57700 (610616), страница 7
Текст из файла (страница 7)
Регулювання взаємодії держави з етнічними меншинами є надзвичайно важливим чинником в утриманні оптимального балансу між прагненням національно-патріотичних сил до подальшого зміцнення української держави і потужної хвилею етнічного відродження національних меншин, що характеризується поняттям «етнічний або етнополітичний ренесанс». Воно означає процес етнокультурного оновлення, розвиток специфічних рис етносів в нових умовах як унікального продукту загальносвітової цивілізації. Серед найхарактерніших напрямів етнічного відродження національних меншин в Україні можна виділити:
-
утворення національних громадських, політичних, культурно-освітніх товариств. Нині їх діє близько 450, 25 мають всеукраїнський статус, серед них «Партія мусульман України», «Всеукраїнський єврейський конгрес», «Федерація греків», «Союз вірмен України», «Союз німців Криму», «Російський рух» та ін.;
-
діяльність художньо-мистецьких колективів. За попередніми підрахунками таких в Україні близько 1200. Задовольняють культурні потреби національних меншин російські театри, Київський циганський театр «Ромен», угорський театр ім. Д. Іллешу в Береговому Закарпатської області, польський фольклорний ансамбль «Яскулки», німецький Камерний хор «Оранта», та ін. При національно-культурних товариствах дії 2,5 тис. колективів художньої самодіяльності, проводяться всеукраїнські фестивалі мистецтв;
-
функціонування державних шкіл з повним або частковим навчанням етнічними мовами; за даними Міністерства освіти і науки у 2002/2003 н.р. в Україні діяло 21100 загальноосвітніх навчальних закладів; серед них з українською мовою навчання 16937 шкіл, російською – 1732, румунською – 94; угорською – 69; кримськотатарською – 13; молдовською – 9; польською – 4 та ін. Нині в Україні діє також 156 недільних шкіл з вивченням ассирійської, гагацької, узбецької та інших мов, в яких навчається близько 5 тис. учнів;
-
видання газет і журналів. Їх кількість сягала 188 видань на початок 2003 р.; радіомовлення для національних меншин, яке ведуть, зокрема Закарпатська, Одеська облдержтелерадіокомпанії, а також Державна телерадіокомпанія «Крим» та Національна радіокомпанія України;
-
видання літератури мовами національних меншин; з цією метою у 1992 р. було утворено Головну редакцію літератури мовами національних меншин. За час функціонування державної видавничої мережі з випуску літератури етнічними мовами побачили світ близько 500 різних видань, надрукованих понад шістдесятьма мовами.
Наведені приклади свідчать не лише про етнічне відродження меншин,а й про реалізацію їх прав в українській державі. У процесі етнополітичного ренесансу відбуваються дискусії навколо пошуку оптимальної стратегії етнополітичного розвитку України. Національно-радикальні політичні сили: Конгрес Українських Націоналістів, Українська Національна Асамблея, Всеукраїнське об’єднання «Свобода» та інші виступають за побудову моноетнічної держави під гаслом «українська Україна», за особливі права корінно їнації. Національно-демократичні партії правової та центристської організації: НРУ, «Наша Україна», НДПУ та інші, розглядають Україну як національну державу з багатонаціональним складом населення. Національний характер держави при цьому в етнічному, а в державному значенні, використовує термін «українська політична нація». Українська політична нація є спільністю вищого рівня ніж етнічна українська нація. Ядром її є українська титульна нація, яка дала назву державі. Водночас вона об’єднує навколо українців інші етнічні групи країни.
Реалізація цієї ідеї розглядається більшістю науковців, державних діячів як процес консолідації, який забезпечує природні права як українського етносу, так і національних меншин, формує єдиний загальнодержавний інтерес у сфері економіки, політики, культури. Українська держава виступає як загальнонародна, що захищає інтереси всії громадян, зберігає баланс інтересів, соціальну рівновагу і міжнаціональну злагоду. Формування української політичної нації збігається з бажанням неукраїнців зберегти свою самобутність, із прагненням пов’язати своє життя з долею української держави. Таким чином, прагнення зорієнтуватися на міжнародні стандарти з урахуванням власного історичного досвіду дає можливість створити власну оптимальну етнонаціональну модель українського суспільства з гармонією міжетнічного співіснування, непорушністю державного сувернітету та територіальної цілісності України.
