27642 (603653), страница 8
Текст из файла (страница 8)
Показання потерпілого
Показання потерпілого – усне повідомлення особи, яке зроблене під час допиту та зафіксоване у встановленому законом порядку, про обставини злочину, яким їй заподіяна моральна, фізична або майнова шкода. [11. C.120]
На відміну від свідка, для потерпілого давати показання – це лише право, але не обов'язок. Проте, якщо він вже погодився давати показання, то має говорити лише правду, в противному ж випадку він підлягає кримінальній відповідальності за ст. 384 КК України, про що повідомляється перед допитом.
Потерпілий може бути допитаний про обставини, що підлягають встановленню по даній справі, в тому числі про факти, що характеризують особу обвинуваченого або підозрюваного, та його взаємовідносини з ним. Не можуть бути доказами повідомлені потерпілим дані, джерело яких невідоме. Якщо ж показання потерпілого базуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані.
Показання потерпілого підлягають ретельній перевірці та оцінці в сукупності з усіма обставинами справи. Специфікою оцінки показань потерпілого являється врахування слідчим емоційного навантаження, яка завжди наявна в показаннях потерпілого. Потерпілий іноді заінтересований в перебільшенні розміру завданої йому шкоди і результатах кримінальної справи. Окрім того, слід враховувати, що з моменту закінчення досудового слідства потерпілому, на відміну від свідка, стають відомі всі матеріали справи.
Отже, слід мати на увазі, що потерпілий – це завжди постраждала особа, тому його показання можуть бути далекими від об'єктивних. При використанні таких даних як доказів у справі слід ретельно їх перевірити і спів ставити з іншими доказами.
Показання підозрюваного
Показання підозрюваного – це усне повідомлення особи, яка в установленому законом порядку була затримана органом дізнання або слідчим, а також особи, до якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченого.
Для підозрюваного давати показання – це право, а не обов'язок. При чому за дачу неправдивих показань підозрюваний ніякої відповідальності не несе.
Підозрюваний вправі давати показання з приводу обставин, що стали підставою для його затримання або застосування запобіжного заходу, а також з приводу всіх інших відомих йому по справі обставин.
Показання підозрюваного підлягають перевірці. Визнання підозрюваним своєї вини може бути покладено в основу обвинувачення лише при підтвердженні цього визнання сукупністю доказів, що є у справі.
Різновидами показань підозрюваного є обмова, само обмова та алібі.
Самообмова – це показання підозрюваного, в яких він зізнається у вчиненні злочину, якого в дійсності не вчиняв, у більш тяжкому злочині, ніж учинив насправді, або ж бере на себе всю вину за вчинений злочин, хоч у дійсності він є груповим, чи перебільшує свою роль у вчиненні злочину порівняно з тим, якою вона є насправді. Мотивами самообмови можуть бути несприятливий для підозрюваного збіг обставин, стан пригніченості, втрата віри в справедливість і об'єктивність слідчого і суду, бажання виручити інших осіб, бути покарним за менш тяжкий злочин порівняно з вчиненим, сховатись на деякий час від слідства і суду в місцях позбавлення волі, якщо він розшукується за обвинуваченням у вчиненні тяжкого злочину, погроза і підкуп з боку дійсних злочинців і співучасників, незаконні засоби ведення розслідування, юридична необізнаність, кругова порука, „солідарність ” злочинців, бажання неповнолітнього злочинця заслужити схвалення більш досвідчених і сильних злочинців, свого оточення тощо. [6. C.128]
Обмова – це такі показання підозрюваного, в яких він викриває (правдиво чи неправдиво) інших осіб (це можуть бути співучасники або ж сторонні особи) у вчиненні інкримінованого йому або іншого злочину. Мотивами обмови є бажання уникнути відповідальності або применшити свою вину, помста, бажання сприяти розкриттю злочину, заслужити прихильність працівників міліції і слідчих або ж незаконний вплив з їх боку.[6. C.128-129]
Алібі – це твердження підозрюваного чи обвинуваченого про те, що він не міг бути виконавцем інкримінованого злочину, бо в момент його вчинення був в іншому місці. Обов'язок перевірки алібі лежить на органі дізнання, слідчому, прокуророві та судді.
