57700 (610616), страница 6
Текст из файла (страница 6)
У межах здійснення політики українізації було розпочато роботу зі створення умов для культурного і духовного розвитку українського населення в місцях його компактного проживання за межами республіки. У 1925 р. поза україною проживало 6,5 млн. українців. Найбільш компактні поселення були на Кубані (2 млн. осіб), у Курській області (1,3 млн. осіб), Воронезькій (1 млн. осіб), у Сибіру, на Далекому Сході і Туркестані. На Кубані працювало понад 600 українських шкіл. У 300 українських школах казахстану навчалося 166 тис. учнів, працювало понад 2 тис. учителів. До того ж у цьому регіоні функціонувало кілька педадогічних технікумів. Поза межами України на сході у згадани й період виходило кілька українськомовних газет – три в Казахстані та одна в Хабаровську під назвою «Соціолістична перебудова».
Разом з українізацією державна етнополітика УСРР передбачала реалізацію спеціальних заходів щодо сприяння політичному, соціальному і культурномурозвиткові національних меншин. У 1920 р. на її території проживали: євреї (1 млн. 200 тис.), німці (210 тис.), поляки (177 тис.), латиші (10 тис.), литовці 916 тис.), вірмени (9 тис.), а також представники інших національностей . У республіці налічувалося 95% болгар, 82% молдаван, 75% чехів, 52% євреїв від загальної кількості їх в СРСР.
З метою управління процесами розвитку національних меншин в Україні було створено мережу державних , культурно-освітніх та наукових установ. У травні 1921 р. Президія ВУЦВК прийняла рішення про створення відділу національних меншин при Наркоматі внутрішніх справ. Місцевими органами відділу були німецький, єврейський, польський, підвідділи що діяли в Київ-ській, Катеринославаській, Волинській, Подільській і Полтавській губерніях. У деяких губерніях у підвідділах створювалися єврейські, німецькі, татарські, латинські, естонські секції. При наркоматі освіти УСРР у 1921 р. було створено Раду національних меншостей з розвитку культури та освіти, дл завдань якої входила координація діяльності національних бюро: єврейського, татарського і німецького. Одним із напрямів їх діяльності було створення національних шкіл. Так, в 1924-1925 навчальному році у республіці діяло 566 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 – єврейською, 294 – молдавською, 255 – польською, 43 – болгарською, 31 – татарською, та інші. У наступні роки їх кількість постійно збільшувалась. Для національних меншин в Україні було створено широку мережу вищих і середніх спеціаль них навчальних закладів. На той же час існувало 9 національних факультетів педагогічних інститутів, 8 педагогічних технікумів, 19 індустріальних та 18 сільськогосподарських інститутів. Широкий спектр національних інтересів задовольнявся багатомовною пресою. Поряд з газетами і журналами українською мовою на початку 30-х років близько 500 видань виходило російською, 21 – молдавською, 24 – єврейською, 17 – польською, 23 – німецькою, 8 – болгарською, 4 – грецькою, 3 – татарською, 1 – латинською і 1 – вірменською мовами. У культурно-освітній роботі брали участь і науково-дослідні організації, зокрема Всеукраїнська академія наук (ВУАН). В її складі функціонував Шнститут єврейської культури, де було відділення українсько-єврейських зв’язків. З 1931 р. розгорнув свою роботу Інститут польської культури.
Подальше зростання обсягу роботи зумовило створення у квітні 1924 р. при ВУЦВК Центральної комісії у справах національних меншостей. У квітні 1932 р. спеціальною постановою ВУЦВК при обласних виконкомах утворювалися комісії у справах національних меншин. Вони діяли до 1941 року. Центральна комісія розробила зміни в адміністративно – територіфльному поділі України з урахуванням і нтересів етнічних груп. Крім створення у жовтні 1924 р. Молдавської АССР в районах, де національні меншини проживали компактно, виділялися національні адміністративно-територіальні одиниці, в яких діяли районні, селищні і сільські національні ради. У складі УСРР до 1930 р. було утворено 25 національних районів, 1087 національних рад: 450 російських, 254 німецьких, 156 єврейських, 12 чеських, 4 білоруські. Національним районуванням було охоплено також болгарське, грецьке, албанське, молдовське населення. Одним із головних напрямів роботи з іноетнічною частиною населення дуло подолання його економічної відсталості, залучення до сфери матеріального виробництва, зміна соціальної структури національ-них груп у напряму пролетаризації.
