181659 (629149), страница 4
Текст из файла (страница 4)
Держава активно застосовує адміністративні методи регулювання у сферах, які відображають національні інтереси: використання національного багатства, у тому числі природних ресурсів; геополітичні та екологічні проблеми; соціальний захист населення. До основних адміністративних регуляторів з боку держави належать: прямий контроль за монопольними ринками; заходи превентивного характеру; розроблення стандартів і контроль за їх виконанням; визначення соціальних стандартів якості життя; захист національних інтересів.
Як показує світовий і вітчизняний досвід, результативність державного регулювання різних напрямів регіонального розвитку значною мірою залежить від дієздатності системи управління. Необхідно досягти чіткого розподілу повноважень і відповідальності між різними гілками влади, територіальними і галузевими органами управління. Важливо, щоб державне регулювання територіального розвитку ґрунтувалося на системних засадах, тобто мають бути чітко регламентовані процедури прийняття рішень, установлений порядок фінансування заходів і контроль за виконанням рішень органів влади і управління, які безпосередньо стосуються сфери регіонального розвитку. У цілому організація системи управління базується на принципах самофінансування та самоврядування територіального розвитку.
Важливого значення набуває удосконалення територіальної організації влади і місцевого самоврядування на таких засадах: створення прозорої системи адміністративно-правових та фінансово-економічних взаємовідносин між владними структурами на національному, регіональному і місцевому рівнях; посилення державного контролю за фінансовою дисципліною місцевих органів виконавчої влади; налагодження партнерських стосунків та чіткого розмежування повноважень між органами виконавчої влади і місцевого самоврядування щодо надання послуг населенню; формування дієздатних територіальних громад з відповідним ресурсним забезпеченням.
На початку 1970-х рр. розроблення і реалізація державної регіональної політики в європейських країнах здійснювалась переважно центральними органами виконавчої влади. Надалі зросло значення органів місцевого і регіонального самоврядування, а також приватних організацій, які безпосередньо розробляли і реалізовували окремі заходи і напрями цієї політики. При цьому функції центрального уряду поступово звужуються — вони обмежуються координацією її основних стратегічних напрямів. Підвищилась активність місцевих об'єднань громадян, неприбуткових організацій, фондів, які представляють інтереси територіальних громад. За останні роки в країнах Європи відмічається посилення процесів децентралізації в реалізації основних напрямів державної регіональної політики. З цієї причини виникло багато «локалізованих» проектів, у здійсненні яких брали участь різні верстви населення. Серед країн Європи, в яких зберігається високий рівень централізації регіональної політики, вирізняють Італію, Грецію, Португалію.
Світовий досвід показує, що єдиної моделі побудови організаційно-правової основи регіональної економічної політики не існує. Найкращим є варіант, за яким держава створює правові ос-І нови для використання внутрішнього потенціалу територій. Водночас держава повинна надавати допомогу тим регіонам, які є «локомотивами розвитку». Забезпечуючи формування конкурентоспроможних регіонів, держава тим самим зміцнює свій економічний потенціал.
2.3 Бюджетно-фінансові важелі реалізації регіональної економічної політики та ключові елементи механізму реалізації регіональної економічної політики
У механізмі державної регіональної економічної політики провідне місце належить бюджетно-фінансовим важелям. В Україні сформована законодавчо-нормативна база, на якій ґрунтуються бюджетна система і міжбюджетні взаємовідносини. Прийнято Закон України «Про бюджетну систему України», де визначено бюджетний устрій і його принципи, порядок складання і виконання бюджетів. Міжбюджетні відносини повинні ґрунтуватися на довгостроковій стабільності, прозорості, об'єктивності і чіткому розмежуванні повноважень і відповідальності. Згідно зі статтею 140 Конституції України органами місцевого самоврядування, які представляють спільні інтереси територіальних громад міст, сіл і селищ, є обласні і районні ради.
Економічний зв'язок між центром і регіонами здійснюється на основі встановлення центром єдиної податкової системи з багаторівневою ієрархічною структурою. Місцеві податки дають можливість регіональним органам влади мати власні важелі впливу на соціально-економічну ситуацію території, Формування бюджету на основі двоканального принципу дозволяє забезпечити цілісність економічного простору країни та надати достатню економічну самостійність регіонам. Центральний бюджет формує перший фінансовий потік, при цьому розмір податкової ставки визначається парламентом. Регіональні органи влади залежно від своїх можливостей та наявних ресурсів формують другий фінансовий потік і визначають ставку для регіонального бюджету (з урахуванням встановлених обмежень чи верхньої границі).
