57700 (610616), страница 4
Текст из файла (страница 4)
24 вересня 2001 р. було затверджено Національну програму “Закордонне українство” на період до 2005 року. Це свідчить про те, що наша держава дбає про задоволення національно-культурних і мовних проблем закордонних українців, сприяє консолідації та розвитку української нації, її свідомості, традицій і культури, що визначено Конституцією України. Ця Програма спрямована на підтримку та розвиток зв’язків з українцями, які проживають за межами України, сприяння збереженню їх етнічної ідентичності, залучення до участі в процесах, що відбуваються в Україні шляхом концентрації зусиль у цій сфері органів виконавчої влади України та створення у державі та за її межами авторитетних громадських організацій.
Програма передбачає вироблення ділових механізмів підтримки українців, які проживають за межами України, насамперед у державах, що утворилися на території колишнього СРСР, де триває процес самоорганізації українських громад і утворюється інфраструктура для задоволення культурних, інформаційних, мовних та освітніх потреб українців.
Вагомим в Програмі є те, що вона має на меті збереження і залучення інтелектуального потенціалу закордонних українців для налагодження та зміцнення взаємовигідного, економічного, політичного та культурного співробітництва України з іноземними державами, що в кінцевому підсумку підносить престиж України у світі. Вона передбачає вивчення історії української еміграції.
У процесі виконання Програми буде створений механізм широкого залучення потенціалу українців, які проживають за межами України, до процесів розвитку Української держави та інших змін, що сприяють вирішенню даної проблеми.
Програма має зміцнити зв’язки органів державної влади та організацій, які беруть участь у реалізації державної політики України щодо закордонних українців з їх громадським організаціями в іноземних державах, а також органами іноземних держав, до компетенції яких належать питання міжнаціональних відносин. Програма передбачає сприяння поглибленню співробітництва між створеними в Україні та за її межами громадськими організаціями українців.
Тут сприятиме справі закон України, прийнятий Верховною Радою, про правовий статус закордонних українців.
Національна програма “Закордонне українство” допоможе, створити каталог статей про видатних синів і дочок українського народу, їхніх досягнень і здобутків, щоб долучивши цю спадщину до загальних українських надбань, сприяти підвищенню величі нашої науки, культури, і духовності.
Тут важлива підтримка ініціатив, спрямованих на збереження, розвиток і зміцнення етнічної самобутності українців, які проживають у діаспорі, сприяння поширення в Україні культурних здобутків закордонних українців, допомога бажаючим у їх поверненні на історичну батьківщину.
Виконання цієї Програми здійснюється шляхом реалізації Центральними та місцевими органами виконавчої влади України відповідних заходів у таких сферах як: розвиток правових засад співробітництва з закордонними українцями, організаційно-координаційна діяльність, науково-освітнє співробітництво, інформаційно-видавнича діяльність, культурно-мистецькі взаємини, економічне, молодіжне та спортивно-туристичне співробітництво, сприяння репатріації.
Досвід показує, що в ідеалі українська політика, історія, культура, наука, мистецтво хоч би де вони не творилися, мають функціонувати як цілісний народний організм для пробудження національної гідності для відродження природного зв’язку з Європейською і світовою культурою, для справжнього державотворення.
Аналіз підтверджує, що в більшості держав дітей багатьох наших співвітчизників (із дипломатичних представництв) навчають нерідною мовою, на основні іншого освітнього стандарту. Навіть там, де проживає значна кількість українців, немає шкіл, культурних центрів. Є лише поодинокі випадки іншого становища, наприклад у Болгарії силами українського посольства видано болгарською мовою “Історію України” О.Субтельного, виходить суспільно-політичний часопис “Україна”, щоб хоч якось створити український інформаційний простір. Ті ж кроки можна зробити й посольствам інших країн.
Допомагають просувати українську справу і представники болгарської інтелігенції І.Стоянов, К.Дийчев, Л.Терзійська. У Велике Тирново, Благоєвграді в університетах відкриті українські філологічні відділення. Але й для майже 70 тис. українців не запроваджено вивчення рідної мови у школах.
У той же час в Україні 7746 школярів болгарської національності вивчають українську мову та літературу як предмет, 1589 – факультативно.