Ознак з кінця 20-х – початку 30-х років у національній політиці відбулися кардинальні зміни, пов’язані з остаточним оформленням в СРСР командно-адміністративної системи. Новий курс в етнополітиці України полягав, з одного боку, у згортанні політики українізації, а з другого – у корінній зміні роботи з національними меншинами. Під тиском загально-союзного керівництва партійні органи ухвалили низку рішень, на підставі яких здійснювалися спочатку «чистка кадрів» а потім ліквідація навчальних закладів з викладанням націоналістичного впливу. Приймались рішення щодо закриття національних культурно-освітніх закладів, газет і журналів. Здійснювалися реорганізація і ліквідація національних адміністративно-територіальних одиниць спеціальними постановами партійних і державних органів. Політбюро ЦК КП(б) У ухвалило постанови «Про реорганізацію національних районів та сільдрад УРСР в звичайні райони та сільради» від 16 лютого 1938 р. та «Про ліквідацію та перетворення штучно утворених національних районів та сільрад» від 7 тквітня 1938 р. Таким чином, наприкінці 30-х років було припинено функціонування системи національ-ного районування в Україні. Нав’язувалася думка про те, що представники німців, поляків, інших національностей – потенційні зрадники, шпигуни, диверсанти. Наслідком такої політики стали репресії щодо іноетнічного населення:звільнення з роботи людей через їхню національну належність, депортації з місць компактного проживання, фабрикація карних справ проти «націоналістів». У 1933 – 1934 рр. репресивними органами в Україні було «викрито» контрреволюційні організації: «Союз визволення України», «Польська організація військова», «Національний Союз німців на Україні».
У 1939 і 1940 рр. до складу УРСР увійшли західноукраїнські та буковинські землі. Партійно – радянське керівництво республіки з метою найшвидшої інтеграції цих земель в існуючу політичну систему здійснювало політику «українізації» та задоволення етнокультурних потреб національних меншин. Було прийнято низку постанов про відкриття польських , румунсь-ких, інших національних закладів, видання літератури мовами національних меншин. Проте для етнополітики, що проводилась на західноукраїнських землях, як в УРСР в цілому, властиві були подвійні стандарти. Наприкінці 30-40-х було здійснено масові депортації українців як наслідок розгрому національно-визвольного руху в західних областях України, а також поляків, німців, інших етнічних груп.
На завершальній стадії Великої Вітчизняної війни, після звільнення окупованої території постало питання про розширення прав союзних республік, які були у 20-х роках узурповані центральною владою. Терміново скликана сесія Верховної Ради СРСР одностайно ухвалила рішення про створення республіканських наркоматів оборони і зовнішніх справ. У той самий час відбувалась депортація цілих народів – чеченців, інгушів, калмиків, карачаївців, балкарців, кримських татар, західних українців. 18 травня 1944 р. стало днем трауру в історії кримських татар: протягом доби тисяці людей, переважно дітей, жінок, старих людей було вигнано з рідних домівок і відправлено на спецпоселення. Протягом травня-червня 1944 р. з Криму було виселено понад 225 тис. осіб, причому не тільки татар, а й болгар, греків, вірмен, представників інших національностей.
Незважаючи на це, єдність народів СРСР у роки Великої Вітчизняної війни відіграла вирішальну роль у врятуванні України і її населення від фашистського поневолення. Пліч-о-пліч з українцями воювали росіяни, казахи, татари, білоруси, молдавани, киргизи, узбеки та представники інших народів Радянського Союзу, а також національних меншин, що мешкало на території України.
Остаточне врегулювання територіальних питань у повоєнний період не обійшлось без переміщення населення. Понад сорок тис. чехів і словаків виїхали до Чехословаччини після приєднання Закарпаття до України. Ще 9 вересня 1944 р. голова Ради народних комісарів УРСР М. Хрущов та голова Польського комітету національного визволення Е. Осубка-Моравський підписало угоду про взаємну евакуацію українського населення з території Польщі до УРСР і польського населення з території України до Польщі. У 1944-1946 рр. близько вісімсот тис. поляків, а також євреїв та українців, які визнавали себе поляками, переселились до Польщі. До УРСР переселились понад 500 тис. українців, із них 90 тис. добровільно. Своєрідним сигналом до початку репресій та репортацій на західноукраїнських землях стало розпорядження НКВС СРСР від сьомого січня 1944 р., у якому зазначалось: «…усіх виявлених пособників на територіях України заарештувати з конфіскацією майна і відправити до Чорногорського спецтабору» (Красноярський край). Про масовий характер репресій переконливо свідчить той факт, що лише за 1946-1948 роки із Західної України було депортовано до східних областей СРСР майже 500 тис. осіб. Основними жертвами репресій були члени сімей оунівців, так звані «бандопособники», стара західноукраїнська інтелігенція, священики греко-католицької церкви.
