57700 (610616), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Однією з важливих ознак міжреспубліканських міграцій радянського періоду поруч з їх значним обсягом був неодмінно позитивний для України міграційний приріст. В’їзд в республіку постійно перевищував виїзд з неї. Поверталася на батьківщину значна частина тих, хто з різних причин виїхав раніше. Помітну частину в’їзду становили переселенці з інших республік СРСР. Через сприятливі кліматичні умови, порівняно вищий рівень соціально-економічного розвитку Україна завжди приваблювала їх. Канали в’їзду були в основному тими ж, що і для виїзду: армія, навчання, працевлаштування. Переселення в Україну мотивувалося, як правило, виробничими потребами, хоча для густозаселеної на відміну від Сходу і Півночі СРСР республіки нагальної необхідності в поповненні трудових ресурсів із зовнішніх джерел не існувало.
Окремо треба сказати про заселення Криму після депортації кримських татар, представників інших національностей (караїмів, кінчаків, болгар, вірмен) – всього депортовано понад 200 тисяч чоловік. Сюди було відправлено 17 тис. сімей з Краснодарського, Ставропольського країв, Брянської, Воронезької, Курської, Орловської, Ростовської, Тамбовської областей, а також з України. Всього за 1950-1954 рр. в Криму облаштувалися 13,7 тис. сімей і переселенців.
В другій половині 80-х років міжреспубліканські міграції почали набувати нових рис. Швидко зростали такі категорії мігрантів як біженці, вимушені переселенці. Чисельність в’їзду все більше переважала чисельність виїзду.
Початок 90-х років, коли розпався СРСР і проголосила державну незалежність Україна, позначився значними переміщеннями населення. Це, перш за все, відчутне зменшення загальної кількості мігруючого населення як наслідок припинення організованих наборів робочої сили, служби в армії та направлення на роботу за межі своєї республіки. Переважання в’їзду над виїздом значно збільшилося. Зазнав змін національний склад міграційних потоків. Особливо це проявилося після прийняття Закону “Про громадянство” у період 1991 та 1992 рр.
Ще одна із особливостей міграційних процесів 90-х років – тимчасова міграція робочої сили. Реальний виїзд з України значно більший ніж зафіксовано статистикою (до 5 млн. осіб). Останнім часом заробітки в Росії стали поширеним явищем. Там знаходять роботу працівники різних спеціальностей – будівельники, транспортники, шахтарі. Оцінку масштабів трудової міграції важко здійснити, оскільки для неї немає фактичних даних, проте, безумовно, цей процес наростає.
В еміграції українців на захід виділяються два напрямки – до Західної Європи та за океан. Вона також має різні етапи (хвилі), що обумовлені як соціально-економічними так і політичними причинами.
Українські поселення з’явилися в країнах Європи у давні часи. В Швеції, Німеччині та Франції 1714 р. певний час перебував гетьман П.Орлик зі своїми прихильниками. А в 70-і рр. XIX століття починається хвиля політичної еміграції українців до країн Західної. Ще один потік складався з українців, головним чином з Галичини, Буковини та Закарпаття з тих, хто в кінці ХІХ ст. виїжджав тимчасово до західноєвропейських країн на заробітки. Цей процес мав обмежений характер. Нерідко окремі групи українців, які мали намір емігрувати на заробітки до США або Канади, змушені були через брак коштів залишатися тимчасово в Західній Європі. Ще до 1-ї світової війни невеликі групи українських заробітчан поселилися у Великобританії, Бельгії. На цей же період припадає початок сезонної міграції селян із західноукраїнських земель до Німеччини (до 75 тис. на рік) і в менших розмірах – до Данії.
Чергова, значно чисельніша порівняно з попередніми періодами, хвиля політичної еміграції з України припадає на 1919-1920 рр. Європейські країни стали притулком для тих жителів України, котрі не прийняли радянської влади (Наддніпрянщина), польського окупаційного режиму (Західна Україна). Кістяк української еміграції склали міністри, працівники адміністрації та військові урядів УНР та ЗУНР, 1920-1921 рр. В Польщі перебувало близько 30 000 українських емігрантів, головним чином в таборах інтернованих вояків; в м.Тирново тимчасово знаходився екзильний уряд УНР. У Франції, Англії, Німеччині, Бельгії, Нідерландах, Швеції, Норвегії, Фінляндії залишилися члени дипломатичних місій УНР. Частина вояків УГА були розміщені в таборах інтернованих в Чехословаччині. Емігрувала також частина діячів науки і культури, студентської молоді. Крім того, українські емігранти поселилися в Австрії, Німеччині, Румунії, Югославії, Італії, Норвегії, Швеції та ін. Загальна чисельність емігрантів доходила до 80-100 тис. В їх розміщенні згодом відбулися деякі зміни. Більша частина галицьких українців повернулася після визнання у 1923 р. Галичини за Польщею та амністії польського уряду. Незначна кількість наддніпрянської та галицької еміграції під впливом курсу “українізації” переїхала до УРСР. Багато емігрантів (40-50 тис) залишили Польщу й Австрію та поселилися у Франції. Головними осередками еміграції стали Прага, Варшава, Берлін, Париж, де розвивалися різні ділянки українського політичного і культурного життя. Був заснований Український вільний університет у Празі, Українська сільськогосподарська академія у Подебрадах, науково-дослідні інститути у Берліні, Варшаві. В 1930-х роках значна частина емігрантів почала приймати громадянство країн свого перебування.
