113974 (617030), страница 5
Текст из файла (страница 5)
Пізнавальні прагнення обумовлюються базальними потребами людини, зокрема дитини, підлітка, юнака, їх реалізація відбувається в діяльності, що узгоджує вияв пізнавальних потреб з іншими, підсилюючи або витісняючи їх. Пізнавальні прагнення, реалізовані в пізнавальній діяльності, є засобами самовідновлення та самозбагачення духовно-інтелектуальної сфери людського розвитку. Спонукальні чинники актуалізації пізнавальних потреб і пізнавальної діяльності полягають в усвідомленні мотиву, який містить у собі прийняття мети й зосередження волі.
У загальносуспільному контексті обидва чинники - суспільного мотиву й суспільної волі - взаємопов'язані, а їх рівновиявленість є найголовнішою умовою дійової врегульованості спонукальних можливостей у сфері формування стійкого вияву освітніх потребі домагань дитини, підлітка, юнака.
Проведений теоретичний аналіз філософської, зокрема, культурологічної, історичної, педагогічної, психологічної та медичної літератури дав змогу виявити розвиток протягом періоду, що охоплює понад два з половиною тисячоліття (починаючи з людинознавчих уявлень Древньої Греції і Скіфії), основної суспільної мети виховання - мети людської досконалості. Культура, що поєднує в собі науку, мистецтво, літературу, освіту, політику, господарювання (економіку), інші галузі, є засобом досягнення людиною цієї мети. Так, набуття матеріального добробуту з мети, що періодично опановує значні суспільні групи при втраті ними інших сенсів життя, перетворюється на засіб досягнення вищої мети, наприклад, здоров'я, а ця мета стає засобом досягнення іншої - освіченості. Проте й освіта є тільки засобом набуття людиною досконалості.
Ідея людської досконалості дає змогу створювати засобами культури виховний ідеал, збагачувати його, втілювати в усіх сферах суспільного й державного життя. Реальне втілення ідеалу служить утворенню української виховної норми.
Доцільно визначити важливу психогігієнічну властивість викладених понять норми, ідеалу та мети - їх не стримуючий, не обмежуючий (депривативний), а розвивально-творчий характер, що є продовженням природної традиції розвитку єства української нації.
В основу досягнення суспільної мети ми поклали розроблений в ході нашого дослідження цілісний заохочувально-спонукальний механізм, який охоплює найголовніші сфери духовно-інтелектуального та матеріального обслуговування суспільства й держави. Встановлювані ним умови поширюються на індивідуальні ролі в суспільстві кожного українського громадянина.
Методологічною засадою розроблення цього заохочувально-спонукального механізму є принцип ідейно-реалістичної єдності кожного з його компонентів. Так, за цим принципом, кожне з дійових підкріплень, заохочень, стимулів освітніх домагань особистості обумовлюється відповідним місцем у системі поглядів на загальносуспільну й конкретну освітню мету. Водночас мотивація освітніх прагнень і домагань особистості відображається у відповідних дійових підкріпленнях, заохоченнях і стимулах. Цим самим долаються негативні вияви невідповідності між проголошуваним і здійснюваним, розриві слова й діла, ідеального та реального, які призводять до суспільних, мікросоціальних і особистісних дисгармоній як психогенних умов виникнення психофізичної захворюваності. Причини цього явища полягають не в технологічному невмінні утворити систему як цілісний механізм реалізації мети, а в змінюваності ідеологем, які почергово кладуться в її основу, і пов'язаній з цим необхідності їх творців залишати незавершеними, незаповненими важливі частини механізму як запобіжну, резервну сферу для маніпулювання суспільною свідомістю.
Для уникнення цієї методологічної помилки в новостворюваній освітній системі слід виходити з того, що зміст має визначати форму. Таким змістом, що існуватиме доти, доки житиме український народ, є його культура, яка ґрунтується на триєдності і відтворює собою тріаду суспільно-особистісного самоусвідомлення: мову, звичаєвість та історичну пам'ять.
Отже найважливішими принципами, що забезпечують методологічну надійність умов розвитку обдарованості, є чинники їх народності та природовідповідності.
