Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Застосувавши ці положення до проблем пояснення злочинної поведінки, Таннербаум досить переконливо довів, що неправильна реакція суспільства на злочини є одним з найбільш значних криміногенних факторів. В кінці 30-х років багатьма соціологами дуже гостро було поставлене запитання про те, чи справедливо розглядати в якості суспільно небезпечних тільки ті діяння, за які закон передбачає покарання. Реально не все, що заборонено законом є небезпечним для суспільства. Розроблена Таннербаумом концепція “недопустимості драматизації зла “ в значній мірі охопила ці ідеї. Вона лягла в основу інтеракціоністського підходу до вивчення злочинності, який в подальшому трансформувався в теорію стигми. Стигма в перекладі з латинської означає тавро. Ця теорія достатньо повно розкрила глибинні механізми кримінального рецедива.

На розвиток теорії стигматизації значно вплинула гіпотеза Селліна про те, що в пошуках відмінностей злочинців від незлочинців кримінологи досліджують різницю між засудженими і незасудженими. В дійсності серед несудимої частини суспільства злочинців також немало, і серед незасуджених різниця між злочинцями незлочинцями неістотна.

Кримінологічні ідеї впливали і впливають на кримінальну політику, кримінально-правові теорії, законодавство і на організацію кримінальної репресії.

Кримінально-політичні ідеї і розуміння про роль репресії в суспільстві, значенні її як засобу боротьби зі злочинністю було ідеалом не тільки фахівців-юристів, але і політичних діячів, філософів і соціологів.

Сучасні кримінально-політичні ідеї та пов'язані з ними погляди на злочин та покарання по суті відображають боротьбу різноманітних течій. Однак цього не зовсім досить, оскільки сучасний стан справ в цій сфері свідчить про недостатню ефективність сучасного інституту покарання.

Варто зауважити, що проблемам, які пов'язані з покаранням, його соціальною та правовою ефективністю та визначенню головних напрямів в кримінальній політиці значна увага приділяється з боку міжнародно-правових організацій. Пошуки в цьому напрямі зачіпають як матеріальне так і процесуальне право.

Таким чином, незважаючи на значну кількість наукових досліджень, присвяченій цій проблемі, вона залишається ще не цілком розкритою і не до кінця дослідженою. Однієї з причин такого становища, є з одного боку, безмежні і практично невичерпні можливості в пізнанні навколишнього світу. З іншого боку, кожна історична епоха, кожне покоління висуває свої вимоги, демонструє свої власні погляди на дослідження питань і найбільш вірних напрямків, способи і засоби їх вирішення, використовуючи одночасно суперечливий досвід, накопичений попередніми епохами, поколіннями.

2. Поняття та ознаки покарання

Перш ніж давати визначення покаранню необхідно з'ясувати його місце в структурі суспільних відносин. Покарання - це перш за все одна із форм відповідальності. Відповідальність можна розглядати як соціальне відношення між суб'єктом (громадянином, колективом) та системою соціального контролю (в особі її органів) в зв'язку з здійснюваною цим суб'єктом поведінкою⁰. Відповідальність можна розуміти в соціальному плані. В цьому випадку вона виступає як вид відносин між людьми з приводу взятих на себе обов'язків та ступені їх виконання.

Юридична відповідальність – складова частина, різновид загальносоціальної відповідальності. Вони співвідносяться як окреме та загальне. Загальносоціальна відповідальність є неправовим явищем і її досліджують вчені в галузі філософії, соціології, політології, етики тощо. Сутність соціальної відповідальності полягає в усвідомленні особою свого обов'язку перед суспільством, в суворому, невідхильному та ініціативному виконанню нею своїх обов'язків, в почутті відповідальності за доручену справу, в обов'язку дати відповідь за свої дії, в позитивній чи негативній оцінці дій особи колективом, суспільством, державою⁰. Ці ознаки характеризують загальносоціальну відповідальність як відповідальність в основному позитивну. Але вона може виступати в якості негативної, ретроспективної відповідальності. В цій якості вона втілюється або у формі моральної відповідальності (суспільний осуд), або у формі юридичної відповідальності, тобто відповідальності за правопорушення, яка знаходить свій вираз у державно-примусовому впливі на правопорушника.

