181659 (629149), страница 5
Текст из файла (страница 5)
• комплексні зони виробничого характеру, які функціонують на основі залучення іноземних інвестицій;
• зовнішньоторговельні зони, які забезпечують додаткові валютні надходження.
Спеціальні економічні зони являють собою по суті території вільного підприємництва. Вони сприяють інтеграції регіонів у систему світових господарських зв'язків, нарощуванню їх експортного потенціалу. Водночас це один із засобів вирішення соціально-економічних проблем території її власними зусиллями. Вдале розміщення зон передбачає вигідне транспортно-географічне положення (близькість до зовнішніх і внутрішніх ринків, наявність необхідних транспортних комунікацій), розвинений виробничий потенціал, розгалужену соціальну і виробничу інфраструктуру. Для зовнішньоторговельних зон пріоритетне значення має мережа транспортних шляхів; туристично-рекреаційних зон — сфера обслуговування населення; науково-технічних — наявність відповідного кадрового забезпечення.
В Україні створено 12 СЕЗ та 5 ТПР, з яких, за існуючими оцінками, успішними з погляду залучення додаткових інвестицій є лише З СЕЗ, що створено у Донецькій, Закарпатській та Львівській областях. З 1995 р. діє перша створена в Україні експериментальна зона «Сиваш», до склад усякої увійшли Кримське об'єднання «Титан», Перекопський бромний завод, Сивашський анілінофарбовий завод, Кримський содовий завод, завод пластмас «Поліфтор», сільськогосподарські підприємства, рибокомбінат.
Формування і розвиток спеціальних економічних зон в Україні пов'язано з низкою проблем.
По-перше, це поступове ускладнення і непрозорість процедури входження і виходу зі статусу суб'єкта СЕЗ або ТПР. Це негативно впливає на інвестиційний режим, знижує прибутковість окремих видів діяльності. Зокрема, для створення однієї з перших СЕЗ «Закарпаття» і для набуття статусу суб'єкта зони необхідно було лише здійснювати інвестиційний проект і зареєструватися. Надалі у нормативно-правових документах, що регламентують процедуру створення СЕЗ, було введено норми, які фіксують величину інвестицій, необхідну для отримання пільг з оподаткування прибутку. При цьому перевага надається потужним інвесторам, що не завжди можна визнати виправданим за умов загальної низької інвестиційної активності суб'єктів господарювання у державі.
По-друге, не відпрацьовано чітко вимоги щодо економічно доцільної спеціалізації СЕЗ, не виокремлено види діяльності. Внаслідок цих причин у підприємств, розташованих на території СЕЗ, з'являються неконкурентні переваги порівняно з підприємствами аналогічних галузей, розташованих поза межами цих територій. За таких умов не досягається головна мета створення цих зон.
По-третє, не визначено економічно доцільні розміри територій, на які важливо поширювати спеціальний режим кредитування і оподаткування. Нерівномірність соціально-економічного розвитку територій зумовлює ситуацію, коли окремі райони стають надзвичайно привабливими для інвесторів, а на інших інвестування по суті не відбувається. Це ще більше посилює нерівномірність територіального розвитку і не забезпечує вирішення нагальних завдань.
Світовий досвід показує, що дедалі більшого значення для досягнення соціально-економічного прогресу набуває створення науково-технічних СЕЗ. їх ядром є регіональні науково-технологічні парки, які формуються навколо провідних науково-дослідних установ чи вищих навчальних закладів за участю виробничих підприємств, спроможних розробляти і запроваджувати новітні високі технології. Регіональні технопарки забезпечують запровадження досягнень фундаментальної науки у господарську практику. Технопаркові утворення мають ієрархічну будову. Елементарними утвореннями є інкубатори, які являють собою інноваційні центри чи бізнесові. Бізнес-інкубатори дають змогу підтримувати підприємництво інноваційної спрямованості. Регіональні науково-технологічні парки включають технополіси, інкубатори, розгалужену мережу інфраструктури. Це — складні територіальні утворення, які розширюють можливості нарощування потенціалу наукомістких і експортоспроможних галузей господарства. В Україні існують сприятливі умови для створення регіональних науково-технологічних парків.
