Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

а) абсолютні теорії покарання (теорії відплати);

б) відносні теорії покарання (теорії досягнення корисних цілей).

Представники абсолютних теорій (Кант, Гегель та їх послідов­ники) не бачили в покаранні ніякого іншого змісту, крім єдиної аб­солютної ідеї — мети відплати за вчинений злочин. Як практичну реалізацію прихильники цих теорій відстоювали необхідність за­конодавчого закріплення різних систем пропорційності злочину і покарання, відплати рівним злом за заподіяне винним зло. Напри­клад, за вбивство — смертна кара, за статеві злочини - кастрація, за майнові — каторга, за образу — застосування заходів, що ганьб­лять винного, тощо.

Прихильників відносних теорій об'єднувало те, що вони бачили сенс і корисність покарання в досягненні якоїсь конкретної мети. Так, прибічники теорії залякування (Бентам та ін.) і теорії психологічно­го примушування (А. Фейербах) вважали, що покарання повинно стримувати інших осіб від вчинення злочинів, тобто виконувати мету загального попередження. На думку А. Фейербаха, воно має спричи­няти винному більше невдоволення, ніж те задоволення, яке він одер­жує від вчинення злочину. Таким чином, застосовуване покарання психологічно впливає на інших осіб, утримуючи їх від вчинення зло­чинів. Представники теорії спеціального попередження відстоювали ідею застосування покарання виключно для того, щоб сам винний не вчинив нового злочину. Подібні ідеї відстоювали і прихильники тео­рій виправлення, на думку яких покарання повинно забезпечити ви­правлення винного, тобто невчинення ним нових злочинів.

Однобічність цих теорій не могла задовольнити практиків. Тому в середині XIX ст. з'являються так звані змішані теорії покарання. Загальним для них є об'єднання ідей декількох абсолютних і відносних теорій про мету покарання. їх прихильники у різноманітних ва­ріаціях визнають цілями покарання: залякування, відплату, відшкоду­вання заподіяної злочином моральної шкоди, виправлення, загальне і спеціальне попередження. Ці теорії відрізняються не тільки поєднан­ням цілей, а й їх значущістю. В одних із них превалює мета заляку­вання, відплати, в інших — мета попередження або виправлення.

Значний внесок в дослідження цієї проблеми зробили і такі ві­домі криміналісти, як М.С. Таганцев, С.В. Познишев, М.Д. Сергієвський, І.Я. Фойницький, що працював у Києві, А.Ф. Кістяківський та ін. Ними зокрема відстоювалася ідея диференціації цілей пока­рання залежно від тяжкості вчиненого злочину та особливостей осо­би винного. Багато уваги приділялося проблемі мети покарання і в останні десятиліття. В роботах деяких учених радянського і пост­радянського періоду знайшли подальший розвиток змішані теорії про мету покарання.

Слід зазначити, що проблема мети покарання викликала великі спори. Всі дослідники визнають цілями покарання загальне і спеці­альне попередження злочинів, а на думку М.Д. Шаргородського, копи є єдиним цілями покарання. Інші, крім цих двох цілей, на ш-вають метою покарання також виправлення засудженого. Але найбільше дискусій точилося з питання про визнання кари метою по­карання. Розробники нового КК вирішили це питання позитивно. При науковому розв'язанні цієї проблеми необхідно виходити з того, що цілі покарання багатогранні. Це насамперед захист суспільства від злочинних посягань, що немислимо без відплати за вчинений зло­чин; обов'язковий виправний вплив на засудженого з метою пере­творення його на законослухняного громадянина і попередження вчинення злочинів у майбутньому як засудженим, так і іншими осо­бами. Таке тлумачення цілей покарання відповідає самій природі цього заходу державного примусу. Покарання завжди призначаєть­ся як відповідний захід держави за вчинений злочин, виконує виправ­ну функцію і водночас запобігає вчиненню нових злочинів як самим засудженим, так і іншими особами. Всі зазначені види мети покаран­ня органічно взаємозалежні і обумовлюють одна одну.

У чинному законі питання про мету покарання вирішене в ч.2 ст. 50 КК, де вказано, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових зло­чинів як засудженими , так і іншими особами.

Наведений текст свідчить про те, що закон виходить із змішаних теорій, тому що називає метою покарання:

кару як відплату за вчинене;

виправлення засудженого;

попередження вчинення нових злочинів самим засудженим
(спеціальне попередження);

попередження вчинення злочинів з боку інших осіб (загальне
попередження).

