181659 (629149), страница 7
Текст из файла (страница 7)
Важливо зазначити, що у світовій економіці істотно змінюється місце і значення регіонів. Зокрема, у другій половині XX ст. регіони Європейського Союзу значно зміцнили свої економічні та політичні позиції і тому не можуть сприйматися тільки в ролі адміністративно-територіальних об'єднань. Враховуючи світовий досвід, в Україні важливо надати нового статусу регіонам на основі поєднання національних, регіональних і місцевих інтересів. Конкретними шляхами щодо цього повинно стати: визначення ієрархії, статусу регіонів за нормами європейського міжнародного права; реформування адміністративно-територіального устрою держави; створення ієрархічної системи органів регіонального самоврядування з урахуванням територіальної специфіки. Враховуючи активну участь України в європейському регіональному співробітництві, необхідно концептуально опрацювати основні напрями єврорегіональної політики.
3.3 Гармонійне поєднання державного управління і місцевого самоврядування
Гармонійне поєднання державного управління і місцевого самоврядування є основою успішного соціально-економічного розвитку території, нарощування її потенціалу та вирішення проблем територіального характеру.
Система територіальної влади та управління представлена трьома рівнями — загальнодержавним (національним), проміжним (область, район), низовим (місто, селище, село). Кожному рівню відповідають певні управлінські структури. Організація територіального управління в Україні у цілому відповідає європейській змішаній системі. За державними органами влади та управління закріплюють функції, які мають принципове значення для збереження цілісності господарського комплексу та безпеки держави у цілому. Серед цих функцій виокремлюють такі: забезпечення економічної безпеки держави; вирішення важливих економічних питань геополітичного значення; контроль за функціонуванням потужних енергетичних та транспортних систем; формування системи державних фінансів та соціального захисту населення та ін. Загалом сфера впливу державних органів управління на господарську діяльність має тенденцію до звуження.
Органи територіального управління виконують широкий спектр функцій, які представлені двома групами — виробничими і соціально-економічними. До групи виробничих функцій належать: визначення спеціалізації території у загальнодержавному та міжнародному поділі праці; вирішення питань, пов'язаних з розвитком регіональної виробничої та соціальної інфраструктури; підвищення ефективності використання виробничого, соціального та науково-технічного потенціалу регіону; розвиток територіально-виробничих комплексів; управління господарством та використанням місцевих ресурсів; створення сприятливих умов для функціонування підприємств різних форм власності та розвитку зв'язків за кооперацією між ними.
Соціально-економічні функції органів територіального управління представлені такими: забезпечення працездатного населення регіону продуктивними робочими місцями та відповідним рівнем доходів; вирішення проблем розвитку соціальної інфраструктури та задоволення соціальних потреб населення; створення сприятливих соціально-економічних та екологічних умов для відтворення трудового потенціалу; забезпечення раціональної системи поселень на території регіону; регулювання перебігу соціально-економічних процесів у регіоні.
Сучасна структура управління регіональним розвитком сформована з двох систем — у вигляді рад та їх виконавчих комітетів у містах і селищах (виборна система) і призначеної Президентом — у вигляді державних адміністрацій на рівні областей та районів. Взаємодія цих органів управління повинна забезпечити в нових соціально-економічних умовах не тільки обмеження кризових явищ у сфері господарського життя та скорочення кількості депресивних територій, а й поступове піднесення рівня їх соціально-економічного розвитку. Адміністративна реформа, що проводиться в Україні, спрямована на радикальне покращання системи територіального управління, підвищення ефективності її функціонування.
Систему місцевого самоврядування в Україні формують: районні та обласні ради; виконавчі органи сільської, селищної, міської рад; органи самоорганізації населення; міські, селищні, сільські ради; територіальні громади. Згідно зі статтею 140 Конституції України районні та обласні ради представляють спільні інтереси територіальних громад міст, селищ і сіл. Первинним суб'єктом місцевого самоврядування є територіальна громада, тобто жителі міста, селища чи села. Місцеве самоврядування як основа державного устрою країни дозволяє реалізовувати місцеві інтереси, узгоджувати інтереси різних суб'єктів господарювання на певній території, забезпечувати ефективне використання місцевих ресурсів, підтримувати життєдіяльність найбільш вразливих верств населення.