2.5 Міжрегіональне і прикордонне співробітництво як інструменти реалізації регіональної економічної політики
Розвиток міжрегіонального і прикордонного співробітництва — світова тенденція, яка набуває розвитку під впливом інтеграційних процесів. Під міжрегіональним співробітництвом розуміють будь-які зв'язки, що встановлюються між регіонами різних держав; прикордонне співробітництво передбачає співпрацю між територіями, розташованими вздовж кордонів сусідніх держав. Ці форми співробітництва дають змогу поступово підвищити рівень соціально-економічного розвитку певних територій, у тому числі периферійних, розширити компетенцію місцевих влад у розвитку співробітництва з органами влади територій сусідніх країн. Таке співробітництво мобілізує потенціал окремих територій» дає змогу залучити їх до активної міжнародної співпраці. Відкриваються нові можливості для розвитку підприємництва, виробничої та соціальної інфраструктури, подолання наслідків екологічної кризи, розвитку науково-культурних взаємозв'язків.
Міжрегіональна співпраця розглядається в усьому світі як засіб, спроможний зменшити соціально-економічні відмінності між найбільш розвинутими регіонами і відсталими, тобто скоротити міжрегіональні диспропорції.
Важливе значення в регіональному розвитку належить прикордонному співробітництву. Прикордонним територіям властиві такі ознаки, як бар'єрність і контактність, завдяки чому створюються передумови для розвитку взаємовигідного співробітництва. Міжрегіональне і прикордонне співробітництво націлено на вирішення конкретних соціально-економічних проблем кожної території. З розвитком ринкових відносин все більше прикордонних територій залучається до різних форм міжнародної співпраці. Інтенсивність цього співробітництва залежить від рівня економічного розвитку території, розгалуженості її транспортної системи, наявності конкурентних переваг у міжнародному поділі праці та багатьох інших чинників. Але за будь-яких соціально-економічних умов розвиток прикордонного співробітництва надає нового імпульсу розвитку цих територій, сприяє залученню іноземних інвестицій та створенню транспортних коридорів.
У країнах Західної Європи процес інтегрування національних економічних систем вперше розпочався з середини XX ст., започаткувавши утворення так званої «Європи регіонів». Вищою формою прикордонного співробітництва стали єврорегіони, які забезпечують співробітництво кількох держав на рівні органів місцевого самоврядування. Єврорегіони являють собою форму транскордонного співробітництва між територіальними громадами або місцевими органами влади регіонів, які мають спільний кордон. Взагалі основний принцип транскордонного співробітництва полягає в тому, щоб розвивати зв'язки і договірні відносини в прикордонних територіях з метою пошуку прийнятних рішень ідентичних проблем.
Єврорегіони створюються для реалізації певних заходів у різних сферах життєдіяльності населення відповідно до норм міжнародного права і національних законодавств.). Головна мета їх створення — вирішення спільних проблем в інтересах населення країн, що співпрацюють. Конкретними формами такого співробітництва виступають проекти, спрямовані на вирішення проблем зайнятості населення, економічної та екологічної безпеки, розвиту інфраструктури тощо. Формування єврорегіонів здійснюється на добровільній основі.
Основною передумовою успішного створення і функціонування єврорегіонів є спільність інтересів зацікавлених сторін. Ці інтереси стосуються торгово-економічної сфери, розвитку туризму, вирішення екологічних та природоохоронних проблем, розвитку спільних комунікацій. При цьому враховується місце країни у міжнародному поділі праці та її національні інтереси. Як правило, єврорегіони охоплюють території країн, що мають спільне історичне минуле або раніше входили до складу однієї держави. Тому це переважно багатонаціональні території. Єврорегіони не є наддержавними утвореннями; керівні органи єврорегіону виконують координаційні функції і не мають владних повноважень.
Єврорегіони — це відносно молода форма міждержавного співробітництва. Проте вона широко використовується в усіх країнах світу. У Західній і Центральній Європі створено понад 90 єврорегіонів. Зокрема, прикордонні території Польщі ввійшли до складу дев'яти єврорегіонів, створених за участю Німеччини, Чехії, Словаччини, Угорщини, України, Білорусі та Литви; прикордонні території Німеччини — до складу близько десяти єврорегіонів за участю Франції, Бельгії, Нідерландів, Данії, Швейцарії, Австрії, Чехії та Польщі.
