97411 (613814), страница 5
Текст из файла (страница 5)
Третій етап (1960–1970). У цей період розвитку разом з вичерпанням ресурсів екстенсивного зростання стали помітні недоліки створеної в державно-соціалістичних країнах системи господарювання. Майже в усіх країнах Східної Європи, особливо в індустріально розвинутих, різко впали темпи зростання промисловості і національного доходу, спостерігалося відставання наукомісткого виробництва, зростання зовнішньої заборгованості, що викликало необхідність проведення господарських реформ.
Орієнтиром реформ в Угорщині, Чехословаччині, Югославії слугувало використання механізму ринку для включення в систему міжнародного поділу праці та виходу на світовий ринок. Зміни економічної системи (механізму господарювання) в цих країнах мали порівняно радикальний характер. У НДР, Польщі переміни не йшли далі деякої модернізації діючої адміністративної системи планування й управління народним господарством. Такі країни, як Румунія і Монголія, а також Куба, Вґєтнам, реформування національних моделей розвитку в той період не проводили. Націленість реформ на поступову лібералізацію та демократизацію в Чехословаччині перервало введення в Прагу (серпень 1968 р.) військ країн Варшавського договору. Економічні реформи в країнах Східної Європи було згорнуто. Це зумовлено не тільки політичним тиском, а й загостренням соціальних суперечностей, викликаних труднощами переходу на ринкові принципи господарювання. Лібералізація ціноутворення дала позитивні результати в аграрному секторі, але в умовах монопольного становища більшості промислових підприємств привела не до формування конкурентного режиму, а до реалізації монопольних переваг, у тому числі до зростання цін. Водночас почалося «проїдання» доходу підприємств, коли їхні колективи отримали право впливати на розподіл доходу на фонд споживання і фонд нагромадження.
З 1960 р. в Китаї почався відхід від політики «великого стрибка». Офіційно було визнано деякі «лівацькі помилки», передусім у сільському господарстві, зроблено спробу виправити їх. Відновлювалась і розвивалась колективна економіка, допускали індивідуальну діяльність у місті й на селі, дозволяли торгівлю на колективних ринках. Було посилено єдине централізоване управління економікою і водночас наголошувалося на специфічній регулятивній ролі товарно-грошових відносин та економічних важелів. Було також здійснено низку заходів пошукового характеру, у тому числі створення в експериментальному порядку трестів, управління економікою через господарські організації, налагодження постачання матеріальними ресурсами в економічних районах тощо. Внаслідок реформ зросло виробництво основних видів промислової продукції: бавовняної пряжі, сталі, вугілля, електроенергії, нафти, металорізальних верстатів, появилися нові для країни галузі промисловості – електроніка та нафтохімія, зросла довжина залізниць і шосейних доріг. Проте в 1966–1976 pp. у країні відбувалася «культурна революція», що вкрай негативно вплинула на економічний розвиток країни. У цей період зміни в економічній системі Китаю було підкорено ідеї створення самодостатніх автократичних систем на місцях. У 1969–1970 pp. в управління провінцій, автономних районів, республіканських міст передають 2600 підприємств та організацій центральної підпорядкованості. Намітився зворотний рух від дрібних колективів та організацій до великих, від колективної економіки – до загальнонародної. Обмежують і ліквідують індивідуальну економіку. 10 років «культурної революції» завдали народному господарству після 1949 р. найбільших збитків. Країна втратила 500 млрд. юанів національного доходу, хоча і в цей період спостерігався деякий економічний прогрес: виробництво зерна збільшилося на 34%, було введено в експлуатацію нові передові промислові підприємства, залізничні лінії, створено водневу бомбу, виведено на орбіту перші космічні супутники. Усього за роки «культурної революції» було побудовано 1570 великих і середніх підприємств, багато дрібних промислових обґєктів.
Отже, економічну систему Китаю, створену за роки перших пґятирічок, піддавали неодноразовим змінам у період «великого стрибка», у час регулювання (60-ті роки) і «культурної революції». Однак у системі не відбулося суттєвих перетворень. В основному вона відповідала традиційній моделі централізованої планової економіки, до того ж мала властиві «воєнному комунізмові» риси натурального забезпечення.
Четвертий етап розвитку (1970 – середина 80-х років). Для зазначеного періоду характерні спроби розвґязати господарські проблеми країн державного соціалізму шляхом модернізації адміністративної системи господарювання, без радикальних змін. Вичерпання ресурсів екстенсивного зростання змусило країни Східної Європи вдатися до використання іноземних кредитів. Особливо це стало відчутно в період світової енергетичної кризи 1973–1974 pp., що виявилася передусім у зростанні цін на нафту.