Завдяки такій системі встановлюються тісні взаємозв'язки між центром і регіонами, вирішуються важливі регіональні проблеми економічного, екологічного, соціального характеру. Основний принцип побудови системи бюджетно-фінансових відносин полягає в тому, що будь-яка економічна структура повинна в першу чергу забезпечити наповнення бюджету власного рівня. Тому, як показує світовий досвід, майже дві третини всіх прибутків регіону залишається в його власному бюджеті. Водночас здійснюється певний перерозподіл коштів з метою соціально-економічного вирівнювання регіонів. Досягти повної рівності регіонів практично неможливо, оскільки всі вони істотно різняться між собою за природно-ресурсним потенціалом, людськими ресурсами, нагромадженим виробничим потенціалом. Однак процес розподілу і перерозподілу бюджетних ресурсів є необхідним. Він забезпечує єдність держави, а також нормальні умови перебігу відтворювальних процесів на різних територіях.
Основним напрямом зміцнення фінансової бази територій є: підвищення ролі в бюджетній системі місцевих податків і зборів; збільшення питомої ваги закріплених у бюджетах доходів; чітке визначення порядку надання дотацій, субвенцій і субсидій місцевим бюджетам. Основна увага повинна приділятися формуванню місцевих фінансів депресивних територій.
В Україні актуальними є проблеми вдосконалення міжбюджетних взаємовідносин між центром і адміністративно-територіальними утвореннями. У 1993 р. місцевим органам влади було надано право самостійно встановлювати місцеві податки і збори. Для створення відносно рівних соціально-економічних умов життєдіяльності населення в регіонах необхідно посилити роль державного бюджету. Водночас місцевим органам влади необхідні фінансові ресурси для підвищення рівня життя населення своєї території. Розв'язання цього протиріччя можливе лише на основі збільшення обсягів валового внутрішнього продукту, загального пожвавлення економічної діяльності в державі.
Важливою складовою механізму державної регіональної економічної політики є прогнозування як з'єднувальна ланка між теоретичними розробками та господарською практикою. Прогноз — це науково обґрунтоване бачення перспектив розвитку певного соціально-економічного процесу чи явища, а також можливих шляхів та засобів досягнення визначених цілей. Він має імовірнісний характер, хоча його розробка і спирається на систему кількісних і якісних показників. Загальна мета прогнозу соціально-економічного розвитку регіонів полягає в тому, щоб інформаційно забезпечити об'єктивність управлінських рішень щодо оптимальних шляхів розвитку регіональної економіки у майбутньому. Регіональні прогнози класифікують за такими ознаками: за терміном — оперативні, короткострокові, середньострокові, довгострокові; за функціональною ознакою — пошуковий, нормативний. Регіональне прогнозування базується на таких принципах:
• системності, що передбачає розгляд економіки регіону як важливої складової єдиного господарського комплексу країни, до складу якої входять об'єкти сфери матеріального виробництва, виробничої і соціальної інфраструктури;
• багатоваріантності стратегічних і тактичних завдань, можливих шляхів досягнення перспективних цілей залежно від обраних темпів реформування економіки регіону та параметрів соціально-економічного розвитку;
• єдності кількісних і якісних характеристик прогнозу, передбачення можливих негативних соціальних наслідків здійснюваних економічних перетворень, особливо у сфері зайнятості населення та ринку праці;
• оптимального поєднання різних підходів і методів до розроблення регіональних прогнозів з метою підвищення надійності прогнозних розробок, правильного вибору шляхів досягнення поставлених цілей;
• ієрархічності та програмності у виборі конкретних засобів вирішення соціально-економічних завдань на основі тісного взаємозв'язку між потребами регіону та наявними і залученими матеріально-технічними, фінансовими і трудовими ресурсами;
• агрегованості основних індикаторів і показників регіонального прогнозу залежно від прогнозного періоду, послідовності і можливих етапів досягнення визначених цілей.
Розроблення системи прогнозів розвитку економіки регіонів відбувається у кілька етапів.
На першому етапі здійснюється комплексний аналіз і систематизація регіональних та міжрегіональних проблем розвитку, що потребують вирішення у найближчій та віддаленій перспективі. До основних проблем регіонального розвитку належать: підвищення рівня життя населення, скорочення безробіття та забезпечення зайнятості населення; екологічні проблеми; зміцнення експортного потенціалу регіонів; удосконалення територіальної спеціалізації.
На другому етапі здійснюється побудова так званого «дерева цілей», яке ґрунтується на їхньому чіткому ранжуванні відповідно до пріоритетів регіонального розвитку та наявних фінансових ресурсів. «Дерево цілей» будується шляхом виокремлення часткових цілей із найбільш загальних. Воно забезпечує взаємозв'язок системи цілей на різних ієрархічних рівнях управління за ступенем значущості та пріоритетності.