В Україні розроблено Програму державної підтримки розвитку місцевого самоврядування відповідно до положень Конституції України та Європейської хартії місцевого самоврядування, яка спрямована на зміцнення його засад. Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено основи формування і розвитку місцевого самоврядування. Зокрема, визначено, що органи місцевого самоврядування самостійно розробляють і забезпечують виконання місцевих бюджетів. Цей бюджет складається з двох частин: поточного бюджету та бюджету розвитку. Останній зорієнтований на реалізацію програм соціально-економічного розвитку території, що здійснюються протягом певного терміну часу. Дохідна база бюджетів формується на основі загальнодержавних і місцевих податків і зборів, які визначено чинним законодавством. Система місцевих податків і зборів повинна відповідати певним вимогам: забезпечувати значні надходження для території; бути фіксованою на певний термін часу; зрозумілою для тих, хто сплачує податки; забезпечувати вирішення місцевих проблем; механізм розрахунків, облік і відповідальність за зберігання надходжень має бути достатньо відпрацьований.
В основу розрахунків мінімальних розмірів місцевих бюджетів покладено нормативи бюджетної забезпеченості на одного жителя з урахуванням як соціальних потреб населення, так і природно-економічних особливостей певних територій. Держава здійснює регулювання розмірів місцевих бюджетів на основі положень Закону «Про державний бюджет». У випадках, коли видатки місцевих бюджетів на мінімальні соціальні потреби перевищують доходи, держава надає території певні дотації, субсидії, субвенції.
В Україні існує проблема територіальної нерівномірності податкової бази. Регіони України, які володіють потужним промисловим потенціалом і відповідно мають значну податкову базу, зацікавлені у збереженні і власному використанні дохідної частини своїх бюджетів. Менш розвинуті регіони прагнуть використати механізм перерозподілу бюджетних коштів на власну користь і одержати фінансову допомогу від центральних органів державного управління. Таким чином формуються суперечності між інтересами регіонів різного рівня соціально-економічного розвитку.
Регіони України істотно різняться за економічними можливостями наповнення місцевих бюджетів. За даними 2001 р., найвища сума надходжень доходів до місцевих бюджетів у розрахунку на душу населення спостерігалася у м. Києві (1882,8 грн.), Київській області (591,5 грн.), АР Крим (556,1 грн.), найнижча — у Луганській області (371,6 грн.), Житомирській (372 грн.), Вінницькій області (356,9 грн.); переважна більшість територій держави мала показник значно менший за середній по Україні (505,2 грн.).
У державі постійно вдосконалюються фінансово-бюджетні відносини між центром і регіонами з тим, щоб зробити економічно самодостатніми низові адміністративно-територіальні одиниці Здійснюється реформування системи міжбюджетних взаємовідносин шляхом переведення місцевих бюджетів на власну дохідну базу. Ведеться розробка і запровадження державних мінімальних соціальних стандартів послуг, що фінансуються за рахунок державного та місцевих бюджетів; системи трансфертів як головного інструменту організації взаємовідносин між бюджетами різних рівнів; єдиних стандартів рівня та якості життя на всій території України.
3.4 Сучасна концепція розміщення продуктивних сил і розвитку економіки регіонів
Будь-яка концепція являє собою цілісну систему поглядів, теоретичних положень, ідей, які відображають можливі напрями і шляхи вирішення тієї чи іншої нагальної проблеми. Формування концептуальних основ розміщення продуктивних сил і розвитку економіки регіонів не обмежується обґрунтуванням чинників, що впливають на вибір доцільних місць локалізації об'єктів, а передбачає врахування новітніх світових тенденцій технологічного, інноваційного, соціального розвитку. Особливістю концептуальних розробок щодо розміщення продуктивних сил є висока зорієнтованість на потреби практики.
