Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

Отже, проблеми української електроенергетики мають свої причини не в частині пропозиції, а насамперед в частині попиту. Внаслідок сильного спаду виробництва з 296 млрд. кВт/г (1990 р.) до 183 млрд. кВт/г (1996 р.) з'явились великі надмірні потужності. Спорудження нових електростанцій, напевно, недоцільне ані з технічного погляду, ані з погляду фінансування. Навіть закриття двох ще працюючих блоків Чорнобильської АЕС, які дають щорічно 10 млрд. кВт г електроенергії, не мало б негативних наслідків для надійності забезпечення України електричним струмом. [5]

5. Розвиток паливно-енергетичного комплексу України – основа економічної безпеки держави

Економічна безпека будь-якої держави базується на максимальній автономії її діяльності із забезпечення стабільного функціонування національного господарства. Основоположною умовою цього стає забезпечення економіки різними видами ресурсів у достатньому обсягу. Одними з найважливіших і найнеобхідніших для надійної роботи підприємств є енергетичні ресурси. Усі показники, пов'язані з їх використанням, тією чи іншою мірою впливають на собівартість продукції, рентабельність виробництва і цілком залежать від стану енергетичного комплексу. Таким чином, паливно-енергетичний комплекс (ПЕК) - це базовий сектор економіки, де виробляється важливий ресурс, який забезпечує включення до процесу виробництва всієї решти ресурсів держави: виробничого апарату, сировини, матеріалів, кадрового потенціалу, високих технологій тощо.

Основу ПЕК утворюють галузі, які здійснюють видобування і попередню підготовку первинного енерговмісного ресурсу і перетворюють його на вторинний, а також підрозділи, що являють собою складну багатоцільову сукупність виробничих структур, покликаних забезпечувати як поточну роботу комплексу, так і його техніко-економічну перспективу.

Важливість забезпечення стабільної та ефективної роботи ПЕК України є очевидною. В національній економіці виробничі структури комплексу займають особливе місце:

по-перше, вони покликані гарантовано забезпечувати виробництво у необхідній кількості енергоресурсами з відповідними якісними характеристиками і параметрами, а також раціональною структурою за видами енергії;

по-друге, формувати довгочасну науково обгрунтовану технічну політику ефективного використання наявних паливно-енергетичних ресурсів з урахуванням реальних фінансово-економічних можливостей галузі та держави;

по-третє, 1/3 основних фондів промисловості зосереджено саме у галузях ПЕК.

Обсяги наявних ресурсів палива в Україні у вигляді розвіданих і підготовлених до розробки запасів і тих, які можуть бути реально видобуті та використані в національній економіці, є істотно меншими, ніж існуючі потреби в енергетичних ресурсах підприємств, організацій і населення. Статистика свідчить, що нині задоволення цих потреб в Україні за рахунок власних ресурсів забезпечується тільки на 35%.

Глибока криза, в якій перебуває економіка України, вимагає вжиття екстрених і радикальних заходів, спрямованих, насамперед, на підтримку галузей промисловості, які визначають перспективу і реальність піднесення економіки в цілому. В першу чергу така підтримка потрібна енергокомплексу як одній з головних ланок національної економіки, яка з ряду причин тривалий час не діставала належного розвитку.

Однією з важливих складових частин ПЕК України є вугільна промисловість. Жодна галузь даного комплексу не має таких потенціальних можливостей, як ця. Розвідані власні запаси нафти і газу обмежені. Вугільна промисловість має вірогідні запаси, яких вистачить при видобуванні 140-150 млн. т на рік (орієнтовна максимальна потреба національного господарства) на 300 років. У зв'язку з хронічною відсутністю достатніх коштів на розвиток вугільної промисловості в галузі аж до 1997 р. встановилася тенденція до зниження обсягів видобування вугілля. Причому така тенденція намітилася ще в 70-х роках. Це було визначено активним включенням до системи енергетичних ресурсів (у рамках СРСР) газових і нафтових родовищ, що супроводжувалося пріоритетним інвестуванням цих галузей і обмеженням капіталовкладень у вугільну промисловість. При цьому "глибина падіння" обсягів видобування вугілля за умов загальної економічної кризи в Україні за період з 1990 по 2000 р. становила майже 50%. Така динаміка має прямий зв'язок з розмірами і структурою капітальних вкладень у розвиток вугільної промисловості.

