181044 (628902), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

У реальному відтворювальному процесі користування й нагромадження утворюють єдине ціле, яке й становить основу економічного присвоєння.

Дану структурно-функціональну характеристику власності необхідно доповнити аналізом категорії розпорядження, тим більше, що остання часто трактується як сутнісний момент власності.

Розпорядження є, однак, лише невід'ємна ланка господарського механізму реалізації власності. Це функціональна характеристика останньої, але не особлива форма присвоєння у відмінності від володіння й користування. Розпорядження має юридичний (вольовий) характер, припускаючи при цьому, як усякий юридичний факт, наявність реальної матеріальної підстави. Таким виступає відповідний рівень користування об'єктом присвоєння. Таким чином, не вольове розпорядження безпосередньо представляє сутність власності, а реальне користування об'єктом присвоєння за допомогою присвоєння конкретних економічних форм.

Розосередження розпорядження відповідно рівням користування здобуває, таким чином, найважливіше практичне значення. Розпорядження є іманентний механізм, що забезпечує вольові моменти, що виникають у ході цього процесу.

Уся повнота розпорядження як об'єктом користування, так і виробленим з його допомогою і його за допомогою продуктом виробництва, належить лише монопольному користувачеві, який настільки ж монопольно розпоряджається аж до відчуження або знищення об'єктів розпорядження. Професор Паризького університету Ш. Жид відрізняв, що "власність з'являється лише тоді, коли присвоєння відокремлюється від простого особистого користування багатствами; власником стає тоді, коли має право або тримати річ, не користуючись нею особисто, але забороняючи сторонній особі доторкатися до неї, або віддавати її в користування іншим – це право безумовного розпорядження річчю". [10] "Земельна власність припускає монополію відомих осіб розпоряджатися певними ділянками землі як винятковим, тільки їм підлеглими сферами їхньої особистої волі," - зауважує стосовно до аналізу земельної власності К. Маркс.[11] Становить інтерес позиція, характерна для російських економістів початку століття: "…власність є право користування й розпорядження предметом обумовленим образом з тим тільки, щоб не робити з нього вживання, забороненого законами"[12, 118]

Відповідний "поверх розпорядження" надає певний ступінь компетенції для прийняття рішень як обов'язкової умови здійснення відносин користувача. Безпосередній користувач (якщо він лише найманий робітник) розпоряджається об'єктом користування тільки в межах безпосереднього виробництва, присвоєння корисних властивостей об'єкта. Власник (суб’єктномонопольного користування) повністю розпоряджається об'єктом у межах відтворного процесу в цілому. Власник, однак, не вправі приймати рішення про відчуження або ліквідність самого об'єкта користування, так і результату виробництва. Тут ступінь його компетенції регулюється умовами орендного договору, і, отже, вимагає санкцій власника. Статус власника конституюється, таким чином, усією повнотою не тільки економічного користування, але й розпорядження об'єкта користування й виробленого при його посередництві продукту.

1. Теорія прав власності

Теорія прав власності оформилася в особливий розділ буржуазної політичної економії в 70-і роки. У цей час її розвиток триває вже не стільки як самостійної концепції з чітко обкресленими границями, скільки в якості методологічної й загальнотеоретичної основи трьох нових напрямків економічного аналізу - економіки права, нової економічної історії й теорії економічних організацій. Сімейство цих підходів позначається звичайно термінами " трансакційна економіка" і " неоінституціоналізм".

У витоків теорії прав власності стояли два відомі американські економісти - Р. Коуз та А. Алчян. Серед тих, хто брав активну участь у її наступній розробці, можна назвати Й. Барцеля, Л. де Алессі, Г. Демсеца, М. Йєнсена, Г.У. Меклінга, Д. Норта, Р. Познера, О. Уільямсона, Є. Фаму, Є. Фьюруботна, С. Чена. Приблизно до середини 70-х років теорія прав власності перебувала на периферії західної економічної думки. Потім на загальній хвилі консервативного зрушення інтерес до неї підсилився, направлення що виросли на її основі завоювали популярність і академічну респектабельність, про що свідчить поява спеціальних журналів по даній проблематиці ("Jourmal of Law and Economіcs", "Bell Journal of Economіcs", "Journal of Іnstіtutіonal and Theoretіcal Economіcs" та ін.). З початку 80-х років теорія прав власності, яка до того розроблювалася майже виключно зусиллями американських економістів, отримує широке розповсюдження в Західній Європі, особливо у ФРН. На жаль, у вітчизняній критичній літературі теорія не знайшла ніякого відображення.