В основу сучасної концепції розміщення продуктивних сил і регіонального розвитку покладено нові парадигми регіону, просторової організації економіки та міжрегіональних взаємодій. Регіон розглядається не тільки як територіальна підсистема національної економіки, а й як самостійний суб'єкт власності та економічної діяльності, ринок збуту та певний соціум. Сьогодні регіони є активними суб'єктами процесу регіоналізації та глобалізації. Еволюція сучасних поглядів на місце регіону в економічному розвитку тісно пов'язана з новими поглядами на пріоритетність завдань суспільного розвитку, роль людини у цьому процесі, значення нематеріальної сфери для соціально-економічного прогресу.
Основою нової регіональної парадигми є визнання цілісності і рівноправності всіх складових єдиної регіональної системи: природно-ресурсної, економічної, соціальної, інформаційної. Сучасний підхід до розміщення продуктивних сил та регіонального розвитку вважає пріоритетним не природні і сировинні багатства, а потенціал економічної конкуренції території. Вважається, що регіони повинні самостійно визначати напрями власного соціально-економічного розвитку та фінансово забезпечувати їх реалізацію. У цьому плані важливе значення мають процеси інтеграції різних секторів регіональної економіки, об'єднання зусиль державних, громадських та бізнесових структур. Сучасний етап формування державної регіональної політики зорієнтований на ефективне використання внутрішнього потенціалу території та формування нової інституційної структури її реалізації саме на регіональному рівні. Необхідно зазначити, що сучасна концепція розміщення продуктивних сил та регіонального розвитку не заперечує здобутки класичних теорій, а збагачує їх новими ідеями і поглядами відповідно до об'єктивних змін у суспільному розвитку.
Важливе місце відведено вирішенню проблеми регіонального інноваційного розвитку, зокрема формуванню так званих полюсів зростання, якими можуть виступати як провідні галузі з високими темпами зростання, так і конкретні території, що є джерелом економічного зростання і мають істотний вплив на інші території. Ці ідеї втілюються у створенні вільних економічних зон, технопарків і технополісів. При цьому сприятливі умови для інноваційного розвитку часто створюються у менш розвинутих регіонах у вигляді освітніх і наукових центрів.
Сучасна концепція розміщення продуктивних сил орієнтується на досягнення їх сталого розвитку і передбачає: подолання існуючих диспропорцій у територіальній структурі національної економіки; максимальне використання переваг територіального поділу праці, особливостей природно-ресурсного та науково-виробничого потенціалу регіонів; удосконалення спеціалізації регіонів з урахуванням загальнодержавних інтересів; активізацію господарської діяльності у регіонах на ринкових засадах в умовах різних форм власності; забезпечення умов для прискореного розвитку галузей, що випускають конкурентоспроможну продукцію, та залучення іноземних інвестицій у регіони, де існують для цього найбільш сприятливі передумови; створення нормальних умов для життєдіяльності населення та ліквідацію зон надзвичайних екологічних ситуацій в окремих регіонах.
У сучасних концептуальних підходах до розміщення продуктивних сил особлива увага приділяється інфраструктурним об'єктам, розвитку телекомунікаційних систем, реструктуризованих промислово-технологічних комплексів. При цьому враховується та обставина, що розміщення нових об'єктів нерідко здійснюється в умовах невизначеності, коливання ринкової кон'юнктури та дії чинників ризику.
Основні концептуальні положення щодо розміщення продуктивних сил реалізуються в таких розробках прикладного характеру, як схеми-прогнози та державні програми розвитку і розміщення продуктивних сил України, економічних районів і областей на перспективу. Вони необхідні для обґрунтування економічно доцільних напрямів розвитку продуктивних сил певних територій та розробки цілеспрямованих заходів державної регіональної економічної політики, які б дали змогу забезпечити ефективне регулювання процесів регіонального розвитку, узгодження дій центральних і місцевих органів виконавчої влади у здійсненні структурної перебудови економіки країни та послідовному впровадженні ринкових відносин.
Формування і ствердження ринкових відносин вносять певні особливості у процес розміщення продуктивних сил та регіональний розвиток, до їх числа можна зарахувати такі:
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