Падіння обсягів видобування вугілля у 90-х роках посилилося кризою перехідного періоду. Починаючи з 1997 р. спостерігається певне підвищення видобування вугілля. У 1999 р. видобуто 81,5 млн. т, що є на 6,9% вищим за рівень 1998 р.; і у 2000 р. випуск вугільної продукції був вищим, ніж у 1997 р. Це свідчить про певний прогрес, але для розв'язання проблем національної економіки досягнутого явно недостатньо. Дослідження, виконані НАН України, визначають прогнозні потреби у вугіллі в розмірі 120,4 млн. т на рік за умови домінуючого становища на внутрішньому ринку енергоресурсів. Слід враховувати, що 40% виробництва енергії в Європі та 44% у світі базуються на використанні вугілля. Тому відродження енергетики України можливе, насамперед, за рахунок стабілізації роботи і розвитку вугільної галузі.

Вихід вугільної промисловості з кризи бачиться у реалізації єдиної, цілеспрямованої, скоординованої політики, що грунтується на глибокому вивченні та використанні власних можливостей, а також досвіду країн, які вирішували на різних етапах свого розвитку аналогічні проблеми. За різними оцінками, тільки на стабілізацію роботи галузі необхідно щороку направляти від 2,6 млрд. до 3,6 млрд. грн. Це дозволить до 2005 р. підтримувати річний обсяг видобування вугілля на рівні 80-81 млн. т і створити умови для розвитку потужностей з метою поступового нарощування обсягів виробництва вугільної продукції. При цьому умовою гарантованого піднесення видобування є інтенсифікація капітального будівництва, спрямованого на введення додаткових виробничих потужностей за рахунок будівництва нових і реконструкції діючих шахт. На реалізацію такого підходу, з урахуванням нового будівництва, на першому етапі додатково необхідно від 700 млн. до 800 млн. грн. на рік.

Система "поставщик - споживач" (шахта - теплова електростанція), що склалася за останні роки, зазнала глибоких деформацій, які негативно впливали і продовжують впливати на результуючі показники як вуглевидобувників, так і енергетиків. Ці суперечності зумовлені, насамперед, розбіжністю економічних інтересів сторін, яка на практиці призводить до того, що вугільники дозволяють собі відвантажувати на електростанції продукцію сумнівної якості, а енергетики, не без втрат для себе, переробляти все, що їм поставляють. У кінцевому підсумку це відіб'ється на споживачеві через постійно зростаючі тарифи на електроенергію, не говорячи вже про безліч технічних і організаційних проблем.

Розв'язання цих суперечностей за даних умов можливе в тому випадку, коли у взаємодіючих сторін з'явиться спільна мета і, найголовніше, буде створено таку схему, яка б зав'язувала роботу вугільників на кінцевий продукт - вироблення електроенергії. Інакше кажучи, на електростанції має поставлятися вугілля з цілком визначеними якісними показниками і, насамперед, за теплотворною здатністю. Саме ці показники визначають ціну, за якою енергетики платитимуть шахтам за поставлене вугілля.

У цьому зв'язку збагачення енергетичного вугілля є обов'язковою умовою в поліпшенні їх використання при спалюванні на електростанціях. Нині збагачується лише 65% енергетичного вугілля, тоді як коксівне вугілля повністю проходить цей процес. Можливості ж збагачувати вугілля енергетичних марок є, оскільки потужності збагачувальних підприємств використовуються лише наполовину.