Своєрідність підходу теорії прав власності розкривається вже в розгорнутому визначенні її центрального поняття. Права власності розуміються як санкціоновані поведінкові відносини між людьми, які виникають у зв'язку з існуванням благ і стосуються їхнього використання. Ці відносини визначають норми поведінки із приводу благ, які особа повинна дотримувати у своїх взаємодіях з іншими людьми або ж платити витрати через їхнє недотримання. Термін "благо" використовується в цьому випадку для позначення всього, що приносить людині корисність або задоволення. Таким чином, і цей пункт важливий, поняття прав власності в контексті нового підходу поширюється на всі рідкі блага. Воно охоплює повноваження як над матеріальними об’єктами, так і над "правами людини" (право голосувати, друкувати і т.д.). В такому випадку пануюча в суспільстві система прав є сума економічних і соціальних відносин із приводу рідких ресурсів, вступивши в які окремі члени суспільства протистоять один одному. [14] Виділимо в цьому визначенні найважливіші моменти.

По-перше, в якості робітника використовується термін "право власності", а не "власність": не ресурс сам по собі є власністю, а пучок або частка прав по використанню ресурсу. Власність у первісному значенні цього слова належала тільки до права, титулу, інтересу, а ресурси могли називатися власністю не більше, ніж вони могли називатися правом, титулом або інтересом. [15]

По-друге, відносини власності трактуються як відносини між людьми, а не як відносини "людина/річ", тобто термін права власності описує відносини між людьми із приводу використання рідких речей, а не відносини між людьми й речами.[16]

По-третє, відносини власності виводяться із проблеми рідкості: "...без якої-небудь передумови рідкості безглуздо говорити про власність і справедливість". [17] Не зайво нагадати, що, такою ж була й позиція К. Маркса: коли на вищій фазі комуністичного суспільства буде вирішена проблема рідкості, тільки тоді стане можливий розподіл по потребах, відімре держава, остаточно зникнуть класові розходження.

По-четверте, трактування прав власності носить всеохоплюючий характер, вбираючи в себе як матеріальні, так і безтілесні об'єкти. Права власності фіксують позицію людини стосовно використання рідких ресурсів будь-якого роду.

В-п'ятих, відносини власності розглядаються як санкціоновані суспільством, але не обов'язково державою. Отже, вони можуть закріплюватися й охоронятися не тільки у вигляді законів і судових рішень, але й в вигляді неписаних правил, традицій, звичаїв, моральних норм.

В-шостих, правам власності приписується поведінкове значення - одні способи поведінки вони заохочують, інші придушують.

В-сьомих, несанкціоноване поводження також лишається в полі зору теорії. Економічно воно розуміється так, що заборони й обмеження не усувають нього, а діють як негативні стимули, підвищуючи пов'язані з ним витрати (у вигляді можливого покарання). І дотримання, і порушення санкціонованих поведінкових норм перетворюються в акти раціонального економічного вибору.

"Повне" визначення права власності, яке до теперішнього часу стало хрестоматійним, було запропоновано англійським юристом А. Оноре. Воно включає 11 елементів: 1) право володіння, тобто виняткового фізичного контролю над річчю; 2) право користування, тобто особистого використання речі; 3) право керування, тобто вирішення, як і ким річ може бути використана; 4) право на дохід, тобто на блага, що виникають від попереднього особистого користування річчю або від дозволу іншим особам користуватися нею (іншими словами - право присвоєння); 5) право на "капітальну вартість" речі відчуження, що припускає право на, споживання, зміну або знищення речі; 6) право на безпеку, тобто імунітет від експропріації; 7) право на перехід речі в спадщину або за заповітом; 8) безстроковість; 9) заборона шкідливого використання, тобто обов'язок утримуватися від використання речі шкідливим для інших способом; 10) відповідальність у вигляді стягнення, тобто можливість відібрання речі на сплату боргу; 11) залишковий характер, тобто очікування "природного" повернення переданих кому-небудь повноважень після закінчення строку передачі або у випадку втрати нею чинності по будь-якій іншій причині. [18]