Для послаблення залежності від імпорту сировини та палива країни Заходу оперативно перебудували народногосподарські структури шляхом упровадження ресурсо- й енергозберігаючих технологій (наприклад, виробництво мікропроцесорів) та біотехнологій, тоді як невичерпні, за тодішніми уявленнями, запаси ресурсів у СРСР і неповоротка система ціноутворення у взаємній торгівлі позбавляли країни РЕВ будь-яких стимулів до подібних новацій. Це обернулося для них значним відставанням на ключових напрямах науково-технічного прогресу. Відігравали негативну роль два таких явища. 1. Країни РЕВ не відчували на собі впливу підвищення цін на нафту, оскільки головний постачальник – СРСР експортував у країни РЕВ нафту та нафтопродукти за цінами значно нижчими, ніж світові. 2. Планова, неринкова економічна система виявилася неспроможною сприйняти результати нового етапу НТР. Між розвинутими західними країнами, з одного боку, і соціалістичними та більшістю країн, що розвиваються, – з другого, виник і почав збільшуватися розрив не просто в рівнях і темпах зростання, а в структурі економіки. Суперечності почали виявлятися також всередині країн – членів РЕВ. Угорщина і Чехословаччина, а також Югославія, повґязана з РЕВ рядом спеціальних угод, проводили порівняно радикальні реформи і ставили завдання більш активного входження у світовий ринок. Зовнішньоекономічний обіг цих країн розпався на два потоки: найякісніша конкурентоспроможна продукція йшла на західний ринок, а решту експортували каналами РЕВ. Однією з найгостріших була проблема світових цін. Країни – експортери готової продукції вважали, що вони зазнають збитків від реалізації товарів за заниженими цінами. Внаслідок посилення цих суперечностей частка РЕВ у зовнішньоторговому обігу країн Східної Європи стабілізувалася (60% у 1960 р.) і почала знижуватися, сягнувши на початку 70-х років 50–55%.
У 1971 р. ухвалили Комплексну програму соціалістичної економічної інтеграції, спрямовану на зміну форм діяльності РЕВ. Було поставлено завдання розвитку вищих форм економічної інтеграції – виробничої кооперації та спеціалізації, науково-технічного співробітництва, координації планів економічного розвитку, спільної інвестиційної діяльності. Реалізація програми в 70-х роках сприяла деякому зростанню ролі й участі РЕВ у господарстві соціалістичних країн. На 1% приросту національного доходу в країнах Східної Європи припадало 1,57% збільшення фізичного обсягу товарообігу всередині РЕВ. Це наслідок світової енергетичної кризи та посилення залежності від імпорту нафти із СРСР, а також від реалізації в межах РЕВ (відповідно до ухваленої Комплексної програми) спільних проектів (наприклад, будівництво газопроводу Оренбург – Західний кордон, енергосистеми «Мир»). Протягом 1971–1978 pp. було укладено 100 багатосторонніх і 1000 двосторонніх угод про виробничу кооперацію. Найбільшого розвитку кооперація і спеціалізація набули в автомобільній промисловості.
Для ліквідації відставання за масштабами та формами виробничої кооперації від західних стандартів наприкінці 70-х років намагалися модернізувати діяльність РЕВ: почали розробляти довгострокові цільові програми економічного співробітництва. Проте протягом 80-х років проблеми всередині РЕВ наростали. Її кризу й остаточне припинення діяльності визначили низка чинників:
– неподолання барґєрів первинної міжгалузевої схеми поділу праці, що базувалася в основному на заінтересованості партнерів радянською сировиною, попри неодноразове прагнення впровадити технологічну модель співробітництва. Наприклад, рівень розвитку кооперації СРСР з країнами РЕВ у галузі машинобудування був у 4–6 разів нижчим, ніж у торгівлі між західними країнами;
– ізольованість відмежованих від решти світу виробників країн РЕВ від впливу головного двигуна НТП – міжнародної конкуренції. Стратегічно негативну роль РЕВ відіграв у період паливно-енергетичної кризи 70-х років;
– загальне наростання кризових явищ у країнах державного соціалізму;
– погіршення позицій східноєвропейських товарів на світовому ринку;
– безперервні суперечки та конфлікти між партнерами з приводу цін і принципів збалансування товарообміну;
– посилення в другій половині 80-х років намагань країн Східної Європи (особливо таких, як Польща, НДР, Чехословаччина, Угорщина) повернутися на західний ринковий шлях розвитку. Припинення діяльності РЕВ у 1991 р. по-різному позначилося на економіці країн, що входили до неї. Для російської й української економік припинення поставок каналами РЕВ означало додаткове поглиблення кризи. Реакція багатьох країн Східної Європи визначалася рівнем залежності їхнього господарства від поставок сировини із СРСР, альтернативами імпорту та перспективами переходу до ресурсозберігаючих технологій у цих країнах. Економічна система Китаю. Основні риси економічної системи Китаю склалися на кінець 70-х років. Вона охопила фінанси, банківську справу, управління працею та заробітною платою, контроль над цінами та розподілом продукції. Характерна особливість системи – надцентралізація. Держава постачала підприємствам засоби виробництва і купувала всю їхню продукцію за встановленими нею ж цінами, вилучала всі доходи підприємств і покривала їхні збитки. Роль ринку і можливість переходу до ринкової економіки заперечувались.
