Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 21)

Уже на початку XX в. підсилюється експансія Німеччини на Близькому Сході у зв'язку з будівлею Багдадської залізниці; у Китаї - у зв'язку з анексією порту Цзяочжоу (1897) і встановленням її протекторату над Шаньдунским півостровом. Германія також установлює протекторат над Самоа, Каролінськими й Марианскими островами в Тихому океані, здобуває колонії Того й Камерун у Східній Африці. Це поступово загострювало англо-германські, германо-французькі й германо-російські протиріччя. Крім цього германо-французькі відносини були ускладнені проблемою Ельзасу, Лотарингії й Руру; германо-росіяни втручанням Німеччини в Балканське питання, її підтримкою там політики Австро-Угорщині й Туреччині. Загострилися й германо-американські торговельні відносини в області експорту продукції машинобудування в Латинській Америці, Південно-Східній Азії й Близькому Сході (на початку століття Німеччина експортувала 29,1% світового експорту машин, у той час як частка США становила 26,8%. Провісниками Першої світової війни стали марокканські кризи (1905, 1911), Російсько-японська війна ( 1904-1905), захоплення Італією Тріполітанії й Кіренаїки, Італо-турецька війна ( 1911-1912), Балканські війни ( 1912-1913 і 1913).

95. Веронський конгрес «Священного союзу»

Веронський конгрес 1822 4-й і останній дип. конгрес Священ­ного союзу.

Крім рос. імператора Олександра /та австрійського Франца І, прус, короля Фрідріха Вільгельма III, на конгресі були присутні пред­ставники інших д-ав Європи.

Обговорювались умови спільного виступу проти Іспанії задля придушення рев-ції та відновлення монархічної влади, проблеми, пов'язані з грец. повстанням, рос.-тур. конфліктом і майбутнім іспан. колоній у Центр, і Півд. Америці. Інтервенція Франції, Австрії, Пруссії та Росії проти Іспанії мала поширитись на її колоніальні володіння, що ви­кликало незадоволення Великої Британії. Уряд останньої звернувся до США з пропозицією координувати свої дії в цьому питанні (Монро доктрина). Також було прийнято рішення продовжити інтервенцію Австрії в Сардинії й Неаполі. Вперше в дип. практиці на такому високому рівні обговорювалось питання міжнар. торгівлі рабами.

За результами проведення кон­гресу Росія, Велика Британія та Пруссія опуб­лікували циркуляр, в якому підтверджували пра­во Священного союзу втручатись у внутр. справи будь-якої д-ви, якщо в ній відбувалися події, що загрожували монархічному ладу. Спільними зусил­лями великих держав іспан. рев-ція восени 1823

була Придушена.

96. Шомонський трактат.

Шомонський трактат 1814 підписаний 1814 в Шомоні (Франція) Авст­рією, Великою Британією, Пруссією та Росією терміном на 20 років, із можливістю пролонга­ції;

Передбачав спільні дії сторін у війні проти Франції до її остаточної поразки. Сторони зобов'язувались не вступати в сепаратні пере­говори й укладати із Францією перемир'я чи мир виключно за спільною згодою. Кожна з д-ав мала виставити проти Франції армію кількістю не менше 150 тис. чоловік. Фінансу­вання війни в обсязі 5 млн. футів стерлінгів брала на себе Велика Британія.

Після завер­шення війни передбачалось повернути Фран­цію в кордони станом на 1.01.1792, решта земель мала бути вилучена зі сфери її впливу. Голландське королівство об'єднувалось із бель­гійськими провінціями в Нідерландське ко­ролівство; нім. князівства об'єднувались у незалежну конфедерацію, а Швейцарія пере­творювалась на федерацію з гарантіями її нейтралітету; Італія розділялась на окремі д-ви, підпорядковані Австрії; в Іспанії від­новлювалась влада Фердинанда VII. Відпо­відно до таємних статей трактату до нього мали приєднатися Іспанія, Португалія, Шве­ція та Голландія.