Серйозні витрати в роботі ПЕК залежать і від загального морального старіння виробничого апарату, а також значного фізичного спрацювання устаткування на теплових електростанціях (ТЕС). Із загальної встановленої потужності українських ТЕС (28700 МВт) 24% - фізично повністю спрацьовані, 66% - експлуатуються понад розрахунковий ресурс часу роботи і лише 10% - ще не вичерпали розрахункового періоду експлуатації. Це призводить до порушення ритмічного і нормативного забезпечення споживачів електроенергією, недопустимого рівня негативного впливу на навколишнє середовище (застаріла технологія перетворення енергій), високої вартості енергоносіїв, а також до значної енергомісткості ВВП, відсутності механізму, який би стимулював економію електроенергії.

Такий стан значною мірою зумовлено тим, що у структурі генеруючих потужностей комплексу понад 60% припадає на ТЕС, які працюють переважно на вугіллі. Водночас вік основної частини їх устаткування давно перевищив нормативний. Високий рівень спрацювання основного устаткування зумовлює падіння обсягу вироблюваної електричної енергії ТЕС (див. табл. 2).

Скорочення виробництва електричної енергії пояснюється, в першу чергу, відсутністю необхідної кількості палива, а також низькою якістю вугілля, яке поставляється, що робить за нинішнього стану устаткування ТЕС роботу електростанцій на твердому паливі, без використання мазуту і газу, практично неможливою. Власними мазутом і газом Україна у достатніх обсягах не забезпечена.

Таблиця 2.

Виробництво електроенергії ТЕС України

Становище погіршується ще й тим, що за енергетичне вугілля не розплачуються, перш за все, енерговиробляючі підприємства, з якими, у свою чергу, не розплачуються споживачі електроенергії, в тому числі шахти. Так, на рахунки вугільних підприємств у порядку розрахунку за одержану вугільну продукцію надійшли кошти на суму 2 млрд. 277 млн. грн. (41,1% від суми реалізованої продукції). З них від підприємств Міненерго - 514 млн. грн. (20% суми реалізованої продукції), а від електростанцій -128 млн. грн. (5%), від облдержадміністрацій - 21 млн. грн. (10,6%). Саме такий стан справ з розрахунками за спожиту електроенергію підриває економіку держави, руйнує засади всієї господарської діяльності, створює соціальне напруження в суспільстві. Ця сама обставина призвела до того, що нині більшість підприємств енергетичного ланцюжка не має вільних фінансових ресурсів для проведення інвестиційної діяльності з оновлення виробничих потужностей.

Від того, наскільки успішно вдасться знайти вихід з цієї дуже непростої ситуації, у кінцевому підсумку, залежатиме, чи збережемо ми свій ПЕК, чи дозволимо йому продовжувати деградувати з усіма наслідками, що випливають звідси. Останні кроки Кабінету Міністрів України з направлення у ПЕК фінансових ресурсів за рахунок посилення дисципліни платежів за електроенергію свідчать про те, що складна проблема починає поступово виходити з безвиході. Проте ні в кого не мають виникати ілюзії, що процес оздоровлення ПЕК надалі відбуватиметься сам собою. Нові ситуації вимагатимуть нових рішень, і немає сумніву, що на цьому шляху значно більше слід буде зробити, ніж зроблено до даного часу.[8]

Висновок

Україна знаходиться зараз на стадії докорінної реструктуризації всієї електроенергетики та впровадження енергетичного ринку, який за своєю формою буде унікальним у Європі. При цьому повинні бути створені можливості для того, щоб споживачі залежно від своїх потреб та фінансових можливостей могли купувати певну кількість струму в певні періоди доби за певними цінами; кілька підприємств будуть конкурувати між собою, намагаючись запропонувати кращі умови. На боці виробництва енергії було засновано шість виробничих об'єднань у формі акціонерних товариств, з яких чотири організовані за регіональним принципом (Західенерго, Центренерго, Донбасенерго, Дніпроенерго) і два за функціональним (Атоменерго, Гідроенерго). Міжрегіональне транспортування та диспетчеризація забезпечується Національним диспетчерським центром. На боці розподілу електроенергії створені нові підприємства у формі 27 регіональних постачальних підприємств, які займаються лише збутом електроенергії, тобто надають послуги.