Таким чином, слід пам'ятати, що підозрюваний – це той учасник кримінального процесу, доля якого вирішується. Він є заінтересованою особою і прагнутиме, як правило в будь-який спосіб виправдати себе. Це слід враховувати при оцінці його показань. Разом з тим, вина підозрюваного ще не є доведеною, тому не можна ставитись до нього як до такого і не брати до уваги жодних його слів.
Показання обвинуваченого
Показання обвинуваченого – це усне повідомлення особи, притягнутої до кримінальної відповідальності, про обставини, які мають значення для справи, зроблене під час допиту та зафіксоване у встановленому законом порядку.
Обвинувачений, як і підозрюваний, не зобов'язаний давати показання. Давати показання – це лише його право. Обвинуваченого не можна притягнути до кримінальної відповідальності ні за відмову від показань, ні за дачу неправдивих показань.
Даючи показання, обвинувачений або повідомляє, що насправді вчинив певний злочин, або, навпаки, заперечує те, що він брав участь у скоєнні даного злочину. В залежності від цього відрізняють два види показань обвинуваченого: визнання вини і заперечення вини. Іноді показання обвинуваченого в одній своїй частині містять визнання, а в іншій – заперечення вини. Такі показання називають частковим визнанням обвинуваченим своєї вини.
Різновидами показань обвинуваченого, як і підозрюваного, є обмова, само обмова та алібі. По відношенню до обвинуваченого ці поняття вживаються в тому ж розумінні, що й щодо підозрюваного.
Оцінка показань обвинуваченого відбувається на загальних підставах у відповідності зі ст.67 КПК України. Особливість показань обвинуваченого як засобу доказування полягає в тому, що воно походить від особи, безпосередньо заінтересованої в результатах справи. Тому кожне показання обвинуваченого має бути особливо уважно розглянуте і глибоко проаналізоване шляхом ретельного зіставлення його з усіма іншими обставинами справи і з доказами, що є у справі. Це однаково стосується як тих показань, в яких обвинувачений заперечує свою вину, так і тих, де він визнає себе винним у вчиненні злочину.
Висновок експерта
Висновок експерта – це письмові відповіді особи, яка має необхідні спеціальні знання в науці, техніці, мистецтві або ремеслі на питання, які поставлені перед нею органом досудового розслідування, прокурором чи судом при призначенні експертизи. [11. C123]
Відповідно до ч.1 ст.75 КПК України експертиза призначається у випадках, коли для вирішення певних питань при провадженні в справі потрібні наукові, технічні або інші спеціальні знання.
Як експерт може бути викликана будь-яка особа, що має необхідні знання для дачі висновку з досліджуваних питань. Питання, які ставляться експертові, і його висновок по них не можуть виходити за межі спеціальних знань експерта.
Експерт дає висновок від свого імені і несе за нього особисту відповідальність. За необхідності в справі може бути призначено кількох експертів, які дають загальний висновок. Якщо ж експерти не доходять згоди, тоді кожен із них складає свій висновок.
Предметом дослідження, результати якого відображають у висновку експерта, є поставлені посадовою особою, котра веде процес, питання, для вирішення яких потрібні наукові, технічні або інші спеціальні знання.
Особливістю оцінки висновку експерта є те, що такий висновок не є обов'язковим для особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду, але незгоду з ним має бути мотивовано у відповідній постанові, ухвалі, вироку.
Якщо висновок експертизи визнано неповним (досліджено не всі подані об'єкти або немає вичерпних відповідей на порушені питання) або неясним (нечітко викладений або має неконкретний, невизначений характер), то може бути призначено додаткову експертизу, яку доручають тому самому або іншому експерту.
Якщо є сумніви у правильності висновку експерта, пов'язані з недостатньою обґрунтованістю чи з тим, що він суперечить іншим матеріалам справи, а також за наявності істотного порушення процесуальних норм, які регламентують порядок призначення і проведення експертизи, призначають повторну експертизу. Її проведення може бути доручено тільки іншому експертові.
Розрізняють комісійну та комплексну експертизу. Комісійну експертизу призначають у випадках, якщо є потреба провести дослідження за участю кількох експертів – фахівців у одній галузі знань.
Комплексну експертизу призначають, якщо необхідно провести дослідження за участі кількох експертів, які є фахівцями в різних галузях знань.