Велике значення має проведення спільних заходів за участю українців з різних країн світу з метою збереження української етнічності в сучасному світі. Особливе значення проведення світових конгресів українців. Перший конгрес українців відбувся у 1992 р., також діє створений у 1967 р. у Нью-Йорку Світовий Конгрес України, він об’єднує понад 100 громадських та релігійних українських організацій з понад 20-ти країн світу поза материковою Україною. За всі роки існування СКУ вперше його засідання проводилося 18-21 серпня 2003 р. в Україні.
Проводяться Всесвітні форуми українців, діє Українська Всесвітня Координаційна Рада (при Кабінеті Міністрів), Сьогодні, координаційним центром у ній виступає Державний Комітет у справах національностей та міграцій, залучаючи до роботи над формуванням й реалізацію такої програми науковців, політичні й громадські об’єднання. Важливим етапом на цьому шляху стала прийнята Урядом України 22 січня 1996 р. Державна програма “Українська діаспора до 2000 року”, яка передбачала певну підтримку відродженню українства на теренах колишнього Радянського Союзу. Діаспора вбачає лише один шлях такої участі – запровадження інституту подвійного громадянства.
Урядові структури могли б приділити більше уваги проблемам наших земляків у двосторонніх відносинах України з іншими державами. У світі подібні організації мають постійну підтримку своїх держав. Наприклад, Росія за останні 5 років витратила 825 млн. доларів на підтримку російських громад за кордоном. Словаччина виділяє щорічно млн. доларів на підтримку своєї діаспори. “Полонія”, яка опікується зв’язками поляків зарубіжжя із батьківщиною, фінансується державою.
У прагненні до об’єднання всіх українців навколо незалежної держави створилися нові канали зв’язку з ядром етносу – обмін людьми та інформацією. Розробка науково обґрунтованих концепцій щодо задоволення потреб національних меншин в Україні, моделювання безконфліктних ситуацій у міжетнічних стосунках, подолання негативних етнічних стереотипів – таку ж модель має розробити наша держава щодо зв’язків з українською діаспорою. Після 1991 р. з’явився новий вид української еміграції – виїзд на роботу за кордон спеціалістів та нелегальна еміграція. Сьогодні Україна – лідер на Європейському континенті щодо кількості нелегальних емігрантів. Це – мільйони людей, їх кількість збільшується з кожним роком. Ці потоки українців можна назвати четвертою хвилею еміграції. Гостро постала проблема захисту наших громадян з боку Міністерства іноземних справ України, а також збільшення робочих місць в Україні з метою повернення співвітчизників. Окремою проблемою є торгівля «живим товаром». У нас не надається належного значення і вивченню історії української діаспори. Лише в деяких підручниках чи посібниках з історії України є розділи про українську еміграцію. Майже не читається курсів чи спецкурсів з історії діаспори у вищій школі. Правда, дещо роблять академічні наукові установи
Отже, пройшов час, коли виникла нагальна проблема, з однієї сторони об’єднати українство, згуртування наших співвітчизників де б вони не проживали, чи то в східній, чи то в західній діаспорі, з другої – мобілізувати їх на благородну справу – розбудову української держави. Шляхів до цього багато. Приклад же в материнському ставленні до своїх співвітчизників безумовно мають подати державні органи України всі разом і кожен окремо. Лише в такий спосіб можна досягти мети спільно будувати демократичну державу.
3. Етнополітичні аспекти української історії новітнього періоду (1917-2004рр.)
На початку ХХ ст. більша частина Українських земель входила до складу Російської імперії. Національний гніт, русифікація, посилилися під час першої світової війни. Така політика царського уряду стосувалася не тільки українців, але й представників інших етносів - мешканців України.
Можливості реалізації ідей самостійного етнополітичного розвитку України з’явились у наслідок перемоги Лютневої демократичної революції. Створена у березні 1917 р. Українська Центральна Рада почала формувати власну політику у сфері регулювання міжнаціональних відносин очолили цей процес її керівники М. Грушевський, В. Винниченко, С. Єфримов, П. Христюк та інші. Перед Центральною Радою постало завдання втілити ідею самовизначення української нації у формі національної автономії у складі Російської федерації, а також виробити концепцію етнічних перетворень в Україні з активним залученням до них усіх національностей, що проживали на її території.
