181044 (628902), страница 3

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

- колективні підприємства;

- орендні підприємства;

- акціонерні товариства;

- асоціації;

- товариства;

• державна власність:

- загальнодержавна;

- муніципальна;

- територіальні утворення;

У західній економічній теорії часто виділяються тільки дві форми власності: приватна й державна. Причому до приватної власності відносять усе недержавне.

Слід звернути увагу на те, що питання про форми власності у вітчизняній економічній і юридичній науках є дискусійним. Автори багатьох підручників з економічних дисциплін та інших видань, присвячених економічній теорії та ринковим перетворенням, вважають, що в Украйні існують три основні форми власності: приватна, колективна та державна. Це зумовлено в основному тим, що згідно з Законом України «Про власність», який був прийнятий Верховною Радою України від 14 жовтня 1992р., власність в Україні набирає таких трьох форм: приватної, колективної та державної.[23]

Інакше регулюються відносини власності в Конституції України. По-перше, у Конституції (статті 41, 116, 142 і 143) щодо власності вживаються терміни "приватна", "державна" та "комунальна" і нічого не говориться про колективну власність. При цьому комунальна власність (власність територіальних громад сіл, селищ, міст) розглядається відокремлено від державної. По-друге, на відміну від Закону України "Про власність" у Конституції йдеться не про рівноправність форм власності, а про рівність перед законом усіх суб'єктів права власності (ч. 4 ст. 13). Зазначені новели зумовлюють необхідність внесення відповідних змін до Закону "Про власність".

Світовий досвід показує, що по суті власність може бути лише приватною або державною.

Щодо колективної власності, то вона самостійного значення як форма власності не має. Вона є похідною від приватної або державної. Належність підприємства до колективного господарства характеризує не форму власності, а лише одну з організаційно-правових форм господарювання власника майна.

В умовах директивно-планової системи в колишньому СРСР та інших соціалістичних країнах (Польщі, Угорщині, Болгарії, Югославії) для того, щоб посилити рівень мотивації до праці, держава почала передавати трудовим колективам у повне господарське відання майно їхніх підприємств. Такі підприємства і дістали назву колективних. Проте характерною ознакою таких колективних підприємств було те, що їхнє майно лишалося державним і не підлягало поділу на частки, які мали належати окремим членам трудових колективів. Інакше кажучи, це майно як неподільне ніби перебувало в колективній власності, але в дійсності належало державі. [26]

Отже, розглянуті колективні підприємства (чи то в промисловості, чи в сільському господарстві, чи в інших галузях) створювалися виключно на базі державних, оскільки їхнє майно формувалося за рахунок бюджетних коштів і лишалося в державній власності.

Звичайно, колективні підприємства можуть створюватись і на основі приватної власності. Так, майно підприємства, що викуплене трудовим колективом на власні кошти, перестає бути державним і переходить у приватну власність. І навіть у разі, коли майно не поділяється на частки між усіма працівниками, таке підприємство належить до колективних, але на основі приватної власності.

Багато непорозумінь породжують самі терміни «колективна власність» та «колективне підприємство», коли вони стосуються господарських товариств. Складається враження, що йдеться про підприємство з неподільним (неперсоніфікованим) майном, власником якого є трудовий колектив. Насправді ж у господарському товаристві власником майна може бути як трудовий колектив, так і сторонні інвестори, або вони разом, причому це майно поділяється у вигляді приватних часток між усіма власниками. У такому разі краще говорити про «підприємство асоційованих приватних власників», а не «колективне підприємство».

У деяких економічних виданнях кооперативну власність також відносіть до колективної форми власності. Проте кооперативна власність (власність колективного сільськогосподарського підприємства, споживчої кооперації, інших видів кооперативів) по суті є приватною, а не колективною. Адже вона формується за рахунок приватних коштів членів різних видів кооперативів, тобто суб’єктів права приватної власності. Виходячи з цього, кооперативна власність є лише одним з видів приватної власності.

Отже, колективна власність як самостійна форма не існує. Її слід віднести до приватної чи державної власності залежно від того, на базі якої власності створюється господарське товариство чи колективне підприємство.

Державна власність, як і раніше, є основою економіки України. Навіть після проведення приватизації її питома вага буде досить значною.

