27642 (603653), страница 6

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 6)

3.2. Поняття меж доказування і їх співвідношення з предметом доказування

Поняття предмета доказування тісно пов'язане з поняттям меж доказування.

Під межами доказування у кримінальному процесі розуміють такий обсяг доказового матеріалу, який забезпечує надійне і достовірне встановлення всіх обставин, що входять до предмета доказування. [11. C.113]

Більш точним і повним, на нашу думку, є визначення меж доказування в кримінальному процесі, яке вказує, що під межами доказування слід розуміти такий обсяг доказового матеріалу (доказів ті їх джерел), який забезпечує надійне, достовірне встановлення всіх обставин справи і прийняття процесуальних заходів для запобігання злочинам. [8. C.135]

Л.М. Лобойко вважає, що межі доказування – це такі межі доказової процесуальної діяльності, які констатують:

1) повноту версій, які перевіряють;

2) глибину дослідження обставин, що підлягають встановленню;

3) обсяг доказів і їх джерел, обов'язкових для визнання наявності або відсутності цих обставин;

4) достатність обґрунтування висновків у кримінальній справі. [7. C.124]

Щодо співвідношення предмету і меж доказування, то слід зазначити, що більшість процесуалістів співвідносять їх як мету і засіб її досягнення. Крім того, якщо поняття предмету доказування виражає, що повинно бути з'ясовано, встановлено по справі, то поняття меж доказування виражає кордони, обсяг і глибину дослідження всіх істотних обставин справи. Межі доказування визначають ступінь дослідження обставин, що підлягають встановленню, коло, обсяг доказів та їх джерел, доказових фактів, процесуальних дій, необхідних для цього.

Межі доказування є різними у кожній кримінальній справі. Однак вони обов'язково мають забезпечувати законність і обґрунтованість прийнятих у справі процесуальних рішень.

Наслідком неправильного визначення меж доказування може бути необґрунтоване звуження або розширення процесу доказування. При чому для кримінального процесу негативним є як перший, так і другий наслідок.

За необґрунтованого звуження деякі обставини, які належать до предмета доказування, залишаються недостатньо дослідженими через прогалини в доказовому матеріалі. Або ж їх неможливо буде визнати встановленими в результаті недостатньої глибини їх дослідження, що забезпечує надійність висновків.

Наслідком необґрунтованого розширення є невиправдане нагромадження доказової інформації, тобто збирання фактичних даних, що не стосуються справи, а також залучення додаткових процесуальних сил і засобів.

Розкриваючи питання про межі доказування в кримінальному процесі, не можна не звернути увагу на статтю 299 КПК України, яка визначає порядок дослідження та обсяг доказів, які підлягають дослідженню. Ч.3 ст.299 КПК України зазначає, що суд вправі, якщо цього не заперечують учасники судового розгляду, визнати недоцільним дослідження доказів стосовно тих фактичних обставин справи та розміру цивільного позову, які ніким не оспорюються. Однак, на нашу думку, це суперечить принципу всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи, закріпленого в статті 22 КПК України. Крім того, КПК України містить ст.323, яка вказує, що суд обґрунтовує вирок лише на тих доказах, які були розглянуті в судовому засіданні. Як бачимо, наведені статті суперечать одна одній, а тому це є прогалиною в законодавстві, яку необхідно усунути.

На нашу думку, стаття 299 КПК України не є правильною і існувати в такому вигляді, в якому вона є зараз, дана норма не може. Ми вважаємо, що всі докази, які мають значення для справи, мають бути досліджені і обговорені в судовому засіданні. Скорочений розгляд тієї чи іншої обставини справи з метою скорочення строку розгляду справи, економії коштів не є виправданим. Таке спрощення може призвести до порушення прав учасників процесу, адже слід врахувати те, що в подальшому, учасники судового розгляду будуть позбавлені права оспорювати ці фактичні обставини справи та розмір цивільного позову в апеляційному порядку.

Оскільки предмет доказування і вимога закону про всебічне, повне й об'єктивне дослідження всіх обставин справи однакові як для стадії досудового слідства, так і для стадії судового розгляду, то і межі доказування на цих стадіях повинні бути однаковими. Але через пошуковий, дослідницький характер процесуальної діяльності на цих стадіях, а також неправильне або неточне визначення меж доказування ці межі в них фактично можуть і не збігатися. Вони можуть бути ширшими на досудовому слідстві, аніж у суді, і навпаки. [6. C.120-121]

Межі доказування на досудовому слідстві та в судовому розгляді кримінальної справи можуть не збігатися внаслідок:

• необхідності перевірки в стадії судового розгляду нових версій;

• неоднаковості визначення предмета доказування;

• різниці в оцінці належності, допустимості, достовірності та достатності доказів.