Взаємозв'язок розглянутого принципу природовідповідності, що охоплює комплекс природних пізнавальних прагнень людини й суспільства, з. принципом ідеально-реальної єдності заохочувально-спонукального механізму освітньої системи виявляє свою продуктивність у розв'язанні внутрішніх суперечностей встановленого нами феномена латентизації освітніх прагнень особистості.
Так, проведене дослідження дало змогу виявити комплекс фобій (страхів) у випускників середніх загальноосвітніх шкіл, пов'язаний із перспективою вступних випробувань до вищих навчальних закладів. Насамперед цим, а не тільки адекватністю самооцінки власної освітньої підготовленості, професійною і життєвою зорієнтованістю, що не збігається з наявними спеціальностями вищих навчальних закладів, пояснюється уникнення частиною молоді вступу до них. Переважна більшість випускників, які так і не наважились складати вступні іспити, мотивували це тим, що "все одно не приймуть", "провалюсь на..." (зазначався предмет), "не хочу осоромитись", "страшно...". Саму ж думку про вступ не заперечив жоден з опитаних.
Як бачимо, ступінь латентності пізнавальних, освітніх, творчих прагнень і можливостей особистості - показник рівня сприятливості або несприятливості соціально-психологічної атмосфери середовища. Витребуваність, сам факт і ступінь вияву цих потенцій свідчить про його сприятливість як психічну норму, якої має досягти українська освітня система.
Слід звернути увагу на те, що в педагогічній та психологічній літературі, а відтак - у сучасній суспільній і професійно-педагогічній свідомості утвердились уявлення про способи витребування таланту дитини, що мають форми "добору", "пошуку", "відкриття".
За нашими даними, це процес легалізації, тобто набуття законних, узвичаєних підстав, становища норми в певному мікросоціальному середовищі пізнавальних, освітніх і творчих потенцій учня. Можливості, що виявляються, мають бути прийняті цим середовищем, стати зрозумілими для нього, а отже - ввійти до міри, норми закономірностей його сфери розуміння.
Нинішні соціально-психологічні стереотипи кульмінації цього процесу належать до ранніх етапів онтогенезу, здебільшого - юнацького, підліткового віку, віку шкільного дитинства. Але чим більш ранніми є етапи визначення кульмінації, тим більш новаторською і свіжою здається ця застаріла установка.
«Пошук талантів» досягає свого апогею в базовій і повній середній школі, оскільки це сприяє визначеності системи ставлень педагогічних працівників до різних категорій дітей і підлітків, самоствердженню дорослих (і педагогів, які "виявили талант", і батьків, чиїх дітей "виявили"), і в основному припиняється у вищих навчальних закладах (крім разових заходів, спрямованих на відбір до участі у студентських олімпіадах, конкурсах наукових робіт, на пошук майбутніх аспірантів тощо). Одиницею соціальної потреби, як правило, виступає місце.
В основі соціального розподілу місць є виробнича організація самого суспільства, яка потребує людей з оптимальними для відповідної сфери якостями на певному віковому рівні. Вища педагогічна освіта обслуговує цей суспільний підхід професійної потреби людини у постпубертатний період її розвитку, тобто в юнацькому віці. Так, курси загальної педагогіки, вікової психології в основному зосереджені на розгляді онтогенетичного розвитку людини до її юності. Чи залишаються психологічні властивості незмінними з 18 до 70 і більше років її життя? Звісно, ні, але масові педагогічні й психологічні установки спрямованості на ранні етапи онтогенезу, спеціалізація в них при відповідному запиті суспільства формує думку про те, що поза цим віком вияв таланту людини є рідкісним, навіть аномальним явищем, якщо закономірно він не сформувався (не був відшуканий, не був виявлений, а точніше - легалізований) раніше.
Таким чином, вікова психолого-педагогічна установка поширюється на непізнані нею періоди людського життя, утворюючи масову повсякденну упередженість: подальша освіта, пізнання і творчість - марна справа, оскільки ми (я, він, вони) вже вийшли з того віку, що перебуває у сфері педагогічного впливу, в якому педагоги можуть допомогти; якщо здібності були б, на них звернули б увагу в дитинстві, підлітковому віці, юності, але оскільки цього не сталося, їх, напевно, немає.