Застосовуючи покарання, суд має на меті покарати винного, що необхідно і для захисту суспільства, і для задоволення почуття обу­рення і справедливості потерпілого і суспільства в цілому Визнання кари як мети покарання не зменшує визнання кари сутністю покаран­ня, що, як уже говорилося, є його істотною ознакою. Кара виступає в двох іпостасях, що перебувають у діалектичній єдності. Проте для них характерні і деякі особливості. Кара як органічна ознака покарання знаходить своє вираження не тільки в застосуванні покарання, але та­кож у санкції статті і відповідній нормі Загальної частини, де перед­бачений конкретний вид покарання, описані характерні його ознаки. У цій якості кара пс тільки визначає характер покарання, а п багато в чому забезпечує досягнення всіх цілей покарання. Не є винятком і мета (ціль) кари. Однак вона виражається тільки в призначенні і реалізації конкретної міри покарання до особи, яка вчинила злочин. Тут уже визначаються вид покарання, його строки, конкретизується характер фізичних і моральних позбавлень і обмежень, що зобов'язаний перете­рпіти засуджений як відплату за вчинений злочин.

Заперечення мети кари зменшує примусове значення покарання, не враховує, що мета кари саме і перетворює покарання на особли­вий (найбільш гострий) захід державного примусу. Без неї взагалі не може бути кримінального покарання. Забезпечення цієї мети — обов'язкова відповідь держави на вчинений злочин. Особливо яскра­во це простежується при виконанні довічного позбавлення волі, три­валих строків позбавлення волі, конфіскації майна та інших пока­рань. Але мета кари досягається не тільки виконанням покарання. Забезпечення цієї мети починається з моменту призначення судом конкретної міри покарання. Самий факт призначення покарання — це істотний прояв його карального впливу. Призначення покарання у деяких випадках справляє більш значний вплив на засудженого, ніж безпосереднє його виконання (наприклад, утримання із заробітку при виправних роботах, стягнення штрафу і т.ін.). Саме призначення пока­рання спричиняє засудженому певні моральні страждання, ганьбу і сором, що є невід'ємною частиною здійснення кари, надовго зали­шає сліди в його свідомості і одночасно сприяє тому, щоб він усві­домив та спокутував свою вину перед суспільством. В одних випа­дках, наприклад, при призначенні штрафу, для досягнення мети кари досить лише самого факту застосування цього покарання і його ви­конання; в інших (при призначенні позбавлення волі, обмеження волі, виправних робіт тощо) для цього потрібний більш тривалий вплив покарання, чому воно і при виконанні продовжує завдавати винному ті чи інші позбавлення і обмеження його прав та інтересів. Не можна не враховувати і того, що вже при призначенні покарання певною мірою забезпечується задоволення почуття справедливості потерпілого і суспільства, проти яких вчинено злочин.

Мета виправлення припускає усунення суспільної небезпеч­ності особи, тобто такий вплив покарання, в результаті якого засуджений під час і після його відбування не вчинить нового злочину. Виправлення полягає в тому, щоб шляхом активного примусового впливу на свідомість засудженого внести корективи в його соціально-психологічні властивості, нейтралізувати негативні, криміногенні настанови, змусити додержуватися положень кримінального чакону або, ще краще, прищепити, нехай навіть під страхом покарання, законослухняність, повагу до закону. Досягнення такого результату прийнято називати юридичним виправленням. Це дуже важливий результат застосування покарання. Досягнення мети виправлення забезпечується самим призначенням покарання, режимом його від­бування, залученням до праці, організацією навчання професії, пе­реконанням, роз'ясненням кримінального законодавства, заходами виховного характеру та іншою освітньою роботою з засудженим.

Мета спеціального попередження (спеціальна превенція) полягає в такому впливі покарання на засудженого, що позбавляє його можливості знову вчиняти злочини. Запобігання вчиненню нових злочинів з боку засудженого досягається самим фактом його засудження і тим більш — виконанням покарання, коли особа поставлена в такі умови, які значною мірою перешкоджають або повністю позбавляють можливості вчинити нові злочини. Так, при відбуванні позбавлення волі режим виконання покарання, обмеження контактів з навколишнім світом, постійний контроль за поведінкою засудженого тощо фізично позбавляють його можливості вчинення багатьох злочинів. Досягненню цієї мети сприяють і положення закону, що посилюють покарання за вчинення нового злочину (визнання його обставиною, що обтяжує покарання — ст. 67 КК України; більш суворі правила і межі призначення покарання — ст. 71 КК України). При призначенні такого покарання, як позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, засуджений позбавляється можливості знову вчинити злочин з використанням свого службового становища. Наприклад, завідувачка відділу крамниці, засуджена за зловживання службовим становищем (ст. 364 КК України) до двох років обмеження волі з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з матеріальними цінностями, строком на три роки, фактично не зможе вчинити подібний злочин як мінімум протягом строку призначеного їй покарання.

Хоча, думка ряду вчених зводиться до того, що за допомогою покарання неможливо досягти такої задекларованої мети, як перевиховання засудженого. Можливості покарання в цьому аспекті явно перебільшені. Наприклад, Кримінальний кодекс Російської Федерації 1996 року в статті 43 не передбачає перевиховання засудженої особи, а лише її виправлення як мінімальний рівень ресоціалізації. А деякі вчені (Б.С. Нікіфоров, М.А. Єфимов) взагалі не вважають виправлення та перевиховання самостійною метою покарання⁰.