У нормативному аспекті негативна загальносоціальна відповідальність проявляється в юридичній відповідальності і виражається в правових нормах, що передбачають вид та міру державно-примусового впливу на правопорушення.

Юридична відповідальність являє собою один із спецефічних проявів загальносоціальної відповідальності. Такий прояв, який у відповідності з особливостями права прямо виражає його державно-владну природу і, не перикриваючись іншими правовими явищами (правосвідомістю, законністю), торкається головним чином наслідків за неправомірну, безвідповідальну з точки зору закону, поведінку.

Одним із видів негативної юридичної відповідальності є кримінальна відповідальність – це обов'язок особи, яка вчинила злочин, дати звіт про свої суспільно небезпечні дії та обов'язок піддатися кримінальному покаранню, стерпіти його юридичні наслідки.

Покарання є однією із форм (самою основною) кримінально-правової відповідальності і є складовою системи заходів кримінально-правового впливу. Умовно ці заходи можна поділити на дві групи: не пов'язані з кримінальною відповідальністю (примусові заходи виховного і медичного характеру) і такі, що здійснюються в межах кримінальної відповідальності (покарання, умовне незастосування покарання, звільнення від покарання).

У науці кримінального права, до покарання розглядали як найбільш суворий захід кримінально-правового впливу, який, будучи основною формою кримінальної відповідальності особи за вчинений нею злочин, призначається судом від імені держави в обвинувальному вироку і полягає в передбачених кримінальним законом обмеженнях чи позбавленнях її прав і свобод, а також тягне за собою особливий кримінально-правовий стан особи – судимість⁰. М.Й. Коржанський дещо по-іншому формулює визначення покарання. На його думку покарання – це застосовувана судом міра державного спонукання, яка заподіює певні втрати і висловлює йому від імені держави заперечливу, докірливу, юридичну і моральну оцінку його поведінці⁰.

У ст.43 КК Російської Федерації покарання визначається як “захід державного примусу, що призначається вироком суду. Покарання застосовується до особи, що визнана винною в скоєнні злочину, і полягає в предбачених даним Кодексом позбавленні чи обмеженні прав і свобод цієї особи”.

У ч.1 ст.50 КК (Кримінальний кодекс) України зазначено, що покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

Розглянемо основні ознаки покарання, які його характеризують та на основі яких ми можемо відмежувати кримінальне покарання від інших заходів державного примусу.

Відповідно до ч. 1 ст. 50 КК покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визна­ної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Таке визначення поняття по­карання в законі дано вперше. Його аналіз дозволяє виділити і роз­глянути основні ознаки покарання.

Важливим завданням правової держави є охорона основних суспільних відносин від злочинних посягань. Здійснення його в першу чергу виражається у визначенні того, які суспільно небезпечні діяння є злочинними та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили (ст. 1 КК). І першою важливою ознакою покарання, що визначає його соціальний зміст, є визнання покарання заходом законного державного примусу, що застосовується до осіб, які вчинили злочинне посягання. Покарання примушує особу до законослухняної поведінки.

Друга ознака покарання закріплена в ст. 2 КК, де зазначено, що особа не може бути піддана кримінальному покаран­ню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановле­но обвинувальним вироком суду. Отже, застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної відповідальності, Це ло­гічний юридичний наслідок почину. Передбачені в законі інші методи реагування держави на злочини, такі як: звільнення від кримінальної відповідальності на підставі статей 45, 46, 48 або з передачею особи на поруки (ст. 47); звільнення від кримінальної відповідальності і покарання з застосуванням до неповнолітніх примусових за­ходів виховного характеру (статті 97 і 105); звільнення від покарання або від його відбування на підставі статей 74, 75, 83, 84, є винятком і застосовуються лише у випадках, передбачених законом, можливі при наявності достатніх для цього підстав і, як правило, за злочини не­великої тяжкості. Тому оцінка покарання як кінцевого юридичного наслідку злочину є його характерною ознакою.

