176254 (626893), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Споживання нафти в Україні становить в середньому 40 млн. т , видобуток її - біля 5 млн. т. тобто потреби в нафті за рахунок власних ресурсів задовольняються лише на 12,5 %. Імпорт нафти для задоволення потреб здійснювався в основному з Росії. Таким чином, господарство України повністю залежить від поставок нафти з Росії. Така одностороння залежність України в постачанні енергоносіями дуже негативно позначається на її економічному розвитку.
У зв'язку з переводом на так звані "світові ціни" російської нафти і газу стала погіршуватися економічна ситуація в Україні. Зокрема, скорочується виробництво промислової і сільськогосподарської продукції, катастрофічне підвищується її собівартість. Україна змушена платити Росії за енергоносії у 5-6 разів дорожче, ніж вони коштують на світовому ринку.
Якщо у світі за основу ціноутворення взято ціну хліба, то в Україні ціну енергоносіїв диктує Росія і тим самим добровільно прив'язано українську економіку до російської, поставлено її у другорядне, підпорядковане становище. Слід підкреслити, що в Америці за 1 кг хліба можна купити 8л бензину, а в Росії - 5, а в Україні тільки 0,3 л.
Нова концепція розвитку паливно-енергетичного комплексу України повинна базуватися: на розширенні пошуково-розвідувальних робіт з метою виявлення нових запасів нафти, газу, вугілля та інших паливних ресурсів; підвищення віддачі існуючих родовищ, модернізації і переведенні на нові технології усього паливно-енергетичного комплексу; структурній перебудові національної економіки; зниженні енергомісткості усіх видів продукції; на розробці й впровадженні ресурсозберігаючих і насамперед енергозберігаючих технологій; переорієнтації на закупівлю енергоресурсів у країнах Близького і Середнього Сходу.
В Україні серед усіх інших видів палива природний газ має дуже високу питому вагу. Так, у використанні первинних енергоресурсів його частка становить 37 %, тоді як в цілому в світі - 22, у США - 23, в Західній Європі - 17, у тому числі в Німеччині - 17, Франції - 13, Італії-26%.
На основі вдосконалення структури використання паливно-енергетичних ресурсів структурної перебудови господарського комплексу зниження енергомісткості продукції Україна має реальні можливості значного скорочення споживання газу. Розрахунки показують, що вже до 2005-2010 pp. його можна звести до 70-80 млрд. на рік проти 118,8 млрд. м3 у 1990 р. Ця потреба в газі може бути задоволена за рахунок таких джерел: ефективного використання ресурсної бази України, яке на той час зможе забезпечити видобуток газу на рівні 20-35 млрд. м3 за рік; використання нетрадиційних джерел: газу метану вугільних шахт, біогазу, кокосового газу, гідратів, обсяг яких можна оцінити на рівні 5-10 млрд. м3. Щороку через територію України транспортується понад 205 млн. т нафти, 215 млрд. м3 природного газу, і вона має право на одержання за це як мінімум 25-30 млн. т нафти і 15-20 млрд. м3 природного газу.
Розрахунки тієї самої ЄЕК показують, що при ефективному використання енергоресурсів Україна могла б вдвічі збільшити свій національний продукт, одночасно в 3-4 рази зменшивши затрати на нафту та газ. Капітальні вкладення у матеріале- та енергозберігаючі технології дають більший економічних ефект, ніж створення нових потужностей у паливно-енергетичному комплексі. Скоротивши вказаний розрив у використанні енергії хоча б наполовину, можна зекономити 540 млн. т нафтового еквівалента в 2000 р. і 600 млн. т - у 2010 p., при цьому 90% з них становили б викопні палива. Таким чином, як показують прогнози, ніяке збільшення виробництва енергоресурсів, принаймні у найближчі роки не зможе конкурувати з матеріале- та енергозбереженням.
Для поступового виходу України з, енергетичної кризи держава повинна на перехідний період взяти її практичне подолання під свій контроль, створити надійну законодавчу базу для ефективного ринкового трансформування виробництва паливно-енергетичних ресурсів і торгівлі ними, для формування розвинутого енергетичного ринку - з тим, щоб викоренити прояви зловживань і анархії в цій галузі.
Сьогодні концепцію та програму урядової енергетичної політики зорієнтовано переважно на вугільне паливо, оскільки його розвідані запаси ще досить вагомі. Вони можуть забезпечувати Україну паливом і в наступному сторіччі.
Проте не можна враховувати того очевидного фактору, що наша вугільна промисловість опинилася в кризовому стані, втративши регулюючий вплив на самовідтворювальну циклічність. І це ускладнює досягнення в найближчі роки потрібного обсягу, стабільності та планомірного зростання вуглевидобутку, а також зниження вартості та підвищення якості вугілля.