Після закінчення війни ЦК ВКП(б) звинуватив україньких комуністів у недостатній політико-ідеологічній підготовці кадрів в галузі науки, літера-тури і мистецтва, де «існувала ворода буржуазно-націоналістична ідеологія». Відповідно до цього курсу ЦК КП(б) У за період із серпня 1946 р. по травень 1948 р. ухвалив низку постанов, в котрих переважали обвинувачення у «бур-жуазному націоналізмі». З кінця 1948 р. в Україні розгорнулась компанія бо-ротьби проти «низькопоклонства» перед заходом і космополітизмом єврей-ської інтелігенції.
Після смерті Сталіна, за «хрущовської відлиги» створилися об’єктивні умови щодо суттєвих змін у сфері національних та міжнаціональних відно-син. Це дозволило Україні у 60 – 70 рр. гармонізувати етнонаціональні від-носини із союзними республіками в провідних галузях народного господарс-тва, передусім, у сфері впровадження новітніх досягнень науки і техніки у виробництві, підготовки наукових та науково-педагогічних кадрів, спеціаліс-тів з вищою освітою. Наприклад, вчені технічних кафедр Київського політех-нічного інституту розробили 27 проектів нових машин та іншого обладнання, які використовувалися в п’яти національних республіках. Кафедра зварювального виробництва КПІ винайшла технологію чистової різки металу киснем, що дало змогу потім упровадити її на 300 підприємствах союзних республік. У ці роки вчені вищих навчальних закладів України підтримували зв’язки з 4547 науковими організаціями та підприємствами СРСР, проводили спільні дослідження з 55 тем, з них 28 тем – за межами України. Інститути АН УРСР значну увагу приділяли підготовці наукових кадрів через аспіран-туру. В 1967 – 1972 рр. в цих інститутах було підготовлено 62 спеціалісти вищої кваліфікації для 9 союзних республік. Одним із напрямів співробітництва стала підготовка кадрів через стажування в наукових устано-вах України. У 1969 – 75 рр. в інститутах АН УРСР пройшли стажування молоді вчені всіх союзних республік з перспективних напрямів науки і техніки. В навчальних закладах України готувалися спеціалісти з вищою освітою для Вірменії, азербайджану, Грузії, республік Північного Кавказу.
Однак, наростання негативних явищ у суспільно-політичному житті у другій половині 60-х – середини 80-х років, що проявлялося у порушенні за-конності, нехтуванні прав і свобод людини, національної гідності, відбилося на етнополітичному курсі партійно-радянського керівництва. Винятком мож-на вважати діяльність П.Шелеста, що обіймав посаду Першого секретаря ЦК Компартії України протягом 196 – 1972 рр. Він намагався захистити націона-льні інтереси мешканців України, висловлювався на захист української мови, культури, самобутності українського народу.
У цей період в УРСР, як і в інших республіках, під гаслами «пролетар-ського інтернаціоналізму», «розквіту і зближення націй в СРСР», формуван-ня нової історичної спільноти «радянський народ» здійснювалась політика русифікації та денаціоналізації етнічних груп, велася рішуча боротьба з проявами українського буржазного націоналізму. Комондно-адмінісиративна система ігнорувала потреби національного розвитку. Демографічні, економі-чні та соціальні процеси, насаджувані під гаслом «інтернаціональної допомоги» та злиття націй, суттєво змінювали співвідношення корінного населення та мігрантів, прирікали представників різних етносів на втрату національної самобутності, а національні меншини на асиміляцію і, таким чином, пагубно впливали на міжетнічні стосунки. Подібні прцеси були характерні щодо лемків, гуцулів, русинів, кримських татар, інших етнічних спільнот України. Одночасно у 60 – 80 рр. у республіці посилився процес русифікації. В обласних центрах і у Києві українські школи становили 28 %, російські – 72 %. В Україні працювало 17600 російськомовних дошкільних закладів, а також 30 російських та 36 українсько-російських театрів, 55 % бібліотечного фонду України складали книжки російською молвою, понад 55 % газет таки були російськомовні. Крім цього, з Росії розповсюджувалось в республіці 2600 найменувань різних газет та журналів. На одну книгу, видану українською мовою, припадало 56 російськомовних книг.
