27642 (603653), страница 9

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 9)

Що стосується протоколів судових дій, то тут маються на увазі протоколи судового засідання суду першої інстанції та апеляційного суду.

Перевірка і оцінка протоколів слідчих і судових дій, не зважаючи на те, що вони складені посадовими особами, здійснюється на тих самих підставах, що й усі інші види джерел доказів, оскільки не виключено, що в них можуть міститися перекручування, помилки та неточності.

Протокол слідчої дії зачитується всім особам, що брали участь у проведенні слідчої дії, при цьому їх роз'яснюється їх право робити зауваження. Зазначені особи можуть ознайомитися з протоколом особисто. Вставки і поправки повинні бути застережені в протоколі перед підписами.

Протокол підписують особа, яка провадила слідчу дію, поняті, якщо вони були присутні, та інші особи, які були присутні або брали участь у проведенні цієї дії.

До протоколу можуть бути додані фотознімки, матеріали звукозапису, кінозйомок, відеозапису, плани, схеми, зліпки та інші матеріали, які пояснюють його зміст.

Коли особа, що брала участь в проведенні слідчої дії, відмовиться підписати протокол, то це зазначається в протоколі і стверджується підписом особи, яка провадила слідчу дію.

Протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів

Протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів – це письмові акти, складені органами, уповноваженими здійснювати оперативно-розшукову діяльність, в яких відображається її факт, зміст і результати.

Згідно з п.2 ст.10 Закону України „Про оперативно-розшукову діяльність ” матеріали оперативно-розшукової діяльності використовуються для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальній справі.

У чинному Законі України „Про оперативно-розшукову діяльність ” немає окремої норми, яка б встановлювала вичерпний перелік оперативно-розшукових заходів, розкривала їх зміст та порядок здійснення. Про оперативно-розшукові заходи лише в загальній формі згадано в ст. 8 Закону України „Про оперативно-розшукову діяльність ”, яка встановлює також права підрозділів, що їх здійснюють.

КПК України та ЗУ „Про оперативно-розшукову діяльність ” не містять спеціальних норм, які б встановлювали вимоги до протоколів з відповідними додатками до них, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, що підлягають використанню як джерело фактичних даних у кримінальному судочинстві, та до порядку їх складання.

Виходячи із загальних вимог до доказів у кримінальному процесі, протоколи оперативно-розшукових заходів мають відповідати тим самим вимогам, що й протоколи слідчих дій, за винятком того, що в оперативно-розшукових заходах не беруть участь поняті.

До протоколу може бути додано матеріальні носії інформації, які пояснюють його зміст Це можуть бути фотознімки, матеріали звукозапису, кінозйомок, відеозапису, плани, схеми, зліпки та інші матеріали.

У додатках до протоколу оперативно-розшукового заходу має бути опис документів і предметів із зазначенням їх індивідуальних ознак. Можливе подання матеріалів у копіях, у тому числі й перенесення найважливіших моментів на єдиний носій, про що обов'язково зазначають у супровідних документах чи протоколі. Оригінал у цьому разі має зберігатися в оперативно-розшуковому підрозділі до завершення судового розгляду справи та набрання вироком законної сили.

Протоколи оперативно-розшукових заходів та додатки до них оцінюють за загальним правилом оцінки доказів. Особливості полягають в тому, що орган дізнання, слідчий, прокурор чи суд повинні з'ясувати:

• чи відповідають оперативно-розшукові заходи цілям і завданням оперативно-розшукової діяльності. (ст.1 ЗУ „Про оперативно-розшукову діяльність ”);

• чи уповноваженим на те суб'єктом оперативно-розшукової діяльності проведено оперативно-розшукові заходи (Ст. 5 ЗУ „Про оперативно-розшукову діяльність ”);

• чи передбаченими законом заходами отримано матеріали оперативно-розшукових заходів; (ст.8 ЗУ „Про оперативно-розшукову діяльність ”)

• чи передбачено законом підстави для проведення оперативно-розшукових заходів; (ст.6 ЗУ „Про оперативно-розшукову діяльність ”);

• чи у встановленому порядку проведено оперативно-розшукові заходи.

• Чи у встановленому законом порядку оформлено результати оперативно-розшукових заходів.