За останні 15 років приріст генеруючих потужностей майже повністю здійснювався за рахунок атомної енергетики, частку якої доведено до третини загального виробництва електроенергії, її виробництво на ТЕС з органічним паливом почало скорочуватися.
У зв'язку з втратою на 5-8 років номінальної виробничої потужності вугільних шахт, єдиною альтернативною в енергозабезпеченні на найближчі роки може бути тільки швидше введення трьох енергоблоків на Запорізькій, Рівненській і Хмельницькій АЕС. Якщо цього не зробити, то треба буде додатково витрачати 57 млн. т вугілля (із збільшенням до 66 млн. т у 2005 р. і до 69-70 млн. т у 2010 p.), тобто спрямовувати на вказані цілі практично весь приріст видобутку вугілля.
В Україні високого розвитку набула електроенергетика. На її території розміщені великі атомні, теплові, гідроелектростанції, потужність яких з кожним роком зростає.
За останні 15 років основний приріст електрогенеруючої потужності в Україні забезпечувався за рахунок розвитку атомної енергетики. Частка атомних електростанцій у встановленій потужності всіх електростанцій країни досягла близько 24% (12,8 млн. кВт). Основну частину в структурі електрогенеруючих потужностей займають теплові електростанції на органічному паливі. Швидкий і безальтернативний розвиток атомної енергетики призвів до згортання розвитку і технічного переозброєння теплоенергетики на базі використання органічного палива.
Оскільки для економіки України проблеми подолання дефіциту енергоносіїв, а також необхідного і своєчасного енергозабезпечення набули особливої гостроти, то розв'язувати їх треба комплексно - як на міжнародному і державному, так і на господарському і навіть побутовому рівнях. Без цього економічна та енергетична стабілізація і розвиток неможливі.[1]
4. Енергетична політика як центральна складова постсоціалістичних економічних реформ в Україні
Україна — за економічними критеріями — є країною, бідною на сировину. Через чотири роки після закінчення епохи соціалізму виявилося, що Україна за умов капіталістично-ринкової економіки є країною, бідною на сировину, необхідну для виробництва енергії. Виробничо-економічний аналіз показує, що в Україні лише приблизно 15 % споживання енергії без збитків покриваються за рахунок вітчизняних ресурсів. Щоб задовольнити решту потреби в енергії, тобто 85 %, необхідно або ж зі збитками видобувати вітчизняні енергоносії (насамперед вугілля), або ж імпортувати енергоносії за валюту чи на умовах бартеру.
Нинішня ситуація в енергетичному секторі криє велику загрозу, яка може мати безпосередній вплив на розвиток процесу реформ в Україні. З одного боку, все ще ніяк не розпочнеться послідовна реструктуризація вітчизняної вугільної промисловості. З іншого — імпорт енергії є основним винуватцем великого дефіциту поточних статей платіжного балансу. Зменшення обсягів імпорту енергоносіїв лише на 20 % дозволило б — за умови, що обсяги експорту залишалися б без змін, — досягти позитивного сальдо у балансі поточних операцій. Понад 50 % українського імпорту складають поставки енергоносіїв з Російської Федерації (Росія і Татарстан: газ, нафта, ядерне паливо), Туркменії (газ) та Польщі (вугілля). Якщо припустити, що споживання енергії, а отже, і імпорт енергоносіїв буде поступово зростати, а власне виробництво енергії буде спадати, то рахунки на оплату російських та туркменських енергоносіїв ще довго будуть збільшуватися і після 2000 р. Це може призвести до ще більшої економічної та політичної залежності від Росії.
За останні роки уряд України докладав значних зусиль для реформування енергетичного сектора та зниження споживання енергії. Однак ці зусилля виявились марними, бо майже на жодному рівні енергетичного комплексу не було структур ефективного контролю і виконання рішень. До того ж поряд з структурними реформами та реформою власності необхідні зміни у свідомості населення: в постсоціалістичний період енергія вже не є соціальним правом, а ринковим товаром з великими альтернативними витратами. [5]
При соціалізмі багато країн РЕВ і насамперед Радянський Союз вважалися багатими на сировинні ресурси, їх виробництво, виражене у фізичних величинах (кг, м3, літрах, тоннах тощо), було величезним; у багатьох видах сировини Радянський Союз належав до найбільших виробників у світі: залізна руда, титан, нікель, алюміній, деревина, газ, нафта, вугілля. Українська Радянська Соціалістична Республіка також вважалася країною, багатою на енергоресурси, насамперед вугілля, також і на нафту та газ.