Мета загального попередження (загальна превенція) припускає такий вплив покарання, що забезпечує попередження вчинення злочину з боку інших осіб. Ця мета покарання звернена насамперед до осіб, схильних до вчинення злочину. Переважна частина громадян не вчиняють злочинів не під загрозою покарання, а внаслідок своїх моральних властивостей, звичок, громадських, релігійних настанов і переконань. Стосовно таких громадян кримінальне покарання теж впливає позитивно, підвищує правову культуру, виховує нетерпиме ставлення до злочинців, формує відповідний рівень право свідомості.

Досягнення мети загального попередження забезпечується са­мим оприлюдненням законів, санкції яких попереджують про пока­рання кожного, хто порушить ці закони, засудженням винного, при­значенням покарання та його виконанням. Погроза невідворотності покарання і його реалізації є засобом залякування тих антигромад­ських елементів, що схильні вчиняти злочини. Частіше за все саме залякування, страх покарання, погроза його неминучості стримують багатьох із них від вчинення злочину. Причому більшою мірою такий вплив справляє невідворотність покарання, а не його суворість.

Спеціальне і загальне попередження, як і інші цілі покарання, тісно взаємозалежні. Будь-яке покарання незалежно від його виду і розміру повинно забезпечувати досягнення всіх цілей покарання.

Полеміку серед науковців викликає питання чи є кара метою покарання. При чому загальновизнаним є те, що елемент кари в покаранні існує (хоча такі дослідники як А.А. Герцензон та М.Д. Шаргородський вважали, що кара не притаманна покаранню). Проблема полягає лише у визначенні місця кари у співвідношенні кара-покарання. Тут можна виділити два напрями: одна група науковців вважає, що кара - основна властивість, необхідна ознака покарання; інша - одна із цілей покарання. Напевно вирішення цього питання залежить від того, як визначати зміст поняття кари. Прихильники першої точки зору визначають кару як будь-яке позбавлення чи обмеження прав і свобод, абстрагуючись від можливих відмінностей за характером, обсягом або змістом такого позбавлення чи обмеження. Прихильники другої точки зору вважають кару позбавленням чи обмеженням прав і свобод злочинця, яке за своїм характером, змістом або обсягом має відповідати, преш за все, тяжкості вчинюваного злочину.

Суть кари полягає в застосуванні до злочинця певних обмежень. Будь-яке покарання спричинює засудженому позбавлення чи обмеження (без цього не було б покарання), ступінь яких залежить від тяжкості скоєного злочину. При чому метою покарання не є "спричинення фізичних страждань чи приниження людської гідності", як зазначено в Кримінальному кодексі України. Це зовсім не означає, що покарання не спричинює ніяких фізичних страждань. При позбавленні волі, наприклад, засуджений відчуває певні страждання хоча б тому, що він обмежений в пересуванні, ізольований від родини тощо. Це є звичайним наслідком відбуття покарання, але не є його метою. Хоча на певному етапі свого розвитку суспільства держава ставила перед покаранням за мету спричинення фізичних страждань, що проявлялось у вигляді тілесних ушкоджень та кваліфікованих видах смертної кари.

Я підтримую точку зору, яка визначає кару як одну із цілей покарання, оскільки кара відповідає тяжкості вчиненого засудженим злочину. Саме карою покарання відрізняються один від одного - чим більше кара, тим більш суворе покарання, бо тим більше цінних благ злочинець позбавляється. Без кари не може бути покарання, без кари воно не може бути засобом боротьби зі злочинністю⁰. Необхідно абстрагуватися від середньовічного, канонічного значення кари, оскільки покарання ( а разом з ним і кара ) - це кримінально-прововий інститут, який історично змінюється і відповідає тому чи іншому соціальному строю, політичним, правовим поглядам і інтересам основних соціальних груп суспільства, а також його етичному рівню. Не термін, а сам зміст характеризує будь-який правовий інститут⁰.

В нашому законодавстві не взята до уваги досить таки важлива ціль покарання - захист суспільства. Принаймні вона не виділяється як самостіна мета. Покарання виконує функцію засобу самозахисту суспільства від порушень умов його існування. Порушені суспільні відносини частково відновлюються за допомогою покарання, що робить його корисним суспільним інститутом. Тому, я вважаю було б досить доречно ввести в структуру цілей покарання відновлення соціальної справедливості і захист суспільних відносин.

Всі розлянуті цілі покарання є значною мірою є взаємопов'язаними і взаємообумовленими. Всі вони досягаються при застосуванні покарання одночасно і утворюють певний комплекс.

Висновок

У різні часи і епохи суспільство дивилося на покарання під різними точками зору, виходячи з основних принципів, які панували на той час. І на сьогодні у світі немає єдиної точки зору щодо поняття покарання і мети покарання.

Але відповідно до чинного кримінального законодавства покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

Характеристики

Список файлов курсовой работы