На сьогодні існує думка, що результати оперативно-розшукової діяльності не є доказами, а між пізнавальним процесом у оперативно-розшуковій діяльності та кримінально-процесуальній діяльності існують принципові відмінності. Тому оперативно-розшукову діяльність ні за яких умов не можна розглядати як складову частину регламентованого законом процесу доказування. Вона в цілому має допоміжний, підсобний характер стосовно доказування. Найважливіше її завдання – вказати, де і як шукати джерела фактичних даних процесуальним шляхом або ж встановити можливі джерела збирання фактичних даних, які в подальшому набудуть форми доказів, і тим самим допомогти обранню ефективних шляхів розкриття і попередження злочинів, вибрати та своєчасно провести найбільш ефективні слідчі дії. [16. C.120]

Слід погодитися з такою позицією. Хоча в ст.65 КПК України і вказано, що доказами є фактичні дані, які можуть встановлюватися в тому числі і протоколами з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів та іншими документами, однак це не означає, що всі матеріали ОРД мають використовуватись як докази. Тут слід враховувати те, чи можуть вони мати доказове значення, виходячи з позицій належності до справи, допустимості та достовірності. Слідчий має забезпечити використання в доказуванні лише достовірних даних і лише тих, які здобуті законним шляхом, з додержанням конституційних гарантій захисту прав і свобод людини.

Тоді як, наприклад, бути з негласним проникненням оперативного працівника в житло людини? В Конституції України зазначено, що кожному гарантується недоторканість житла. Тому ні за яких умов не можуть мати значення доказів у кримінальній справі відомості, здобуті в процесі негласного проникнення оперативного працівника до житлового або інших приміщень та здійснення там візуального огляду, оскільки це не відповідає вимогам допустимості.

Крім того, не можуть використовуватись як докази показання оперативного працівника про факти, які стали йому відомі від інформаторів або інших конфіденційних, негласних джерел, а також інформація отримана за винагороду. Оскільки достовірність такої інформації сумнівна, а перевірка практично неможлива. Більше того, в кримінально-процесуальному законі є норма, яка вказує, що не можуть бути доказами дані, повідомлені свідком, джерело яких невідоме.

Отже, як бачимо, використання в процесі доказування даних, отриманих в результаті оперативно-розшукової діяльності, має багато особливостей. Не можна вважати всі результати ОРД доказами, однак це не означає, що такі матеріали взагалі не можуть використовуватись в доказуванні у кримінальних справах. Ті фактичні дані, джерело та спосіб отримання яких є законними та відомими, а самі фактичні дані достовірними, можна використовувати як докази в кримінальному процесі. Однак, більшість даних, отриманих в результаті оперативно-розшукової діяльності, мають допоміжний характер в процесі доказування.

Інші документи

Документи є джерелом доказів, якщо в них викладені або посвідчені обставини, які мають значення для кримінальної справи. [11. С 128]

Документи повинні відповідати критеріям допустимості, тому вони повинні відповідати таким вимогам:

• документ повинен містити відомості про фактичні обставини, що мають значення для справи;

• наявність даних про те, яким чином документ потрапив до матеріалів справи;

• дотримано вимог щодо реквізитів службових документів;

• наявність посилань на джерело повідомлення, на назву нормативного акта, номер і дату архівного документа, та на осіб, від яких отримано дані;

Якщо немає хоча б однієї із цих ознак, документ втрачає доказове значення, адже є сумніви у достовірності фактів, що в ньому містяться.

Не є джерелами доказів документи, походження яких не встановлено (анонімний лист, записник невстановленого власника).

Існує декілька класифікацій документів як джерел доказів. За характером виникнення документи поділяють на офіційні та особисті. Офіційними є ті, що надходять від підприємств, установ і організацій. Особисті – це ті, що надходять від приватних осіб.

За способом фіксації відомостей документи можуть бути: письмовими – на папері (довідки, характеристики, листи); електронні – інформацію в яких зафіксовано у вигляді електронних даних, ураховуючи обов'язкові реквізити документа.

У тих випадках, коли документи були, наприклад, знаряддям вчинення злочину, зберегли на собі сліди злочину, були об'єктом злочинних дій, є продуктом злочинної діяльності, вони являють собою речові докази.