Між двома світовими війнами тривала заробітчанська еміграція із західноукраїнських земель, що знаходилися під Польщею, Чехословаччиною і Румунією. З УРСР за окремими винятками еміграція була припинена.
Подальший процес української еміграції, пов’язаний безпосередньо з ходом і наслідками ІІ-ї світової війни. В Західній Європі, головним чином, в Німеччині й Австрії по закінченні війни опинилося близько 2-3 млн. українців. За даними Центрального представництва української еміграції (Ашафенбург, Німеччина) наприкінці 1946 р. на території Західної Німеччини знаходилось 177 тис. українців, у тому числі в американській зоні – 104 тис., в англійській – 54 тис., у французькій – 19 тис. У трьох західних окупаційних зонах Австрії проживало 29 тис. українців. Близько 15 тис. українців, переважно з числа колишніх солдатів дивізії “Галичина”, інтернованих наприкінці війни англійцями, було розташовано у таборах в Італії. Серед більшості українських емігрантів були вивезені на примусові роботи, примусово евакуйовані, в’язні німецьких концтаборів, військовополонені, члени військових формацій, втікачі з України і політичні емігранти з 1920-х рр.. Більшість їх добровільно або під тиском повернулася на батьківщину, а решта створила основну масу повоєнної політичної еміграції. За більшістю українських емігрантів визнано статус “переміщених осіб”.
Перша переселенська хвиля із Західної Німеччини припадає на 1946-1947 рр. За цей період виїхало близько 25 тис. чоловік, у першу чергу в Англію, Бельгію та Францію.
СССР, з свого боку, вважав всіх українських емігрантів своїми громадянами і на цій підставі з 1945 р. постійно домагався їх репатріації. Правове становище повоєнних емігрантів визначала окупаційна влада, а з 1947 р. також міжнародні установи під егідою ООН.
У період після ІІ світової війни українці в Західній Європі розбудували досить широку мережу нових громадських організацій та установ, ряд з яких представляє їхні інтереси в зносинах з властями країн поселення. До таких організацій належать Український центральний громадянський комітет у Франції, Об’єднання українських робітників у Франції, Центральне представництво української еміграції в Німеччині та ін.
Цій же меті підпорядкована й діяльність багатьох жіночих, молодіжних, професійних, культурологічних і просвітянських організацій, товариств і об’єднань, початки яких були закладені ще в період перебування українців у таборах для біженців і “переміщених осіб”. Серед них: Спілка української молоді і Пласт, Об’єднання українських жінок, Об’єднання купців і промисловців та ін.
У 80-ті роки загальна кількість українців та їхніх нащадків у ФРН подавалися зарубіжними авторами в межах 20 тис., із них 9 тис. або 44 % проживало у Баварії.
Внаслідок переселення українців з таборів біженців і “переміщених осіб” з найчисельніших українських колоній на Європейському континенті сформувався ще один осередок у Великобританії. Крім учасників дивізії СС “Галичина” (понад 8 тис. осіб) сюди прибуло близько 6 тис. українців із корпусу польського генерала В.Андерса, а також 21-24 тис. із західних окупаційних зон Німеччини та Австрії. Союз українців Британії вважає, що кількість українців у цій країні на середину 80-х рр. становила 35 тис. чол. Другою західноєвропейською державою, де проживає порівняно багаточисельна колонія українських переселенців продовжує залишатися Франція. Приблизно там мешкає 25-30 тис. українців. Певна частина “переміщених осіб” прибула до Бельгії, Швеції, Данії, Нідерландів, що позначилося на кількісному складі української діаспори у цих країнах. Однак за чисельністю ці громадяни поступаються українським громадянам Німеччини, Франції, Великобританії.