До державної власності в Україні згідно із Законом України "Про власність" належать загальнодержавна, республіканська власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність).[23]

Суб'єктом права загальнодержавної власності є держава в особі Верховної Ради України, республіканської - Автономна Республіка Крим, а суб'єктами права комунальної власності - адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських рад (зазначимо, що відповідно до ст. 142 Конституції України суб'єктами права комунальної власності є територіальні громади сіл, селищ, міст).Згідно з чинним законодавством (п. 5 ст. 116 Конституції України) управління об'єктами державної власності відповідно до закону здійснює Кабінет Міністрів України.

Приватна власність являє собою індивідуальне володіння землею, будівлею, обладнанням, працею, капіталом (факторами виробництва) з можливістю їхнього відчуження й правом передачі в спадщину.

Приватна власність лежить в основі товарного виробництва й ринкової економіки. Вона забезпечує економічну свободу, незалежність економічної поведінки й економічну відповідь відповідальність виробника.

Історично приватна власність еволюціонує, її форми змінюються. Спочатку виникла індивідуальна приватна власність, тобто особисте (приватне) володіння всім підприємством. Індивідуальні власники самі трудяться, але можуть залучати й найману працю. Індивідуальний приватний власник відповідає за діяльність свого підприємства всім своїм майном. Тому він найбільш ризикує з усіх підприємців.

У сучасних умовах поряд з індивідуальною приватною власністю активний розвиток отримала акціонерна власність, де особисте володіння капіталом заміняється колективним співволодінням, хоча наріжним каменем залишається індивідуальна приватна власність на акції (пай). При акціонерній власності результати комерційної діяльності підприємства не підпорядковуються інтересам одної особи, а спрямовані на задоволення інтересів підприємства в цілому й кожного акціонера окремо (відповідно розмірові паю – акції).[23]

Для самовираження людини в ринковій економіці, реалізації її економічної свободи недостатньо однієї форми власності, необхідне різноманіття її видів. Тому крім приватної індивідуальної й акціонерної, державної власності в сучасній ринковій економіці існують кооперативна й змішана власність. Отже, ринкова економіка являє собою велике різноманіття видів власності.

Відмінність між формами і видами власності визначається економічними інтересами. Загальнонародна власність виражає економічні інтереси всього суспільства, кооперативна – інтереси певних колективів. Індивідуальна власність пов’язана або з особистими інтересами, спрямованими на задоволення потреб працівника, або з приватними інтересами, що пов’язані не тільки з задоволенням власних потреб, а й отриманням доходу (а через зростання доходу приватний інтерес задовольняє і суспільні потреби.

З усього вищесказаного можна зробити такі висновки:

1. Використання понять фундаментальної і актуальної структури відносин власності дозволило розкрити економічну основу теорії прав власності, яка виражає юридичні норми відносно дій з об'єктами власності.

Теорія прав власності, яка отримала розробку і значне поширення на Заході, розглядає власність як пучок прав з використання ресурсу, сам же ресурс не є власністю. Незважаючи на те, що економічний зміст власності в даній теорії прихований за юридичною формою, неможливо не помітити взаємозв'язок з розкритою економістами теорією відносин власності, структура якої складається з 5 елементів (користування, розпорядження, володіння, відчуження, привласнення). Виділення фундаментальної структури власності, на наш погляд, виступає тим методологічним містком, через який розкривається зв'язок економічного змісту власності і юридичних форм її поверхневого прояву, що відображений теорією прав власності.

Дійсно, якщо уважно проаналізувати 11 елементів пучка прав власності, то серед них виявляються ті права власності, які відображають елементи її фундаментальної структури: права володіння, використання, управління (розпорядження), суверена (відчуження), права на прибуток (привласнення). Зі всіх елементів пучка прав власності названі права є такими, що визначають всі інші, які продовжують і обслуговують п’ять вказаних.

Таким чином, є всі основи стверджувати, що теорія прав власності, виступаючи юридичним, правовим виразом власності, має більш глибинну, економічну основу, яка є первинною у відношенні до юридичних форм свого прояву.

2. Форма власності – стійка система економічних відносин і господарських зв’язків, що обумовлює сутність та механізм поєднання особи із засобами виробництва та іншими матеріальними і духовними цінностями. Відмінність між формами і видами власності визначається економічними інтересами.