Отже, чинники соціально-психологічного пригнічення пізнавальних потреб мають властивості:
а) особистісних засобів уникання психічних напружень, пов'язаних із пізнанням нового, його переробкою і засвоєнням ("тиск новизни");
б) загрози самооцінці утвердженого Я-образу кваліфікованого спеціаліста, знавця в своїй галузі, професіонала;
в) агресії мікросоціального середовища ("Працювати треба, а він учиться", "Він що, хоче бути розумнішим за нас?", "Про сім'ю треба думати, а не про навчання" тощо).
Закономірною характеристикою цих властивостей є їх висхідне посилення з моменту виникнення, фіксації у процесі накопичення досвіду, життя людини. Так і утруднення, що виникло в процесі професійної діяльності, або обминається через нездатність до напруження з метою його розв'язання, або перетворюється на запитання, задачу, проблему, яка посилює пізнавальне прагнення і веде до свого розв'язання як етапу у цілісному пізнанні. Саме тому важливим психогігієнічним аспектом стимулювання освітніх потреб і домагань є забезпечення константності впливу на їх витребування, його постійність протягом усього періоду продуктивної діяльності спеціаліста.
Отже, легітимізація пізнавальних, освітніх, творчих потреб і домагань дитини, підлітка, юнака, зрілої людини, перехід цих потреб і домагань у статус соціальної, виховної та психічної норми потребує власного заохочувально-спонукального механізму, побудованого на засадах природо-відповідності, народності, ідеально-реалістичної єдності.
Усе більшого значення в сучасному суспільстві набуває питання зв'язку обдарованості людини з тими видами діяльності, в які її включено. Це питання про те, наскільки діяльність, якою вона займається, для неї приваблива і в якій мірі виявляє її здібності й таланти. Кожен вид діяльності висуває до людини свої вимоги, передбачає формування в неї певних якостей, що повинно відповідати її індивідуальним нахилам.
У принципі людина може навчитися будь-якій діяльності, проте звідси не випливає, що можна нехтувати особливостями психіки людини, не враховувати труднощів у навчанні та витрат на це суспільством. Коли людина займається діяльністю, яка не відповідає її індивідуальним схильностям, то від цього страждає не тільки індивід, але й суспільство. Можна назвати чимало прикладів драматичного і навіть трагічного роздвоєння між тим, що вимушена робити людина, і тим, до якого роду діяльності, способу існування вона прагне "з середини".
Гармонія здібностей і діяльності людини досягається за умови, по-перше, свободи вибору діяльностей, по-друге, вибору діяльності відповідно з покликанням.
Головне в цій проблемі - це виявлення і використання творчого потенціалу кожної людини, всіх тих можливостей, які в ній закладено, тобто розвиток тих здібностей, які можуть бути в неї реалізованими на основі кращих її анатомо-фізіологічних задатків. Проблема полягає в тому, що здібності людини є різноманітними. У людини, яка має погані анатомо-фізіологічні задатки до якої-небудь діяльності, навіть при титанічних зусиллях не завжди можуть розвинутись до цієї діяльності хороші здібності. Тут важливим є також й інший бік питання. Діяльність, до якої у людини немає покликання, неприваблива для неї, не приносить задоволення.
Біда в тому, що людина сама без зовнішнього поштовху не завжди може здогадатися про своє покликання, визначити свої здібності. Буває, що людина здогадується про своє покликання занадто пізно, коли силу й молодість витрачено на інше. Сумна доля такої людини. В записках А. П. Чехова написано таке: "Бездарний вчений, тупиця, прослужив 24 роки, не зробивши нічого хорошого, дав світу десятки таких же бездарних, вузьких вчених, як він сам. Таємно ночами він оправляє книги -це його істинне покликання; тут він артист і відчуває насолоду. До нього ходить палятурник, любитель вченості. Таємно ночами він займається наукою". Така невідповідність покликання і професії - трагедія для людини, ця невідповідність є одним з найжорстокіших виявлень соціальної дисгармонії, бо робота, яка не відповідає здібностям, діє на людину подібно отруті. Якщо вона непосильна, то призводить до втоми, незадоволення результатами діяльності, ослаблення організму. Якщо ж вона занадто легка і залишає сили людини невикористаними, то це призводить поступово до того, що вони зникають безслідно, і людина стає слабкішою, ніж вона могла бути: Тому для людини є важливим розвинути саме такі здібності, до яких у неї є хороші задатки. Необхідно, щоб людина знала свої особисті психофізіологічні особливості. Труднощі в цьому завданні полягають насамперед в тому, що наука поки що не має надійних засобів визначення індивідуальних схильностей, задатків і здібностей.