Майже одночасно із рухом українців з Центральної та Східної України на схід відбувалася масова еміграція із західноукраїнських земель за океан. Східна Галичина, Закарпаття, Буковина були аграрно перенаселеними. Слабо розвинена промисловість не могла дати працю великій кількості робочих рук. Виїзд на сезонні роботи розв’язував справу тільки частково. В умовах низького життєвого рівня, недоїдання, високої смертності еміграція була чи не єдиним виходом. Звістки про великі можливості заробітку в Америці дійшли в 1870-х рр. і до українців. Їх перебільшували різні корабельні агенти, що вербували робітників до пенсільванських шахт. 1877 рік коли до США прибула перша група закарпатських селян для роботи на шахтах Пенсільванії, можна вважати початком масової імміграції українських переселенців.
Масову еміграцію з українських земель до північної Америки можна поділити на три “хвилі”: останнє десятиліття ХІХ – початку І світової війни; 2) початок 20-х рр. ХІХ ст. – до закінчення ІІ світової війни; 3) повоєнна еміграція.
За масштабами перша “хвиля” української еміграції переважає наступне. В США за цей період прибуло від 200 до 300 тис., а в Канаду – 17 тис. українців. Серед іммігрантів, що прибули до США 97,87 % були селяни й лише 2,03 % кваліфіковані й напівкваліфіковані робітники. Переважали мало - або й неосвічені люди, без знання мов, без фінансів. Вони зустрічалися з новою структурою суспільних відносин, з новими звичаями й традиціями.
Емігрували переважно бідніші селяни, люди молодого віку, без родин. Їхньою метою було заробити, виплатити борги за подорож, а по поверненні купити землю і господарювати. Хоча з часом еміграція переросла із тимчасової на постійну.
Саме в цей період адаптації перед іммігрантами стала нагальна потреба в об’єднанні їх у певну спільність. Власне, імміграція кінця ХІХ – початку ХХ ст. склала основу для формування етнічних груп у США і Канаді. Цьому процесові сприяло утворення однорідних поселень українських іммігрантів у американських штатах Нью-Йорк, Пенсільванія та Нью-Джерсі (тут сконцентрувалося близько 77 % усіх українців, що прибули до США). Саме у названих штатах були зосереджені центри гірничодобувної, металургійної промисловості, будівництва, які потребували значну кількість робочих рук.
З 1890-х рр. розпочалася сільськогосподарська еміграція до Канади. Країна мала великі простори необробленої землі, які потребували робочих рук. Зубожілих селян охопила своєрідна “еміграційна гарячка”. Вони продавали своє майно і переїжджали на постійне поселення в Канадські прерії (провінції Альберта, Манітоба, Саскачеван).
В межах новоутворених етнічних поселень українські іммігранти зберігали свою етнічну самобутність, свої культурні та побутові особливості. Та обставина, що іммігранти зазнавали дискримінації, необхідність опору вимушеній американізації, посилювала тенденцію до об’єднання. Вже в перші десятиліття поселення вихідці з України створили різного роду організації, що керували громадсько-політичним життям – церкву, страхово-допомогові й професійні товариства, жіночі й молодіжні організації.
Суттєву роль у збереженні етнічної специфіки відіграє шкільне навчання: парафіяльні школи при українських церквах, недільні школи, суботні програми та ін. Значний вплив на збереження української етнічності в Америці мають музеї, зокрема Український музей-архів у Клівленді (США), село-музей спадщини української культури в Альберті (Канада).
За кількістю переселенців другої та третьої хвиль масової еміграції значно поступаються першій. Наприклад, під час другої і третьої хвиль у США емігрувало близько 100 тис. осіб, в Канаду – 100 тис. Причому переважна їх більшість прибула за океан після ІІ-ї світової війни, так звані “переміщені особи”. Для кількісного збільшення українських етнічних груп вони не мали вирішального значення, в США “переміщені особи” складали лише 7 % осіб українського походження, в Канаді – 9 %. Емігранти українського походження прибували у Північну Америку з інших країн (Аргентини, Бразилії, ФРН), але їхня кількість була незначною. Сьогодні за підрахунками дослідників української діаспори США в цій країні налічується понад мільйон осіб українського походження. Переважна їх більшість (85 %) – це ті, хто народився в країні їхнього проживання.
Початок масової еміграції у Латинську Америку припадає на кінець ХІХ ст. Серед країн, до яких прибували українці були перед усім Аргентина та Бразилія. За певними джерелами, у Бразилії (початком еміграції у цю країну вважається 1897 р.) на зламі ХІХ і ХХ ст. мешкали 47 тис. українців. За період першої хвилі еміграції (1897-1914 рр.) в Аргентині поселилося близько 14 тис. чол. Осідаючи майже в непридатних для нормального життя лісових масивах Південної Америки, кожен український переселенець в Аргентині мав право за досить високими цінами придбати до 50 га “червоної землі”, а в Бразилії значно більше. Часто-густо українці поповнювали найбідніші верстви населення.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