Отже, межі доказування є індивідуальними у кожній кримінальній справі. Однак, в будь-якому випадку межі доказування повинні бути правильно визначені, щоб не привести до необґрунтованого їх звуження чи, навпаки, розширення, що в обох випадках є негативом. В кримінально-процесуальному законодавстві щодо меж доказування існують певні проблеми, зокрема суперечність статей, що стосуються необхідного обсягу доказового матеріалу. Дану проблему необхідно вирішувати шляхом перегляду відповідних норм та внесення необхідних змін до кримінально-процесуального кодексу України.

3.3. Суб'єкти доказування

Обов'язок доказування в кримінальному процесі закон повністю покладає на суд, прокурора, слідчого та особу, яка проводить дізнання. Вони зобов'язані вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи, тобто зібрати, перевірити й оцінити всю необхідну сукупність доказів і їх джерел і прийняти на цій підставі законне, обґрунтоване й справедливе рішення. Закон категорично забороняє їм перекладати свій обов'язок доказування на обвинуваченого. Звичайно, ця заборона поширюється також на захисника обвинуваченого й підозрюваного, їх законних представників, на відповідача та їх представників. Вони теж є суб'єктами доказування, але на відміну від суду, судді, прокурора, слідчого, особи, яка проводить дізнання, органу дізнання і начальника слідчого відділу, мають право, а не зобов'язані брати участь у доказуванні, тобто в збиранні, перевірці та оцінці доказів, висувати певні твердження на захист своїх законних інтересів і аргументувати їх. [8. C137]

Таким чином, усіх суб'єктів доказування можна поділити на дві групи:

1. державні органи і посадові особи, які зобов'язані висувати версії, збирати, перевіряти, оцінювати і використовувати докази. Це такі суб'єкти, як орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя;

2. особи, які не зобов'язані, але мають право брати участь у процесі доказування певних обставин справи: обвинувачений, захисник, законний представник, потерпілий та інші суб'єкти, заінтересовані в результатах вирішення кримінальної справи. Вони можуть представляти докази, заявляти клопотання про витребування і приєднання доказів, висловлювати свою думку з приводу оцінки того чи іншого доказу тощо.

Отже, неабияке значення для кримінально-процесуального доказування мають предмет доказування та межі доказування. Певні особливості мають суб'єкти доказування в кримінальному процесі. Предмет і межі доказування співвідносяться між собою як мета і засіб її досягнення. При цьому особлива увага має бути приділена межам доказування, оскільки саме точне і обґрунтоване дослідження необхідного обсягу доказів є передумовою всебічного, повного і об'єктивного дослідження всіх обставин справи, а значить і правильного її вирішення. Щодо суб'єктів доказування, то для кримінальної справи характерним є те, що обов'язок доказування покладається лише на одну сторону – сторону обвинувачення, а саме на суд, суддю, прокурора, слідчого, особу, що проводить дізнання. Кримінально-процесуальний закон забороняє перекладати обов'язок доказування на сторону захисту, тобто на підозрюваного, обвинуваченого, їх захисників, представників.

4. ПОНЯТТЯ ТА КЛАСИФІКАЦІЯ ДОКАЗІВ ТА ЇХ ДЖЕРЕЛ

4.1. Погляди на співвідношення доказів і фактичних даних

Поняття доказу в кримінальному процесі є нормативно закріпленим. Ст.65 КПК України зазначає, що доказами в кримінальній справі є всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно-небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Як бачимо, основою визначення поняття „доказів ” є поняття „фактичні дані”. На жаль, закон не розкриває поняття „фактичні дані”, а в теорії кримінального процесу з цього питання немає єдиної точки зору.