Для продовження структурних реформ в електроенергетиці необхідно здійснити як технічні, так і регулюючі заходи. Під першими мається на увазі можливість відключення від російської мережі та зменшення залежності від поставок російського струму. В українській мережі необхідно запровадити на всій території контрольно-регулювальну техніку, яка б об'єднала електростанції, виробничі об'єднання, диспетчерський центр і регіональні енергопостачальні підприємства. Великих споживачів необхідно оснастити лічильниками, що можуть фіксувати потоки струму в залежності від часу.

Однак найбільшою перешкодою при впровадженні енергоринку є не технічні, а регулюючі заходи. Виходячи з британської моделі, необхідно створити нові або реорганізувати існуючі регулюючі інстанції таким чином, щоб існували:

• політичне незалежна установа, яка повинна контролювати ціноутворення на енергоринку, визначати максимальні ціни, а також перевіряти інформацію електростанцій про граничні витрати;

• Антимонопольний комітет, який здійснює контроль за діяльністю на ринку, що обмежує конкуренцію;

• незалежна комісія з питань ефективності, яка контролює результати функціонування енергоринку та звертає увагу на хибні тенденції розвитку;

• Національний диспетчерський центр та високовольтні лінії поки що можна залишити у власності держави. Разом з тим у довгостроковій перспективі немає аргументів проти приватизації виробничих об'єднань та розподільних підприємств; державна наглядова установа мала б отримати при цьому міноритарну участь;

• ключовим пунктом структурної реформи була й залишається цінова політика. Середні ціни, які чинні з кінця 1995 p., а саме 3,6 центів США за кіловат-годину (приблизно 0,07 гривні) покривають лише поточні витрати на виробництво, передачу та розподіл додаткової одиниці електроенергії; амортизація не врахована. Очевидно, що подальше підвищення цін неминуче, для того щоб підприємства енергопостачання одержали кошти для конче потрібної модернізації. [5]

Список використаної літератури

1. Стельмащук А.М. Державне регулювання економіки. Навчальний посібник. – Тернопіль: Астон, 2001. –362с.

2. Социально-экономическая география Украины. Под ред.О. Шаблия. – Львов: Свит, 1995. – 640с.

3. Руденко В.П. Природно-ресурсний потенціал України. Львів, 1994.

4. І. Михасюк, А.Мельник,М.Крупка, З.Залога. Державне регулювання економіки. – ЛНУ ім. Франка, Львів: “Українські технології”, 1999. – 640с.

5. Зрушення до ринкової економіки. Реформи в Україні: погляд з середини. За ред. Л. Гофмана і А. Іденберга. К:1997р. – 287с.

6. Основи економ. теорії: Підручних у 2-х кн.. Кн..2: / Ю.В. Ніколенко та ін.; - 2-ге вид. Перероб. і доп. – К.: Либідь, 1998.-272с.

7. Государственное регулирование рыночной экономики: Учебн. пособие.–2-е изд. – М: Дело, 2002. – 280с.

8. Гайдук В. “Розвиток паливно-енергетичного комплексу України як основи її економічної безпеки ”// Формування ринкових відносин в Україні: збірник наукових праць. Вип.2(21)/Наук.ред.І.К.Бондар. – К., 2001.

9. Мельник А.Ф. Державне регулювання економіки. - К.: " Наукова думка", 1994.

10. Стеченко Д.М. Державне регулювання економіки: Навч. посібник. – К.:МАУП, 2000.-176с.

11. Байков Н. Топливно-энергетический комплекс // Мировая экономика и международные отношения – 2000. №8. – с.61-67

12. Блинкова О. “Нефть и газ Украины: Возможность уменьшения зависимости от российского экспорта”//Бизнес-Информ.-1998.-№15с.29-31

13. О. Главаги, Г. Бурлака. “Состояние и перспективы нефтеперерабатывающей промышленности Украины” //Экономика Украины. - 1999. - №5.

Характеристики

Список файлов курсовой работы