Водночас, складність етнополітичних процесів, пов’язана як з минулим, так із недостатньою регуляторною діяльністю молодої незалежної української держави, політична нестабільність суспільства змушують шукати інші форми захисту інтересів національних меншин. Крім культурно-національної автономії, гарантованої державою, останнім часом суспільна думка звертається до ідеї національно-персональної автономії як найпродуктивнішого засобу задоволення потреб різних етнічних груп. Спробував реалізувати її уряд УНР, прийнявши Закон «Про національно-персональну автономію» 1918 р. Привертає увагу право відновлення національно-територіальних одиниць, що було реалізовано в УСРР 1920 – 30 -х рр. – національних районів і національних сільських і селищних рад для етносів, що компактно проживають за межами своєї держави, або з різних причин не можуть створити власну державність. У країні компактно проживають 96% угорців в Закарпатській області, 86% гагаузів в Одеській, 85% греків в Донецькій, 74% румунів у Чернівецькій і 22% у Закарпатській, 71% болгар та 45% молдаван в Одеській областях. Верховна Рада України виступає проти створення національно-територіальних формувань, оскількі це загрожує територіальній цілісності країни і не відповідає її національним інтересам. Згідно з Конституцією Україн6а – унітарна держава. У той же час не слід ігнорувати феномен політизації етносів, які претендують на реальні механізми впливу щодо прийняття політичних рішень, участі у розділі влади, представництва в державних і громадських установах. Завдання сучасної етнополітики – сприяти кожному із неукраїнських народів зайнятя в драбині національного пробудження той щабель, який би найбільше відповідав його потребам і водночас слугував зміцненню самостійної Української держави. Забезпечення контретно-історичного підходу, поєднання плюралізму та інтеграції є кращим національним варіантом етнополітики України.
Надзвичайно складною проблемою для українського суспільства стало відновлення прав депортованих народів. Українська держава зобов’язалась вжити комплекс заходів щодо їх правової, соціально-політичної і культурної реабілітації. Першочергова увага приділяється облаштуванню кримських татар – одного із найчисельніших депортованих народів. Постанови Кабінету Міністрів України «Про деякі питання, пов’язані з поверненням кримських татар у Кримську АРСР» (1992 р.), «Про утворення Фонду депортованих народів Криму» (1992 р.), «Про утворення Республіканської комісії у справах депортованих народів Криму» (1992 р.) та інші сприяли виділенню матеріальних та фінансових ресурсів на виконання програм економічного та соціально-культурного забезпечення депортованих народів Криму.
На сьогодні в Криму, як вважають дослідники, існує кримсько-татарська національно-персональна автономія: активно діє вертикаль органів національного самоврядування, яка включає Курултай (з’їзд), Меджліс (Центральний виконавчий орган), регіональні і сотні місцевих меджлісів у місцях компактного проживання кримських татар. При президентові Україні діє рада представників кримсько-татарського народу. Кримські татари обрані депутатами Верховної Ради України, Верховної Ради Автономії Республіки Крим (один із них є її віце-спікером), вони складають 12% депутатів місцевих рад. Три кримських татарина є членами уряду АРК. Під патронатом Меджлісу створено кримсько-татарські громадські організації, засоби масової інформації, мережу навчальних закладів, шкіл, класів з національною мовою або з двома мовами навчання, кримсько-татарський музично-драматичний театр, Республіканську кримсько-татарську бібліотеку ім. І.Гаспринського, творчі професійні і самодіяльні колективи. Кримсько-татарська мова є однією з трьох офіційних мов Автономної Республіки Крим. Попри гострі соціально-економічні проблеми, невирішеність питання забезпечення земельними наділами, більшість представників етному, його політична еліта лояльно ставляться до української держави. З одного боку такий напрям етнополітики дає змогу повною мірою релізувати татарам свої національно-культурні інтереси, з другого – проголошує привілейоване становище порівняно з іншими етносами. За даними перепису кримські татари становлять близько 12% населення республіки. Тому держава враховує інтереси інших депортованих народів національних меншин Криму. Наприклад, постійно збільшується кількість недільних шкіл, факультетів вищих навчальних закладів з вивчення болгарської, німецької, вірменської та грецької мов. Вони діють майже в кожному районному центрі автономії. Певні досягнення у здійсненні сучасної етнополітики не заперечують сепаратистської тенденції окремих етносів. Нерідко порушується питання про утворення територіальної автономії і відокремлення (русинство Закарпаття, Крим).