Основні положення трактату були підтверджені на Віденському конгресі 1814-15

2. 97. Боротьба між військово-політичними блоками напередодні першої світової війни.

На початку XX в. відбулося оформлення блоків країн - учасниць Першої світової війни. З однієї сторони це були Німеччина, Австро-Угорщина, Італія, що оформилися в Потрійний союз (1882), і з іншого боку - Англія, Франція й Росія, що створили Антанту ( 1904-1907). Провідну роль в австро-німецькому й романо-британському блоках грали відповідно Німеччина й Англія. Конфлікт між цими двома державами лежав в основі майбутньої світової війни. При цьому Німеччина прагнула завоювати гідне місце під сонцем, Англія захищала сформовану світову ієрархію.

Германія на початку століття вийшла на друге місце у світі за рівнем промислового виробництва (після США) і перше місце в Європі (в 1913 р. Німеччина виплавила 16,8 млн. т чавуну, 15,7 млн. т стали; Англія відповідно - 10,4 млн. т і 9 млн. т (для порівняння Франція - 5,2 млн. і 4,7 млн. т відповідно, а Росія - 4,6 млн. т і 4,9 млн. т). Досить швидкими темпами розвивалися інші сфери національного господарства Німеччини, наука, утворення й т.д.

У той же час геополітичне положення Німеччини не відповідало зростаючій моці її монополій, амбіціям міцніючої держави. Зокрема, колоніальні володіння Німеччини були досить скромними в порівнянні з іншими індустріальними країнами. З 65 млн. кв. км сукупних колоніальних володінь Англії, Франції, Росії, Німеччини, США і Японії, у яких проживало 526 млн. тубільців, на частку Німеччини до початку Першої світової війни доводилося 2,9 млн. кв. км (або 3,5%) з населенням в 12,3 млн. чоловік (або 2,3%). При цьому варто враховувати, що населення самої Німеччини було самим численним із всіх країн Західної Європи.

Уже на початку XX в. підсилюється експансія Німеччини на Близькому Сході у зв'язку з будівлею Багдадської залізниці; у Китаї - у зв'язку з анексією порту Цзяочжоу (1897) і встановленням її протекторату над Шаньдунским півостровом. Германія також установлює протекторат над Самоа, Каролінськими й Марианскими островами в Тихому океані, здобуває колонії Того й Камерун у Східній Африці. Це поступово загострювало англо-германські, германо-французькі й германо-російські протиріччя. Крім цього германо-французькі відносини були ускладнені проблемою Ельзасу, Лотарингії й Руру; германо-росіяни втручанням Німеччини в Балканське питання, її підтримкою там політики Австро-Угорщині й Туреччині. Загострилися й германо-американські торговельні відносини в області експорту продукції машинобудування в Латинській Америці, Південно-Східній Азії й Близькому Сході (на початку століття Німеччина експортувала 29,1% світового експорту машин, у той час як частка США становила 26,8%. Провісниками Першої світової війни стали марокканські кризи (1905, 1911), Російсько-японська війна ( 1904-1905), захоплення Італією Тріполітанії й Кіренаїки, Італо-турецька війна ( 1911-1912), Балканські війни ( 1912-1913 і 1913).

98. Оломоуцькі угоди 1850 року.

Ольмюцька угода 1850 — двосторонній договір, підписаний в Ольмюці (сучас. Оломоуц, Чехія) главами урядів Австрії Ф. Шварценбергом та Пруссії О.Т. Мантей-фелем.

Революції 1848-49 в Європі призвели, зокрема, до загострення б-би між Австрією й Пруссією за домінування в Німеччині. Прус, король Фрідріх Вільгельм IV відмовився від корони об'єднаної Німеччини, яку йому було запропоновано Франкфуртським парламентом у квітні 1849, посилаючись на неможливість для монарха, влада якого має божественне походження, отримувати повноваження від виборного інституту. Але, використовуючи ситуацію, що склалась у Європі, він зробив спробу домогтися об'єднання Німеччини під володарюванням Пруссії, запропонувавши план створення Прусської унії — союзу 26 нім. д-ав під проводом Пруссії, та виступивши з про­позиціями про створення заг.-нім. парламенту, який Пруссія розглядала як засіб поширення свого впливу на всі нім. д-ви.

