характерними рисами якого були єдиноначальність і “суспільний” характер праці, ієрархія соціальних привілей, а в духовній сфері – орієнтація на підпорядкування свідомості людини світовому абсолюту – Богу (Небу, Сонцю) і його наміснику – імператору чи феодалу.
На розвиток і особливості цивілізацій впливав зміст релігійних та філософських форм суспільної свідомості, їх використання як найважливіших засобів оволодіння всіма іншими цінностями суспільства в Індії – буддизм, брахманізм, філософія йоги, в Китаї – буддизм і конфуціанство зробили значний вплив на регламентацію всієї людської діяльності.
Західна цивілізація розвивалась під меншим впливом монолітних культових структур і єдиноначальства, вона активніше змінювалась під впливом науки, мистецтва, політики.
Далі, для Східної цивілізації характерне засвоєння матеріальних і духовних цінностей в умовах авторитаризму, всезагальної слухняності, особливого особистісного сприйняття держави, старшого в общині та сім’ї тощо. Тому формування людини як слухняної і доброчесної, відобразилося на всій життєдіяльності людини східних країн, на самій культурі і способах її засвоєння.
Для Західної цивілізації характерні прискорений розвиток науки і техніки, швидкі зміни предметного світу і соціальних людських зв’язків, оскільки в її культурі домінувала й домінує наукова раціональність як особлива самодовліюча цінність
Водночас сьогодні не викликає сумніву взаємодія східних і західних типів цивілізацій, результатом чого є виникнення так званих “гібридних” суспільств, які на основі своєї культури засвоюють нову культуру.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