Під час оцінки документів, зокрема завірених, звертається увага на їх походження, наявність у посадових осіб або державних органів, організацій права на видачу відповідних документів, відповідність форми і змісту документа встановленим правилам.

Встановлення достовірності документа здійснюється шляхом аналізу змісту документа і порівняння його з іншими доказами.

Таким чином, кримінально-процесуальний кодекс України визначив вичерпний перелік джерел доказів. Будь-які інші дані, не визначені ст.65 КПК України не можуть використовуватись як докази в кримінальному процесі. Крім того, певні особливості має і процес застосування фактичних даних, визначених законом. Щоб визначити, чи можна застосовувати даний доказ у процесі доказування, слід правильно його оцінити, визначити, чи відповідає він вимогам належності, допустимості та достовірності. Ускладнюють цей процес прогалини у законодавстві. Зокрема, багато неточностей в законодавстві міститься щодо застосування результатів оперативно-розшукової діяльності. Серед науковців немає згоди щодо розмежування доказів та їх джерел, адже законодавство не визначає поняття джерел доказів. Всі ці проблеми потребують негайного вирішення і закріплення на законодавчому рівні.

Висновок

Отже, аналіз процесу доказування дає можливість говорити про те, що на сучасному етапі законодавство про докази та доказування в кримінальному процесі має немалу кількість прогалин, а тому потребує значного вдосконалення. Відсутність нормативного закріплення певних положень в кримінально-процесуальному кодексі України, а також в законах та підзаконних нормативних актах призводить до певних суперечностей та неоднозначного тлумачення процесуалістами одного й того ж поняття.

Проблему складає визначення самого поняття доказування, оскільки в КПК України міститься лише перелік обставин, які складають предмет доказування. Є в КПК України визначення поняття доказів, але немає переліку фактичних даних, які слід вважати доказами по кримінальній справі. Натомість кримінально-процесуальний закон містить перелік джерел доказів, хоча не всі погоджуються з тим, що ч.2 ст.65 КПК України містить перелік саме джерел доказів, а не самих доказів.

Особливої уваги заслуговує питання оцінки доказів. Хоч на законодавчому рівні і закріплено, що суд, прокурор, слідчий і особа, що проводить дізнання оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, однак в законі не закріплено таких понять як допустимість, достатність, достовірність та належність доказів. Верховний суд же лише частково пояснює ці питання.

Ці та інші проблеми, проаналізовані в курсовій роботі, мають бути найближчим часом вирішені. Справді вирішеними вони будуть лише тоді, коли всі поняття будуть закріплені в зрозумілій і однозначній формі на законодавчому рівні. Таке закріплення усуне суперечки серед науковців з приводу різних питань і позбавить норми права двозначного або взагалі незрозумілого трактування.

Список літератури

1. Кримінально-процесуальний кодекс України. – Х.: 2005. – 264 с.

2. Конституція України. // http. rada. gov. ua

3. Закон України „Про оперативно-розшукову діяльність” // http. rada. gov. ua

4. Закон України „Про прокуратуру” // http. rada. gov. ua

5. Постанова Пленуму Верховного Суду „Про виконання судами України законодавства і постанов Пленумів Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку” // Постанови Пленуму Верховного Суду в кримінальних справах / за заг. редакцією В.Т.Маляренка – К., 2005. – С. 40-45

6. Коваленко Є.Г., Маляренко В.Т. Кримінальний процес України: підручник. – К.: 2006. - 704 с.

7. Лобойко Л.М. Кримінально-процесуальне право. Курс лекцій: навчальний посібник. – К.: 2005. - 456 с.

8. Міхєєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України. – К.: 1999. – 536 с.

9. Рыжаков А.П. Уголовний процес: Учебник для вузов. – М.: 1999.

10. Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України: Підручник. – К.: 2003. – 1120 с.

11. Удалова Л.Д. Кримінальний процес України. Загальна частина: Підручник. – К.: 2005. – 152 с.

12. Зінон Котик. Поняття, зміст і обов'язок доказування // Прокуратура. Людина. Держава. – 2005. - №11. – С. 86-92.

13. І.Давимука. Допустимість доказів у кримінальному процесі // Право України. – 2002. - №12. – С.125-129

Характеристики

Список файлов курсовой работы