Австрія висту­пила категорично проти цієї ідеї й вимагала скасувати Прусську унію та відновити Німець­кий Союз відповідно до рішень, досягнутих на Віденському конгресі 1814-15.

Оскільки Прус­сія залишила вимоги Австрії без офіц. реакції, відносини між двома д-вами загострились і вилились у пряму збройну конфронтацію у Великому герцогстві Гессен-Кассель: Прус­сія, що ввела свої війська для придушення заво­рушень, не пропускала туди австр. частини.

Посередником у конфлікті двох великих д-ав виступив рос. імператор Микола І, який у травні та жовтні 1850 провів безрезультатні перего­вори з представниками конфліктуючих сторін. Після провалу посередницьких зусиль Мико­ли І, Росія, а згодом і Франція, засудили дії Пруссії та виступили на підтримку Австрії.

Велика Британія також не підтримала Пруссію, але зайняла в цілому нейтральну позицію.

Відень висунув Берліну ультима­тум із вимогою пропустити австр. війська за два тижні. Австрія домовилась про спільні воєнні дії проти Пруссії з Баварією та Вюр­тембергом; водночас було скликано австр.-прус, конференцію в Ольмюці, за результатами якої підписано двосторонню угоду.

За її умовами Пруссія погоджувалась на відновлення Німецького Союзу та зобов'язувалась пропус­тити в Гессен-Кассель австр. війська, а також дозволити їх прохід до Гольштейну, на про­хання данського короля Фредеріка VII, для придушення виступів проти панування Копен­гагена. Водночас Австрія та Пруссія погодились скликати в Дрездені конференцію нім. д-ав для перегляду умов Віденського конгресу. Обидві сторони погодились не повертатись до ідеї заг.-нім. парламенту.

У 1851 відповідно до О. у. було проведено Дрезденську конференцію, яка фор­мально відновила Німецький Союз. Дип. пере­мога Австрії в результаті укладення О. у. затвер­дила певну перевагу останньої в б-бі за конт­роль над нім. д-вами. Але після поразки в авст-рійсько-прусській війні 1866 вона була остаточно втрачена, й Австрію було відсторонено від процесу Німеччини об'єднання 1848- 71.

99. Монро доктрина — декларація принципів зовн. політики США, вперше систематично ви­кладена в щорічному посланні Президента США Дж. Монро Конгресу 1823.

Передумо­вами прийняття доктрини стали загроза інтер­венції Священного союзу в Лат. Америку з метою відновлення контролю Іспанії за своїми лат.-амер. колоніями, які вже були визнані США як незалежні д-ви, та прийняття 1821 указу рос. імп. Олександром І про заборону заходу інозем. кораблів, у т. ч. американських, до територ. вод рос. Півн.-Зах. Америки.

Доктри­на формулювала принцип «неколонізації», який наголошував що Півн. та Півд. Америки не можуть у майбутньому розглядатись як об'єкти колонізації будь-якої європ. д-ви. Доктрина обґрунтовувала ідею поділу світу на амер. та європ. системи й формулювала прин­цип невтручання США у внутр. справи будь-якої європ. д-ви, суто європ. конфлікти, які не зачіпали безпосередньо амер. інтереси та в справи існуючих у Зах. півкулі європ. коло­ній, а в б-бі колишніх іспан. колоній проти метрополії — збереження нейтралітету.

М. д. була виступом проти колоніальної монополії європ. д-ав у Зах. півкулі, проти мит­них бар'єрів для амер. торгівлі та судно­плавства в прагненні США зміцнити і розши­рити свої позиції та вплив у регіоні. Принцип «неколонізації» став інструментом створення сфери впливу самих США. Спираючись на принципи М. д., США обґрунтовували своє право анексувати сусідні території, щоб запо­бігти їх переходу під контроль інших д-ав (приєднання Нової Мексики, Арізони, Оре-гону, Каліфорнії, Техасу анексія).