На третьому етапі формулюються обмеження і критерії, які й визначають границі прийнятних рішень та засобів досягнення поставлених цілей; здійснюється «прив'язка» цілей до ресурсних можливостей території. Як правило, першочергово реалізуються цілі і проекти, які не потребують значних капітальних вкладень. На основі зіставлення цілей та ресурсних можливостей території розробляють різні, часто альтернативні варіанти соціально-економічного розвитку території чи варіанти розв'язання окремих проблем.
На четвертому етапі відпрацьовують можливі сценарії розвитку подій у перспективі залежно від обраних шляхів вирішення регіональних проблем. Сценарій являє собою загальну модель, яка описує не тільки очікувані результати тих чи інших перетворень, а й визначає необхідні ресурси для їх досягнення.
У практичній площині прогнозування здійснюється на основі розробки різних типів моделей. Найбільш поширеними серед них є економіко-математичні, які являють собою певні формалізовані співвідношення, що описують основні взаємозв'язки між елементами економічної системи. Залежно від чинника часу ці моделі поділяються на динамічні та статичні. Динамічні моделі дають уявлення про розвиток об'єкта в часі, а тому широко використовуються для підтвердження чи спростування прогнозних гіпотез. Статичні моделі описують взаємозв'язки між окремими елементами цілісної системи, а тому мають обмежену сферу застосування і меншу прогностичну цінність. За формою опису причин-но-наслідкових залежностей усі математичні моделі поділяються на детерміновані та стохастичні; останні, у свою чергу, поділяються на вірогідні та статистичні. Детерміновані моделі передбачають такий взаємозв'язок, коли вхідним даним відповідають певні значення вихідних результатів. Стохастичні моделі відображають протилежний, імовірнісний характер взаємозв'язків між об'єктами і явищами. Важливим засобом прогнозування соціально-економічних процесів є імітаційні моделі.
Особливе місце в механізмі реалізації державної регіональної політики відведено розробленню регіональних програм. Вони являють собою комплекс заходів, узгоджених стосовно ресурсів, виконавців і термінів здійснення, які забезпечують вирішення завдань регіонального розвитку в економічній, екологічній, соціально-культурній чи науково-технічній сферах. До основних принципів регіонального програмування належать: висока цільова спрямованість на кінцевий результат; чітке визначення системи пріоритетів; узгодженість завдань щодо раціонального використання всіх видів ресурсів; перманентність розроблення програмних заходів; конкурсні умови формування програм; керованість і контроль за розробленням і реалізацією програми. Регіональні прогрими класифікують таким чином: за рівнем — загальнодержавного, регіонального і місцевого значення; за тривалістю — довгострокові, середньострокові, короткострокові; за змістом реалізованої проблеми — комплексні і функціональні; за характером програмних заходів — освоєння нових територій, подальший розвиток їх господарства чи реконструкція.
Нині вже розроблено проекти регіональних програм соціально-економічного розвитку Карпатського регіону, Полісся, Поділля, Причорномор'я, ведеться розроблення програми розвитку Придніпровського регіону.
2.4 Спеціальні (вільні) економічні зони як засіб реалізації регіональної економічної політики
Одним з важливих елементів механізму реалізації державної регіональної економічної політики є створення спеціальних (Вільнюс) економічних зон (СЕЗ) та територій пріоритетного розвитку (НІР). Головна мета їх формування — активізація господарської, і в першу чергу підприємницької» діяльності на певній території. Завдяки СЕЗ формуються передумови для залучення інвестицій, появи нових робочих місць, структурного оновлення виробництва, підвищення конкурентоспроможності продукції.
Отже, спеціальні економічні зони — це окремі території суверенних країн, де створено сприятливі умови для руху товарів і капіталу, розвитку підприємництва з метою пожвавлення господарської діяльності. Для цього територіям надається сприятливий кредитний і податковий режим. Спеціальні режими інвестиційної Діяльності, що діють на територіях СЕЗ та ТПР. передбачають надання суб'єктам зони податкових та митних пільг. Для одержання статусу суб'єкта СЕЗ та ТПР підприємство повинно реалізовувати на цій території інвестиційний проект, який належить до пріоритетного виду економічної діяльності, та зареєструватися у відповідних органах, контролюючих його діяльність. Створення СЕЗ передбачає обґрунтування її функціонального призначення, галузевої спрямованості та відповідності місцевим умовам. щ Розрізняють такі види СЕЗ:
• функціональні зони, до складу яких, зокрема, входять технопарки і технополіси; їх створення сприяє міжнародній співпраці у галузі розробки нових технологій;
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