Ці 11 елементів дають величезну кількість комбінацій. Однак, як вважає американський філософ Л. Беккер, не всі їхні сполучення заслуговують назви права власності. Такими можуть бути визнані право на "капітальну вартість" навіть узяте окремо.[19] Будь-яка пара з перших чотирьох елементів (право володіння, право користування, право керування й право на дохід) з додаванням до неї права на безпеку і т.д. У всякому разі один з перших п'яти елементів обов'язково повинен бути присутнім у зв'язуванні, яке могло б скласти право власності. Але навіть при цих застереженнях число осмислених сполучень виявляється рівним 1,5 тис., а якщо врахувати їхнє варіювання по суб'єктах і об'єктах права, то розмаїття форм власності стає, за словами Л. Беккера, воістину "застрашливим". [20]

З погляду економістів-теоретиків прав власності (А. Алчян, Г. Демсец), такий підхід з жорстко проведеною границею між ситуаціями, де є право власності й де його вже немає, не цілком коректний. Право власності - це безперервний ряд, а не фіксована точка. [21]

Самим уразливим зі списку А. Оноре є дев'ятий елемент - заборона шкідливого використання. Американський правознавець Дж. Уолдрон пропонує зовсім виключити його з повного визначення права власності, тому що загальні заборони не мають прямого відношення до майнового статусу речі: якщо для автомобілів існує обмеження швидкості, то його потрібно дотримувати незалежно від того, їде людина на своїй, позиченій або взятій напрокат машині. [22] Але це повернення йде врозріз із поданням про право власності як пучку прав. Навіть якщо якісь із прав не визнаються "правом власності" у повному розумінні слова, то це не означає, що вони не можуть відокремлюватися й належати кому-небудь у такому усіченому вигляді. Взявши напрокат або позичивши автомобіль, людина здобуває щонайменше право користування їм і, отже, обмеження швидкості звужує для нього обсяг цього права.

Розщеплення права власності на часткові права не є щось надзвичайне, а нормальна практика, і говорити на її підставі про ерозію приватної власності зовсім невиправдано. У дійсності, зрозуміло, мають місце процеси як обмеження, так і розщеплення права власності. І те, і інше вносить динамічний елемент у систему відносин власності. Але між ними є принципові розходження. По-перше, відокремлення окремих прав відбувається у формі двостороннього добровільного обміну, з ініціативи самих власників, тоді як обмеження накладають, як правило, державою в примусовому порядку. По-друге, процес розщеплення виражається просто в передачі права іншій особі, тоді як обмеження мають негативний характер: заборона держави на пересування на автомобілях понад визначену швидкість розповсюджується, строго говорячи, і на саму державу (в особі його представників).

2. Форми власності

Питання про форми власності належить до найскладніших в економічній теорії.

При вивченні форм власності доводиться зіштовхуватися з відсутністю єдиної термінологічної бази у зв'язку із плутаниною в базисних поняттях. Такі форми власності, як загальнонародна, державна, суспільна, колективна сприймаються одними авторами як синоніми, іншими – як різні поняття. Те ж саме й стосується понять індивідуальної, приватної, особистої власності. Для того щоб досягнути розуміння надалі, спробуємо спочатку визначити, що таке форма власності, за яким критерієм вона визначається, і які форми власності треба розрізняти між собою.

Форма власності – стійка система економічних відносин і господарських зв’язків, що обумовлює сутність та механізм поєднання особи із засобами виробництва та іншими матеріальними і духовними цінностями.

Виходячи з такого визначення, виділимо наступні форми власності:

1. Класифікація форм власності по способу з'єднання засобів виробництва з виробниками:

• общинна форма (виробники з'єднуються із спільними засобами виробництва).

• рабовласницька форма (раб - чиясь власність і з'єднується з не належними йому засобами виробництва).

• феодально-кріпосницька форма (селянин частково належить феодалу й з'єднується як зі своїми, так і з не приналежними йому засобами виробництва).

• буржуазна форма (особисто вільні робітники з'єднується з не належними їм засобами виробництва).

• суспільна форма (особисто вільні працівники з'єднуються із належними їм спільно засобами виробництва).

2. Класифікація за формою права власності:

• приватна власність;

• спільна;

• державна власність:

- федеральна;

- республіканська;

- муніципальна;

3. Класифікація за формою присвоєння:

• індивідуальна:

- особисте підсобне господарство;

- трудове господарство;

- індивідуальна трудова діяльність;

- особиста власність;

• колективна:

- кооперативні підприємства;

Характеристики

Список файлов курсовой работы