Наприкінці XIX ст. М. д. стала обґрунтуванням територ. експансії в Центр. Америці та Карибському басейні (див. Американсько-іспанська війна 1898). На поч. XX ст. на засадах доктрини була сфор­мульована політика, за якою США могли здійс­нювати будь-які кроки, аж до збройної інтер­венції, в Півд. Америці, що постійно усклад­нювало їх відносини з лат.-амер. країнами.

2. 100. Англо-австро-російське протистояння на Балканах і політика Бісмарка в 70-ті роки ХIХ ст.

На Балканах схрещувалися інтереси Австрії, Росії й Італії, а також і інших держав Європи.

Як відомо, Австрія й Росія з XVIII століття в балканській політиці сторожили один одного: кожний крок уперед однієї - викликав відповідний рух іншої.

При Миколі I ідея поділу спадщини "хворої людини", якимось визнавалася тоді Туреччина, усе більше й більш різко вигострювалася, закінчившись Кримською війною.

ДО 1876 року балканське питання знову загострилося. Вище було відзначено, що з 1866 року повернена фронтом на Балкани Австрія вважала відтепер свою балканську політику найважливішої у своїх зовнішніх відносинах із сусідніми державами. Ревнивим поглядом австрійські дипломати стежили відтепер за кожним кроком Росії на цьому півострові.

В 1875 році слов'янський рух на Балканах спалахнуло знову, вилившись у ряд повстань у Боснії й Герцеговині проти магометанських поміщиків, керованих католицькими патерами не без підтримки, звичайно, з боку Австрії й навіть Німеччини. Австрійський уряд виступив перед "концертом" європейських держав із проектом реформ. Але сам "концерт" зазнав невдачі, а тим часом ідея роздягнула Туреччини знову загострилася. Улітку 1876 року Олександр II відправився для особистих переговорів у Відень, у результаті чого з'явилася письмова угода про утворення самостійних слов'янських держав на Балканах; про компенсацію Росії Бессарабією й у М. Азії, а Австрії надавалося право окупувати Боснію й Герцеговину.

Вибухнула російсько-турецька війна 1877-78 г.г., що окончились під стінами Константинополя; Австрія окупувала Боснію й Герцеговину, а Росія пішла в Каноссу - у Берлін на конгрес, керований "чесним маклером" Бісмарком.

Військові успіхи Росії були знижені у своїй цінності, Балкани перекроєні, і в список ворогів російська дипломатія з 1879 року, крім Англії, внесла насамперед Австрію, а за нею й "чесного маклера" з його державою.

Але не в "образі" російських слов'янофілів і російського царату ховалося всі "зло" Берлінського конгресу 1879 року.

Створене на Берлінському конгресі 1879 р. балканська рівновага була повно протиріч, подібно сучасному Версальському договору.

Розділені на частині штучними етнографічними границями) балканські народи продовжували прагнути до подальшого національного звільнення й об'єднання. Лінія національної політики самостійної Болгарії природно направлялася на населену болгарами Македонію, залишену Берлінським конгресом під владою Туреччини. Сербія, за винятком Новобазарского Санджака, була не зацікавлена в Туреччині; її природні й національні інтереси цілком лежали по ту сторону австро-угорської границі: у Боснії й Герцеговині, у Кроации, у Словенії, у Далмації. Національні устремління Румунії направлялися на північний захід і схід: на угорську Трансільванію й росіянку Бесарабию. Грецію ці устремління, природно, штовхали як і Болгарію, проти Туреччини.

Такі були результати "чесного маклерства" Бісмарка, що не думав вносити заспокоєння на Балкани. Для нього, навпаки, потрібний було непогасаюче балканське багаття, що, залучаючи до себе як Росію, так і Австрію, залишав би їм мінімум можливостей втручатися в західноєвропейські справи.

Характеристики

Список файлов ответов (шпаргалок)