У другій половині 80-х років в СРСР унаслідок реформ у внутрішній і зовнішній політиці розпочався етнічний ренесанс, що став із факторів його розвалу. Це передусім було зумовлено деякими зовнішніми чинниками в розвитку країн світу після Другої світової війні: науково-технічною революцією, розвитком торговельно-економічних і туристичних зв’язків; зростанням етнічної мозаїчності людства, поглибленням процесів глобалізації тощо. Внутрішні причини етнічного відродження народів колишніх СРСР та УРСР – це перебудова, демократизація, гласність, реабілітація, репресових народів, культурних та політичних діячів, активна національно-патріотичних організацій, вплив зарубіжної діаспори, зародження нового етнополітичного мислення. Широка дискусія громадськоі поставила під сумнів усі теоритичні постулати радянської етнополітики.
Одним із важливих питань державотворення після проголошення незалежності України стало формування основ власної етнополітики. Країна отримала загостерну міжетнічну ситуацію після розпаду СРСР, тому виникла необхідність подолати деформації етнонаціональної сфери. Потреба у формуванні сучасної стратегії етнополітичного розвитку зумовлена також іншими чинниками: суверенним існуванням України як демократичної держави з поліетнічним складом населення, її інтеграцію у європейське співтовариство та адаптацією правових норм етнонаціонального розвитку до міжнародних стандартів, активізацією участі етнічних спільнот у внутрішньому і зовнішньому житті країни. Нинішня етнополітична ситуація в Україні характеризується підвищенням ролі національного фактора в суспільстві, його тісної взаємодії з економічними, соціально-політичнимими та правовими процесами.
Українська держава має вікові традиції співіснування на її території представників різних народів. Натепер за даними перепису 2001 р. на її тере-нах проживає 37541 700 українців, 8334 100 росіян, 103600 євреїв, 275800 бі-лорусів, 2568600 молдован, 204600 болгар, 441100 поляків, 156000 угорців, 151000 румунів, 248200 кримських татар, а також греки, казанські татари, німці, грузини, всього більш як 100 різних національностей. Представники різних етносів є відповідними крмпонентами етнічної структури суспільства: українська нація, що має статус титульної, яка дала назву державі, націона-льні меншини, корінні народи, мігранти та біженці. Згідно з новими підхода-ми до етнонаціональної сфери поліетнічне суспільство має функціонувати як цілісний організм, забезпечуючи рівноправ’я і задовольняючи специфічні ін-тереси та потреби етносів і повністю долаючи будь-які привілеї на етнічному грунті.
Один із пріоритетів державної етнополітики України – забезпечення через відповідне законодавство однакових можливостей для участі громадян, незалежно від їхгьої національності, в усіх сферах матеріального і духовного життя, гарантії їх рівних прав і свобод, що створює оптимальний баланс інтересів етнічних спільнот. В «Декларації про державний суверінітет України» від 16 липня 1990 р. поняття «народ України» трактується як «громадяни Республіки усіх національностей». Їм гарантовано право вільного національно-культурного розвитку, користування рідними мовами в різних сферах суспільного життя, включаючи освіту, виробництво, одержання і розповсюдження інформації. При цьому забезпечується національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості і традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя. «Декларацією прав національностей» від 1 листопада 1991 р. було створено правові засади для самоорганізації національних меншин, прояву їхньої ініціативи та політичної активності. Вони отримали державні гарантії прав на сповідання своєї релігії, використання національної символіки, відзначення національних свят, на розвиток вільних контактів з історичною батьківщиною. Вже перші законодавчі акти України узгоджувались з положеннями Загальної Декларації прав меншин ООН та міжнародних пактів про права і свободи особистості. Саме цим можна пояснити широку підтримку не тільки українцями, а й етнічними групами проголошення незалежності України. Про це свідчить аналіз підсумків Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р., більш як 90 % учасників якого підтвердили Акт проголошення незалежності України, який відповідає інтересам усіх національностей, що складають народ України.
Закон України «Про національні меншини в Україні», прийнятий Верховною Радою 25 червня 1992 р., ряд інших документів разом з Конституцією України гарантують забезпечення національним меншинам рівних політичних, економічних, соціальних та культурних прав. Зокрема, Конституцією України гарантують забезпечення національним меншинам рівних політичних, економічних, соціальних та культурних прав. Зокрема, Конституція України наголошує: «Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України». Визнавши українську мову державною, Конституція України (ст. 10) водночас гарантує «вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України». Закріплене Законом України про національні меншини України право на національно-культурну автономію гарантує користування і навчання рідною мовою, вивчення рідної мови в державних закладах або через національні культурні товариства, задоволення потреб у літературі, засобах масової інформації, створення національних культурних і навчальних закладів та будь-яку іншу діяльність, яка не суперечить чинному законодавству. В інших законах України «Про громадянство України» (1991 р.), «Про освіту» (1992 р.), «Про біженців» (1997 р.) зафіксовано основні тенденції в державній етнополітиці.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