Ускладнення етнополітичної ситуації вимагає державного регулювання міжетнічних стосунків і попередження конфліктів на етнічній основі. Безпосередньо за управління та контроль щодо проведення державної етнополітики відповідає Державний комітет Україниу у справах національностей та міграції з відповідними управліннями і відділами обласних держадміністрацій. Його було створено у 1996 р. після ліквідації відповідного міністерства. При Кабінеті Міністрів діють Фонд розвитку національних меншин, Рада національно-культурних товариств України. Значну роль у справах нацменшин відіграє депутатська постійна комісія Верховної Ради. Український фонд культури розробив спеціальну програму «Збереження і розвиток культур народів, які живуть на території України». Етнонаціональний аспект відбитий у «Комплексній програмі основних напрямів у розвитку культури до 2005 р.». Створення державних структур свідчить про значення етнополітичного фактора для утвердження сувернітету України, побудови правової демократичної держави. Також це є гарантом попередження будь-яких проявів сепаратизму, екстремізму, усунення виявів дискримінації громадян за національною, релігійною або мовними ознаками, захист прав біженців та іммігрантів. Українська держава координує свої зусилля з етнополітики держав, для котрих етнічні меншини України виступають своєрідними діаспорами. Зокрема, у договорі між Україною і Польщею (травень 1992 р.) наголошується, що сторони діють у відповідності до загальновизнаних міжнародних стандартів захисту прав національних меншостей. Договір про державу, співробітництво і партнерство між україною і російською федерацією 31 травня 1997 р. містить положення про те, що обидві держави забезпечують захист етнічної, культурної, мовної і релігійної сомобутності національних меншин на своїй території. Крім згаданих договорів України уклала ряд угод з питань співробітництва у цій сфері з Литвою, Латвією, Німеччиною та іншими країнами. Таким чином Українська держава об’єднує внутрішні і зовнішні аспекти етнополітики щодо національних меншин.
Негативно впливають на етнополітичні процеси в Україні політична нестабільність суспільства, соціально-економічна і політична криза, використання проблем у сфері етнополітики різними політичними силами, які штучно роздмухають етнорегіональні особливості у боротьбі за владу. Певні державні і політичні структури Росії, Румунії, Угорщини та інших країн стимулюють серед деяких національних меншин антиукраїнські настрої.
Україні вдалося уникнути гострих міжетнічних конфліктів. Але підтримання міжнаціональної злагоди вимагає чималих зусиль, з боку держави – аналіз етнополітичної ситуації в сучасній Україні, прогнозування конфліктних ситуацій у національній сфері. На часі продовження законотворчої роботи, бо не всі статті законів відповідають політичним реаліям. Фактично ігнорується той факт, що між українським етносом та етнічними меншинами існують значні відмінності ціннісних орієнтацій та політичної структури, нерівність у політичній, економічній, культурній сферах життєдіяльності. Не визначені права десятків нечисельнних народностей (караїми, кримчаки). Не враховується поетапний розвиток національних меншин, етнонаціональний вимір етнічних меншин продовжує зводитися до проблем культурництва. За роки незалежності не була затверджена концепція державної національної політики, що негативно вплинуло на розробку базової правової документації, виникло невизначеність держави в деяких питаннях щодо захисту прав національних меншин. Водночас більшість складових згаданої концепції обгрунтувана в публікаціях багатьох науковців і політиків: О. Антонюка, В. Євнуха, І. Кураса, О. Майбороди, Л. Нагорної, М. Панчука та інших. Сучасна етнополітична ситуація в країні вимагає розробку і реалізацію етнонаціональної політики, яка б могла регулювати стосунки між українцями та етнонаціональними групами. Упереджувати конфліктні ситуації в їхній взаємодії, створити умови для їхнього гармонійного переспективного розвитку а складі української дежрави. Надзвичайно важливим чинником є утримання оптимального балансу між прагненням українських національних питріотичних сил до утвердження і потужною хвилею відродження національних меншин. Необхідно також активізувати зусилля усіх громадян України наколо спільних загальнодержавних інтересів, на збереження національного миру.
Видатні постаті:
Керівники української Центральної Ради, які сформували основні заходи її етнополітики:
М. Грушевський – голова української Центральної Ради;
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