У західній економічній теорії часто виділяються тільки дві форми власності: приватна й державна. Причому до приватної власності відносять усе недержавне. Слід звернути увагу на те, що питання про форми власності у вітчизняній економічній і юридичній науках є дискусійним. Автори багатьох підручників з економічних дисциплін та інших видань, присвячених економічній теорії та ринковим перетворенням, вважають, що в Украйні існують три основні форми власності: приватна, колективна та державна. Це зумовлено в основному тим, що згідно з Законом України «Про власність», який був прийнятий Верховною Радою України від 14 жовтня 1992р., власність в Україні набирає таких трьох форм: приватної, колективної та державної.

2. Місце та роль власності в економіці України

2.1 Особливості становлення інституту власника в Україні

Основу перетворень економічної системи України становить процес приватизації державної власності. Однак дослідження сутності й механізму приватизації визначене теоретичним аналізом власності як базової, вихідної категорії приватизації. Результати такого аналізу обумовлюють роль приватизації в становленні ринкової економіки й конкретний механізм її здійснення.

Ключовий характер проблеми обумовив надзвичайну масовість літератури, що мусує зміст, напрямок, хід приватизації. У цей час до устояних положень уже можна віднести визначення роздержавлення як переходу об'єкта державної власності в різні форми недержавної власності й характеристику приватизації як передачі переважної частини державної власності в руки індивідуальних (або колективних) приватних власників. Роздержавлення розглядається тому багатьма економістами як перша, або, перехідна стадія приватизації, що передбачає наступний перехід до власне приватизаційних процесів. [30]

Погоджуючись в основному з устояними визначеннями, необхідно все-таки підкреслити найбільш характерну рису приватизації. Процеси зміни форм власності певною частиною об'єктів державної власності можуть лише тоді бути визначені як приватизаційні, коли кожна одиниця об'єктів держвласності (або визначена частина цієї одиниці, як би мала вона не була), знаходить монопольного користувача, що здійснює щодо неї відтворювальну функції. Інша справа, що певна повнота розпорядження об'єктом власності може бути передана по висхідній або спадній вертикалі суб'єктові розпорядження (керуючому, менеджерові, раді директорів, орендареві, користувачеві й ін.) з метою оптимізації виробничого нагромадження. У випадку фізичної неподільності з технічних причин об'єкта колективної власності визначається в грошовому вираженні, сполучаючись із повнотою розпорядження, адекватної статусу власника.

Таким чином, приватизація в повній відповідності з етимологічним значенням терміна означає отримання власника кожної малою одиницею колишньої державної власності. На цій основі формується як приватна, так і різні підформи суспільної власності. Змістові приватизації, однак, ні в якій мірі не відповідає поява таких рецидивів общинної власності як так звані "неподільні колективні фонди" і інші форми "нічийної" власності, якщо останні не мають часткової грошової основи.

Метою приватизації, далі, являється, згідно з типовими твердженнями "передача неефективних державних підприємств у руки реальних власників (хазяїв), зацікавлених у раціональному використанні ресурсів, прискоренні НТП Друга найважливіша мета приватизації, складається в масовому створенні реальних суб'єктів ринкової конкуренції".[31]

Роздержавлення і приватизація державного майна в Україні здійснюються із 1992 року. Цей рік ознаменував початок першого етапу приватизації в Україні. З самого початку процес роздержавлення і зміни форми власності йшов достатньо тяжко і повільними темпами. Це обумовлювалося цілим рядом негативних чинників, що мали місце в суспільстві в період переходу від адміністративно-командної до ринкової економіки: політичними протиріччями і непослідовністю в здійсненні ринкових перетворень, недостатньою методологічною і методичною обґрунтованістю приватизації, надмірною політизованістю підходів до її здійснення, прагненням галузевих міністерств і місцевих органів влади вивести за межі приватизації якнайбільше об’єктів, що представляли собою відомчий, місцевий, а часом і особистий інтерес для окремих керівників, і т. д.[32] Необхідно також відзначити і стан чинного законодавства, у котре часто вносилися зміни і доповнення, тобто постійно змінювалися правила гри.

Характеристики

Список файлов курсовой работы