Провідні діячі Центральної Ради прагнули сформувати правову базу регулювання міжетнічних відносин, тому що розвиток і перемога національно-демократичної революції, доля української держави залежала від підтримки іншими етносами. В Україні кожен четвертий мешканець був неукраїнцем. Промисловість, торговий капітал та власність на землю належали російській, єврейській, польській, французькій буржуазії. На всіх вищих адміністративних посадах були неукраїнці. Неукраїнські панівні верстви, у тому числі більшість представників інтелігенції, вкрай вороже ставилися до українського національного руху. У брошурі «Вільна Україна» М. Грушевський рішуче заявив, що «оборонці української нації не будуть націоналістами». Він запропонував визначити «усілякі прояви українсткого шовінізму, виключності, нетолерантності супроти інших народностей націоналізм злочинством». Принципово не погоджуючись з гласом «Україна для українців», за яким стояли М. Міхновський та його прихильники, М. Грушевський засуджував прояви національної нетерпимості, робив усе можливе для нормалізації міжетнічних відносин в Україні.
Залучити представників інших національностей до державотворчих процесів можна було лише послідовною демократичною етнонаціональною політикою. Український Національний Конгрес ( 6-8 квітня 1917р.) ухвалив рішення: «Одним із головних принципів Української автономії є повне забезпечення прав національних меншостей, які живуть на Україні». Тому на захист вимоги автономії України у складі Російської федерації виступили представники від російського товариства охорони жінок, Єврейської соціалістичної робітничої партії, Польського соціалістичного гуртка у Києві, грузинських, латинських, естонських громадських організацій. У I та II Універсалах Центральна Рада закликала українців запроваджувати автономну систему правління в Україні разом з іншими етнічними групами, «негайно прийти до згоди і порозуміння з демократією інших національностей». Суттєвим досягненням у забезпеченні прав національних меншин стала можливість використання ними рідної мови, в тім числі у школах, утворення культурних і релігійних товариств, виділення коштів для їхньої діяльності з державного бюджету. Зокрема, Статут Генерального Секретаріату передбачив публікацію правових актів російською, єврейською, польською мовами, що й виконувалося у подальшому.
Незаперечними залишаються результати діяльності керівників Центральної Ради щодо залучення представників національних меншин до її складу. Якщо на початковому етапі її існування представництво у ній запроваджувалося за територіальним, професійним та партійним принципами, то із середини літа 1917р. Останні були доповнені ще й «національною приналежністю».
Згідно з пропорційним представництвом національним меншинам виділялась кількість депутатських місць відповідно до їх чисельності. Перевага надавалась організованій революційній демократії - тим етнічним групам, які входили, до Рад робітничих та солдатських депутатів або утворили соціалістичні партії. Тридцять відсотків депутатів Центральної Ради складали представники національних меншин, а саме – росіяни, євреї, поляки, молдовани, німці, татари, греки, білоруси, болгари та інші. Це дозволило перетворити Центральну Раду із органу суто національного, українського та тимчасовий крайовий парламент – справжній центр політико-правового життя в Україні.
Іншим важливим напрямом етнополітичної діяльності Центральної Ради було створення у структурі її виконавчих органів (спочатку у складі генерального Секретаріату, а потім у раді народних міністрів) генерального секретарства (міністерства) з національних справ і посад трьох товаришів – секретарів або міністрів – з російських, єврейських та польських справ. Усі вони мали права повноважних членів уряду. Генеральним секретарем з національних справ став С.О. Єфремов. Генеральне секретарство з єврейських справ діяло активно і наприкінці листопада 1917р. Підготувало законопроект про механізм створення єврейських органів місцевого самоврядування.
У контексті формування сучасного механізму захисту прав національних меншин досвід Центральної Ради щодо запровадження національно-персональної автономії заслуговує на особливу увагу. Ідеї цієї форми вирішення етнонаціональних проблем містилися у резолюції з’їзду народів Росії, що відбувся у Києві у вересні 1917р., у III Універсалі Центральної Ради. 9 січня 1918р. було прийнято Закон Української Центральної Ради «Про національно-персональну автономію». Під час роботи над цим Законом було використано ідеї, висунуті соціал-демократами Австрії, в якій, порівняно з іншими державами світу, представлено чи не найбільше нацменшин, К. Реннером та О. Бауєром. Цей вид автономії передбачав створення національних союзів на основі добровільних особистих заяв громадян. Вона мала забезпечити реальний захист національних прав незалежно від кількості представників національної меншини, території її проживання, не порушуючи територіальної цілісності держави.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