Чому ж тоді від того часу так різко змінилися оцінки запасів корисних копалин і чому Україна вважається сьогодні бідною на енергію? Пояснити це можна системним розривом між соціалістичною та постсоціалістичною епохами, пережитий спочатку Радянським Союзом, а потім також Україною від початку 1992 р. При соціалізмі гроші та капітал не відігравали ніякої ролі при плануванні та здійсненні виробничої діяльності. Здебільшого планування виробництва, транспорту та розподілу здійснювалося на підставі так званої «соціальної цінності» відповідних продуктів. Виробництво та споживання енергії при соціалізмі мало статус особливо великої «соціальної цінності». Тому розвиток енергетичного комплексу мав винятково фізичні, а не економічні межі. При соціалізмі концепція багатства на сировинні ресурси ототожнюється з фізичною наявністю цих ресурсів.
На противагу цьому в постсоціалістичний період — або іншими словами: в період появи капіталізму— підприємства, які діють за економічними принципами, намагаються організувати свою діяльність таким чином, щоб отримані прибутки відповідали вимогам власників капіталу. Лише впровадження універсального вартісного еквіваленту, тобто грошей, робить можливим вартісне порівняння між виробничими чинниками (праця, капітал, енергія тощо) та попитом на товари. Притаманна для соціалізму «соціальна цінність» замінюється в постсоціалістичну епоху грошовою вартістю. В постсоціалістичний період концепція багатства на сировинні ресурси залежить від здатності підприємств видобувати, переробляти, транспортувати сировину та пропонувати її на ринку з таким рівнем витрат, при якому ціна продажу була б вищою за суму витрат.
Отже, економічне багатство тієї чи іншої країни на сировинні ресурси не є чимось закладеним від природи; тут більшою мірою має місце проблема вартості. Тому посилання на сировинне багатство України за часів Радянського Союзу, царя чи Австро-Угорщини не повинно приховувати той факт, що видобування переважної частини сировинних ресурсів України в нинішній ситуації не економічне і тому — теж з економічного погляду— ці ресурси не існують. Україна сьогодні вже не є країною, багатою на сировинні ресурси і не може нею стати навіть у разі внесення значних державних інвестицій у цю сферу. [5]
Немає підстав для виключення енергетичного комплексу з процесу «підприємизації», тобто для того, щоб не поділяти його на підприємства, орієнтовані на ринок та прибутки. Навпаки, саме в енергетиці завдяки формуванню ринкових торговельних відносин між підприємствами по виробництву, переробці, транспортуванню та розподілу можна досягти значного приросту ефективності. В кінцевому підсумку цей приріст ефективності буде на користь споживачів, бо призведе до зниження цін на енергію.
Підприємизація є можливою у всіх галузях енергетичного комплексу. До 1980-х років як у соціалістичних, так і в капіталістичних країнах вважалося, що в капіталоємних енергетичних галузях, пов'язаних з лініями електропередач, досягається зростаючий ефект масштабу виробництва та зменшення питомих витрат. Це було виправданням для організації у таких галузях єдиного, великого, вертикально інтегрованого підприємства як «природного монополіста». Однак цей погляд з 80-х років піддається сумніву та спростовується.
З початку 90-х років цей новий теоретичний підхід набув поширення в енергетичній політиці країн Західної Європи та Америки. З одного боку, це призводить до посилення демонополізації та конкуренції, а також до інтернаціоналізації енергетичного господарства. З іншого боку, лібералізація енергетичного сектора висуває особливі вимоги до здатності держави швидко реагувати на появу перебоїв на ринку. [5]
У Радянському Союзі Україна була одним з найбільших експортерів електроенергії; у 80-х роках тут також споруджувалися атомні електростанції, що мали тоді пріоритетне значення, за російською технологією та з використанням російської сировини100. Після закінчення доби соціалізму «електрогігант» Україна перетворився на надзвичайно залежного та вразливого виробника струму. Табл. 8.6 показує розвиток електроенергетики після 1990р.: обсяги виробництва електроенергії знизилися з 296 млрд. кВт/г (1990 р.) до 183 млрд. кВт/г (1996 p.), тобто на 38 %. Заслуговує на увагу зміна структури: в той час, як теплові електростанції (тобто ті, де спалюється вугілля, газ і нафта) змушені були у зв'язку з недостачею пального скоротити своє виробництво більше ніж на 50 %, виробництво атомної енергії залишалося після 1990 р. практично постійним.
Суттєві можливості підвищення ефективності електроенергетики пов'язані саме із споживанням електроенергії: оцінки резервів енергозбереження сягають від 20—25 % (за даними Енергетичного центру Європейського Союзу) до 40 % (за даними Інституту проблем енергозбереження Національної академії наук України). Разом з тим з 1993 р. спостерігається зростання специфічного споживання електроенергії в промисловості.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