Удалова Л.Д. вважає, що факти – це об’єктивна реальність, яка існує незалежно від людини. Для того, щоб пізнати факт, необхідно сприйняти його безпосередньо або отримати про нього інформацію. Але злочин – це подія минулого, яка в момент доказування вже не існує. Якщо ж слідчий або суддя самі сприймали подію, що розслідується або розглядається в суді, то вони стають свідками і їх участь у процесі як суб’єктів доказування виключається. Вони можуть безпосередньо сприймати лише ту інформацію про злочин, яка збереглася у свідомості інших людей або на матеріальних об’єктах. Таким чином, обставини, які мають значення для справи, пізнаються не за допомогою фактів реальної дійсності, а лише відомостей про них. [11. C.115]

На думку Л.М. Лобойко, з доказів, які виходять безпосередньо від людини, можна отримати інформацію про сприйняття події цією особою. Проте слова свідків, експертів і посадових осіб не мають самостійного значення, поки їх процесуально не доопрацьовано і не пристосовано до потреб сторін. На цьому етапі і одержують „фактичні дані” у процесуальному сенсі. [7. C.104]

Дві наведені вище позиції є протилежними одне одному. Згідно з першою доказами можуть бути лише відомості про фактичні дані, тоді як відповідно до другої доказами є самі фактичні дані. Слід погодитися з думкою Удалової Л.Д., оскільки факти – це події та явища, які реально існують. Отже, самі по собі їх не можна приєднати до справи. Тому при досудовому розслідуванні, а також при розгляді справи в суді, учасники кримінального процесу використовують відомості про події і явища, які вже відбулися.

4.2. Ознаки і класифікація доказів

В юридичній літературі усталеною є думка про те, що ознаками доказів є належність, допустимість, достовірність та достатність. В першому питанні автором було згадано дані ознаки. Розглянемо їх детальніше.

Допустимість доказів означає правову придатність їх для використання в кримінальному процесі як аргументів у доказування.

Допустимість доказів означає, що:

• фактичні дані мають бути одержані уповноваженим на це суб’єктом (державним органом або особою, яка веде процес);

• фактичні дані мають бути одержані з відомого, перевіреного та незабороненого законом джерела;

• фактичні дані мають бути одержані у встановленому законом порядку з дотриманням процесуальної форми;

• фактичні дані мають бути належно закріплені та засвідчені.

Допустимість доказу має бути визначена, як правило, в момент його подання для розгляду. Однак доказове значення деяких фактичних даних слід з’ясовувати раніше, ніж їх буде досліджено як докази.

Після визначення недопустимості фактичних даних як доказів можна вже далі не перевіряти і не оцінювати їх належність, достовірність та достатність. [7. C.105-106]

Належність – спроможність фактичних даних надавати інформацію щодо обставин, які входять в предмет доказування, служити аргументами в процесі встановлення об’єктивної істини.

Вирішення питання про належність доказів потребує з’ясування двох моментів:

чи входять факти, для встановлення яких вилучаються і досліджуються відповідні фактичні дані в предмет доказування;

чи спроможні фактичні дані, які являють собою зміст доказових матеріалів, з урахуванням їх інформаційного значення, встановлювати відповідні обставини предмета доказування; [10. C.287]

Отже, належність доказу визначають залежно від того, яке значення для справи мають відомості, що він містить. Всі докази, що стосуються місця, часу, способу, особи, яка вчинила злочин, мають вважатися належними.

Достовірність – це можливість застосування фактичних даних у процесі доказування з погляду знання про джерела, обставини, методи їх утворення і отримання в контексті використання у справі інших матеріалів.

Етапи визначення достовірності фактичних даних:

1. Визначення достовірності джерела. Наприклад, досліджуючи показання свідка, слід взяти до уваги:

• його суспільне положення, тобто ціну, яку він може сплатити за неправду;

• факт попереднього засудження за неправдиві свідчення;

• стан свідка в момент сприйняття події;

• його зацікавленість у вирішенні справи.

1. Визначення достовірності методу отримання фактичних даних. Під час дослідження:

• протоколу огляду місця події – треба взяти до уваги освітлення, за якого здійснювався огляд;

• висновку експерта – характеристики застосованої ним методики аналізу.

3. Визначення достовірності з урахуванням інших матеріалів справ. Наприклад, показання одного свідка, що заслуговує на довіру, суперечать показанням обвинуваченого і висновку експерта. [7. C106-107]

Отже, достовірність доказів означає відповідність їх змісту тим реальним факторам, що існували в дійсності. Достовірність передбачає відомість та перевіреність як самого джерела, способу одержання фактичних даних, так і надійність носія доказів та засобів фіксації доказів. Забороняється використовувати в доказуванні інформацію, джерело якої невідоме. Тобто така вимога до доказів як достовірність забезпечує використання в доказуванні не будь-яких відомостей, а тільки перевірених та правдивих.

Характеристики

Список файлов курсовой работы