У країні запроваджували принципи зрівнялівки, першості моральних стимулів до праці, зберігали карткову систему на промислові та сільськогосподарські товари і чітко нормували продовольство. У державній торгівлі зростали ціни, хоча вони були в пґять – сім разів нижчі від ринкових. Товарний дефіцит породив «чорний ринок», масовим явищем стала спекуляція.
Головними методами, за допомогою яких забезпечували вплив на економіку, були військово-адміністративні та примусові заходи, використання армії. Більш як 1/3 державного бюджету витрачали на нарощування військового потенціалу. Мілітаризація економіки Китаю призвела до виникнення в другій половині 70-х років значних економічних труднощів. У 1977 р. обсяг промислового виробництва не досяг рівня 1975 p., скоротилася продукція сільського господарства, різко збільшився імпорт продовольства, знизився життєвий рівень населення. У грудні 1978 р. було взято курс на реформу економічної системи та глибокі економічні перетворення і визначено такі основні напрями реформ: перебудова системи планування й управління економікою, забезпечення балансу між галузями народного господарства, зміцнення й удосконалення основ соціалістичної економіки. На першому етапі реформ (1979–1984) головні перетворення було здійснено в аграрній сфері. Спираючись на результати колективізації сільського господарства, перейшли на сімейний підряд, однак земля залишалася державною власністю. Для виробничих сільськогосподарських бригад почали вводити «систему відповідальності» за результати праці, на яку до 1984 р. перейшли 99% усіх виробничих бригад. Дозволяли підсобні селянські промисли. Замість зрівнялівки ввели розподіл за працею, підвищили закупівельні ціни на продукцію сільського господарства та підсобних промислів.
Вжиті заходи дали позитивний результат. Пожвавилася діяльність сільськогосподарських ринків. Збір зерна за шість років першого етапу зріс із 300 млн. до 400 млн. т, удвоє збільшився збір бавовнику та олійних культур. У 1979–1984 pp. середньорічні темпи приросту валової продукції сільського господарства становили 9,4%, товарність сільськогосподарського виробництва зросла з 33 до 53,3%. Внаслідок цього підвищився життєвий рівень народу. Із урахуванням зростання цін доходи на душу населення збільшилися майже в 2 рази.
Китай на середину 80-х років став найбільшим у світі виробником зерна, бавовнику, рапсу, цукроносних культур, арахісу, соєвих бобів, чаю, мґяса. Він володів найчисленнішим поголівґям худоби. Оздоровлення відбулося і в промисловості, де також було здійснено перехід до нових ринкових форм господарювання. У цей період в економіку почали залучати іноземний капітал. До 1982 р. в Китаї налічувалося шість «спеціальних зон», у яких іноземному капіталу надали пільги для будівництва підприємств. Загальна сума капіталовкладень в іноземні та спільні підприємства становила більш як 1,5 млрд. дол. Особливо активно Китай розвив
5. Особливості переходу економіки України до ринкової економіки
Формування ринкової економіки в Україні розпочалося з відтворенням ринкових інституцій, які існували лише в зародковому стані. Це має відбуватися за схемою, яка враховує економічні, політичні, історичні та психологічні особливості, характерні для нашої країни.
Передусім зазначимо, що Україна ніколи не мала високорозвинених товарно-грошових відносин. Після 1917 р. впродовж майже 70 років країна йшла шляхом розвитку економіки, який ігнорував ринок, вважаючи його рудиментом, що має віджити у всьому світі. Результат відомий: створено суспільство з низькою ефективністю виробництва і відсталим рівнем життя людей, загальним одержавленням і монополізованою, негнучкою економікою, підпорядкуванням особистих і колективних інтересів відомчим, відсутністю демократичних інституцій. Це сприяло проведенню політики автаркії, тобто економічного відособлення від світового ринку. Саме тому Україна не посідає відповідного місця у міжнародному поділі праці, в зовнішньоекономічних зв'язках.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