В історії вивчення здібностей неодноразово робились спроби створення наукових критеріїв визначення здібностей особистості. На початку XX ст. отримав широке поширення метод тестів.
Досвід застосування тестів свідчить про те, що з їх допомогою можна визначати досить прості, периферичні властивості людини (роботу органів відчуття, зору, увагу тощо), які не можна назвати здібностями. Для здібностей, які являють собою сукупність певних властивостей (ця сукупність властивостей однієї тієї ж самої здібності є дуже різноманітною), що дають можливість здійснювати яку-небудь діяльність, поки ще не вдалось підібрати тестів, бо в здібностях дуже сильно виявляються індивідуальні особливості особистості. На даному етапі розвитку науки проблема полягає не в тому, щоб виявляти відмінності в ступені вираженості певних здібностей (тобто нерівності) у людей, а у виявленні унікальності індивіда, всієї творчої потенціальності кожної людини.
На жаль, знаходження методів виявлення здібностей, які можуть розвинутись до високого ступеня, - це завдання, яке ще повинна вирішити наука. Поява талантів в сучасному світі є випадковим явищем у тому розумінні, що суспільство поки що не має можливості створити умови, за яких міг би розкритись кожен талант. Суспільство використовує таланти так, як воно використовує сили природи. Проте та роль, яку відіграють таланти в розвиткові суспільства, говорить про необхідність розвитку талантів усіх людей, про необхідність їх масового виробництва. Для цього суспільство повинно позбавитись існуючих стереотипів щодо обов'язкових програм цілеспрямованого впливу на особистість.
Обдарованість дитини є її творчим потенціалом, тим природним даром, через який виявляється родова сутність людини. Цей природний дар (обдарованість) розкривається завдяки розвиткові здібностей, через високий ступінь яких виявляється талановитість людини. Отже, обдарованість, як потенційна можливість розкриття талановитості, властива кожній людині з народження.
2.2 Система розвитку творчої особистості
Швидкі темпи розвитку суспільства, характерні для останніх років, необхідність пошуку шляхів виходу нашої економіки з занепаду, впровадження нових технологій – усе це потребує докорінних змін у системі управління виробництвом, використання виробничих ресурсів із врахуванням творчих можливостей особистості. Лише творча особистість, спроможна створювати, управляти, пропонувати нові теорії, нові технології, нові напрямки розвитку, знаходити шляхи виходу зі складних нестандартних ситуацій. Тому забезпечення кожній людині можливості використання свого творчого потенціалу є одним із пріоритетних завдань як загальноосвітніх, так і позашкільних закладів.
Позашкільна діяльність сьогодні розглядається як одна з головних ланок безперервної освіти в системі виховання всебічно розвиненої особистості, найповнішого розкриття її задатків і нахилів, створення умов для розвитку й підтримання талантів та обдарувань у галузі науки, техніки, мистецтва тощо. Забезпечення при цьому можливостей щодо вибору діяльності, до якої дитина проявляє зацікавленість, створює необхідні передумови для прояву її природних здібностей.
Відомо, що у позакласній діяльності особливо яскраво розкриваються природні потреби молодших школярів, зокрема, в активній діяльності та самоствердженні. Позакласна діяльність дає змогу дітям виступати в нових соціальних амплуа, займати ролі, які відрізняються від ролі учня, тобто це особлива сфера, де школярі можуть задовольняти особистісні потреби в самоперевірці, самооцінюванні власного “Я”. Це, так би мовити, зона активного спілкування, в якій задовольняються потреби в контактах. Вільний час – умова для розширення світогляду школярів, для самостійного творчого пошуку в будь-якій галузі, для поглиблення емоційного сприйняття сучасного життя.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