Ст.76 КПК України передбачає випадки, коли призначення експертизи є обов'язковим. До таких випадків належать:
1) коли необхідно встановити причину смерті;
2) коли необхідно встановити тяжкість і характер тілесних ушкоджень;
3) коли необхідно визначити психічний стан підозрюваного або обвинуваченого за наявності в справі даних, які викликають сумнів щодо його осудності;
4) коли необхідно встановити статеву зрілість потерпілої в справах про статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості;
5) коли необхідно встановити вік підозрюваного або обвинуваченого, якщо це має значення для вирішення питання про його кримінальну відповідальність і якщо про це немає необхідних документів і неможливо їх одержати.
Отже, експерт – це особа, яка не має в справі особистого інтересу. Тому її висновки, як правило, є об'єктивними. Однак, при оцінці такого доказу, слід зважити на те, що експертиза має проводитись особою, що має на це право та є досить обізнаною у питаннях, які має вирішити експертиза.
Речові докази
Речовими доказами згідно зі ст.78 КПК України є предмети, які були знаряддям вчинення злочину, зберегли на собі сліди злочину або були об'єктом злочинних дій, гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, і всі інші предмети, які можуть бути засобами для розкриття злочину і виявлення винних або для спростування обвинувачення чи пом'якшення відповідальності.
Предмети, які можуть бути речовими доказами, виявляються при огляді місця події, обшуку, виїмці та провадженні деяких інших слідчих дій. Їх можуть принести також до слідчих органів, прокурора чи суду підозрюваний, обвинувачений, потерпілий та інші учасники процесу, будь-які громадяни.
Речові докази повинні бути уважно оглянуті, по можливості сфотографовані, докладно описані в протоколі огляду і приєднані до справи постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора або ухвалою суду.
Речові докази зберігаються при справі, за винятком громіздких предметів, які зберігаються в органах дізнання, досудового слідства і в суді або передаються для зберігання відповідному підприємству, установі чи організації.
В окремих випадках речові докази можуть бути до вирішення справи в суді повернуті їх володільцям, якщо це можливо без шкоди для успішного провадження в справі.
Речові докази, які можуть швидко зіпсуватися і які не можуть бути повернуті володільцеві, негайно здаються відповідним державним або кооперативним організаціям для реалізації. Коли потім виникає необхідність у поверненні речових доказів, то організації, які їх одержали, повертають взамін такі самі речі або сплачують їх вартість за державними цінами, що існують в момент повернення.
Питання про речові докази вирішується вироком, ухвалою чи постановою суду або постановою органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття справи, при цьому:
1) знаряддя злочину, що належать обвинуваченому, конфіскують;
2) речі, вилучені з обігу, передають відповідним установам або знищують;
3) речі, які не мають ніякої цінності та не можуть бути використані, знищують, а якщо заінтересовані особи просять про це, - передають їм;
4) гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, передають у дохід держави;
5) гроші, цінності та інші речі, які були об'єктом злочинних дій, повертають їх законним володільцям, а якщо їх не встановлено, то докази переходять у власність держави.
Спір про належність речей, що підлягають поверненню, вирішується в порядку цивільного судочинства.
Отже, речові докази – це предмети реальної дійсності. Вони реально існують, а тому доказуванню підлягає лише встановлення їх причетності до справи. При цьому доказове значення має форма, а не зміст речового доказу.
Протоколи слідчих і судових дій
Протоколи слідчих і судових дій – це письмові акти, в яких особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор і суд фіксують порядок, хід і результати проведених ними слідчих дій. До таких дій за КПК України належать огляд, освідування, виїмка, обшук, пред'явлення для впізнання, відтворення обстановки та обставин події. [7. C.112]
Протоколи слідчих і судових дій є джерелом доказів при додержанні двох умов:
1) якщо вони складені і оформлені в порядку передбаченому КПК України;
2) якщо в них підтверджуються обставини і факти, що мають значення для справи.
Більшість процесуалістів не відносять до джерел доказів протоколи допитів свідків, потерпілих, підозрюваних і обвинувачених. І це є правильним, адже в такому випадку доказову силу мають показання свідків, потерпілих, підозрюваних і обвинувачених. Протоколи допитів тут є лише засобом фіксації таких показань.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