Третя розпізнавальна ознака покарання також закріплена в ч. 2 ст. 2 КК і полягає в тому, що покарання може бути застосовано лише за вироком суду від імені держави, що надає йому публічного характеру. До виключної компетенції суду належить і звільнення від покарання, крім звільнення внаслідок амністії або помилування. Суд, встановивши вину особи у вчиненні злочину та виходячи з конкретних обставин справи, робить висновок про доцільність застосування до неї покарання, а також визначає його вид, строк або розмір. Жодний інший орган держави не наділений таким правом. Порушення цього законодавчого припису тягне за собою кримінальну відповідальність.

Четверта ознака покарання знайшла своє законодавче закріплення в ч. 1 ст. 50 КК, де сказано, що покарання полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Саме в цьому проявляється така властивість покарання, як кара, що робить його найгострішим заходом державного примусу. Кара — це властивість будь-якого кримінального покарання. Вона визначається видом і строком покарання, наявністю фізичних, майнових і моральних позбавлень і обмежень. В одних покараннях каральна їх властивість виражена біль­шою мірою, наприклад, при довічному позбавленні волі, позбавленні волі на певний строк, матеріальних або майнових позбавленнях, де вона виражена в таких покараннях, як штраф і конфіскація майна; в інших — превалюють обмеження інших прав, наприклад, право займатися професійною діяльністю, мати звання тощо. Кожне покарання спричи­няє і моральні страждання різного ступеня — ганьбу, сором перед суспільством і своїми близькими. Всі ці обмеження і визначають кару як ознаку покарання. Обсяг кари диференційований у кожному покаранні залежно від характеру і тяжкості злочину. Кара як ознака покарання завжди повинна відповідати тяжкості злочину.

П'ята характерна ознака покарання полягає в тому, що в ньому знаходять своє вираження засудження, негативна оцінка з боку держави як вчиненого злочину, так і самого злочинця. Авторитетність такої оцінки закріплюється обвинувальним вироком, що виноситься судом від імені держави і містить конкретну міру покарання. Таким чином, призначене покарання виступає правовим критерієм, показником негативної оцінки злочину і особи, яка його вчинила, з точки зору кримінального закону і моральності.

Шоста ознака покарання проявляється в його особистому характері. Це означає, що призначення кримінального по­карання і його виконання можливі тільки стосовно самого винного. Воно не може бути покладене на інших осіб, навіть близьких родичів. Наприклад, ізоляції підлягає особисто засуджений до позбавлен­ня волі; конфіскації підлягає тільки майно, що належить особисто засудженому, і т.ін.

Нарешті, сьома характерна ознака покарання полягає в тому, що будь-яке покарання тягне за собою судимість (ст. 88 КК). Саме судимість відрізняє кримінальне покарання від інших засобів державного примушування. За своїм змістом судимість — це не тільки властивість кари, вона являє собою певний правовий статус засудженого, пов'язаний з різного роду правообмеженнями та іншими несприятливими наслідками, протягом певно­го, визначеного в законі строку. Судимість як самостійна ознака по­карання визначається тим, що вона визнається обставиною, що об­тяжує покарання у разі вчинення нового злочину та зберігає певні обмеження прав засудженого і після відбуття ним покарання.

Викладені ознаки відрізняють покарання від інших примусових заходів.

3. Мета покарання

Проблема мети покарання цікавила багатьох вчених-юристів і філософів, що працювали в галузі кримінального права, протягом всієї історії його розвитку. Багато запропонованих ними концепцій і теорій не призвели до однозначного тлумачення цієї складної проб­леми. Проте серед їх множин можна виділити дві основні групи:

Характеристики

Список файлов курсовой работы