Україна як суверенна держава залучена до багатостороннього транскордонного співробітництва. Однак правові документи, які регламентують цю сферу, на жаль, мають фрагментарний характер і не підпорядковані концепції регіонального розвитку. В цілому розвиток прикордонного співробітництва ґрунтується на Законах України «Про місцеве самоврядування», «Про місцеві державні адміністрації», «Про спеціальний режим інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку в Житомирській області» та ін.; Указах Президента України «Про заходи щодо розвитку економічного співробітництва областей України з суміжними прикордонними областями Російської Федерації», «Про заходи щодо розвитку економічного співробітництва областей України з суміжними областями Республіки Білорусь і адміністративно-територіальними одиницями Республіки Молдова», а також указах про створення спеціального режиму інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку в Волинській, Житомирській, Чернігівській областях. Крім цього, існують міждержавні та міжурядові угоди між Україною та країнами, з якими вона має спільні кордони. Особливе значення для розвитку цієї форми співробітництва має Європейська рамкова конвенція про транскордонне співробітництво між територіальними общинами або владою та Додатковий протокол до неї.
Шість областей України — Львівська, Закарпатська, Івано-Франківська, Чернівецька, Волинська, Одеська — входять до складу трьох єврорегіонів. У цьому плані найбільш успішними є єврорегіони «Карпати» та «Буг». До складу міжнародної асоціації «Карпатський регіон», створеної у 1993 р., увійшли 5 областей Угорщини, 3 воєводства Польщі, б районів Словаччини та Закарпатська, Івано-Франківська, Чернівецька, Львівська області. Відповідно до статусу асоціації «Карпатський єврорегіон» вона визначає лише форми співробітництва у господарській сфері, в галузі освіти, охорони навколишнього середовища. Головна мета створення такої асоціації полягає у координації спільної економічної діяльності сусідніх територій.
У 1995 р. було створено єврорегіон «Буг» з метою використання переваг географічного розташування території, прискореного соціально-економічного розвитку регіону, охорони навколишнього середовища. Серед екологічних проектів найбільше значення має проект «Чистий Буг». На основі вигідного геополітичного розташування в регіоні здійснюється розвиток експортно орієнтованих виробництв, створюються міжнародні господарські об'єкти, транзитні транспортні коридори, забезпечується комплексне використання природних ресурсів. Функціонування єврорегіонів забезпечує не тільки позитивний економічний ефект, а й сприяє міжнародній стабільності в регіоні. У 1998 р. Одеська область увійшла до єврорегіону «Нижній Дунай». Триває робота з формування екоєврорегіону «Верхній Прут» за участю Чернівецької області з боку України та повітів Румунії і Молдови.
Єврорегіони визнані у світі однією з найефективніших форм транскордонного співробітництва. Прикордонні регіони України мають бути залучені до інтеграційних процесів, що охоплюють сьогодні весь світ. Найбільш актуальним це питання є для західних територій України, де необхідно інтенсивно розвивати соціальну інфраструктуру в малих містах і селах, знижувати територіальні диспропорції в розміщенні продуктивних сил, розвивати рекреаційний комплекс та туристичну базу.
На перспективу для активізації розвитку прикордонних регіонів та інтенсифікації зовнішньоекономічних зв'язків передбачаються такі заходи: розроблення державної цільової програми створення спеціальних економічних зон як одного з напрямів структурної перебудови економіки країни, раціонального розміщення продуктивних сил та забезпечення продуктивної зайнятості населення; спрощення процедури прикордонного, митного, міграційного та інших видів контролю для громадян, які постійно проживають на територіях прикордонних областей; врегулювання міграційних процесів і проблем зайнятості населення в прикордонних областях; сприяння прикордонній торгівлі та спільній підприємницькій діяльності; спрощення митного оформлення експортно-імпортних операцій між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності, розташованими на територіях прикордонних областей; укладання міждержавних угод і створення відповідних структур управління; створення єдиного інформаційного простору прикордонних областей.
2.6 Регіональні засади управління державним та комунальним секторами економіки
На території будь-якого регіону формуються і розширюють сферу своєї діяльності суб'єкти господарювання різноманітних форм власності. Поступово зростає кількість комерційних підприємств, стають більш різноманітними організаційні форми господарської діяльності. У межах кожної територіальної одиниці формуються виробничі і невиробничі комплекси з відповідною системою взаємозв'язків, які необхідно регулювати виходячи з потреб регіонального розвитку. В умовах розмежування державної і комунальної власності зростає значущість низових рівнів управління. Високоцентралізована система управління, що формувалась протягом багатьох років в Україні, зумовила низьку ефективність управління міським господарством. Тому сьогодні основні завдання полягають у тому, щоб удосконалити структуру органів управління, здійснити децентралізацію самої системи управління.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
