118050 (598547), страница 51

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 51)

Ця схема (“1,5” – півтораполярного світу) визначає перехідний стан сучасної геополітики і здібна еволюціонувати щонайменше в трьох напрямках:

до вже згаданої структури досконалого “ліберального” (пост-модерного) уніполя;

до нової біполярності (за рахунок коаліцій існуючих центрів сили або створення на основі одного з них нової наддержави);

до виникнення справжньої багатополярності.

Відновлення біполярної системи геополітики пов’язують, перш за все, з перспективами розвитку Китаю (за умов політичної стабільності та продовження набутих темпів економічного зростання). За такого сценарію майбутнє геополітичне протистояння набуває рис “цивіліза-ційного”. Американський соціолог та економіст Імануїл Валлерстайн запропонував цілу низку моделей можливого світового розвитку. Зокрема, він припускає виникнення до 2020 – 2025 рр. двох могутніх коаліцій – Тихоокеанської (на чолі з США з підключенням Японії та Китаю) та Євразійської, до якої ввійдуть Європа і Росія [43, С. 347 – 371].

Концепції багатополярного світу отримали найбільшого розповсюдження у тих країнах, котрі опинились у самому вирі тектонічних геополітичних зрушень – Росії, Індії та Китаї. Зокрема, російські дослідники – М. В. Ільїн, О. С. Панарін та ін. – досить плідно працюють над реанімацією “євразійської” геополітичної концепції. Одним із найбільш істотних завдань сучасної російської політики вважається культурно-ідеологічна, а потім і політична консолідація країн, що колись складали Візантійську культурну ойкумену (або “Візантійську Співдружність Нації”, якщо скористатися терміном британського візантиніста Д. Оболенського). Окрім Росії, до цієї співдружності також зараховують Вірменію, Білорусь, Болгарію, Грецію, Грузію, Кіпр, Македонію, Молдову, Румунію, Україну та Югославію (тобто Сербію і Чорногорію). Зрозуміло, що це є спробою реінтерпретації поняття “Східна Європа”. Цей великий регіон розглядається не тільки як відповідна частина європейського континенту (фізико-географічний підхід), не як сукупність країн, що змінили на межі 1980–1990-х рр. соціалістичну орієнтацію на ліберально-демократичну (політологічний підхід), але й як ареал східнохристиянської культури, як зона поствізантійської цивілізаційної ідентичності (культурно-цивілізаційний підхід). Пошук такого нового “цивілізаційного знаменника” напередодні “зіткнення цивілізацій” виглядає досить актуальним і дозволяє запобігти етноцентризму, притаманного класичному і сучасному панславізму, та єврофобії, подекуди властивій класичному євразійству.

Оновлення традиційного концептуального апарату геополітики, її пристосування до подій світу, що змінюється, йде шляхом її навернення до суто економічних проблем. Існує певний дослідницький напрям, що за сучасних умов на перше місце серед потенційних міжнародних протиріч “просуває” економічні конфлікти, навіть проголошуючи геополітику “скарбом”, спадком історії і замість неї пропонуючи “геоекономіку”. Зрозуміло, що геоекономіку неможливо сприймати у якості альтернативи геополітики. Власне кажучи, прихильники геоекономічного аналізу виходять з того факту, що ряд геополітичних концептів і теоретичних конструкцій застарів. Внаслідок процесів глобалізації, наприклад, втратило зміст саме поняття “життєвий простір”. І оскільки захист кордонів та боротьба за контроль над простором в їх класичному різновиді стають “безглуздям” (не мають сенсу), особлива роль належить пошуку релевантної адаптивної стратегії, стрижнем якої є економічна політика, покликана максимізувати обсяг фінансових, інформаційних та інших ресурсів даного суспільства [59, С. 42 – 43, 47 – 48].

Сучасна геополітика все більш зміщує акценти з глобальної картини на, так би мовити, “теорії середнього рівня”. Оптимальною одиницею аналізу стають геостратегічний регіон, геополітичний регіон та їх історико-географічні й геополітичні образи (“Україна як країна-кордон”, “Візантійська спадщина”, “Тюркська цивілізація” і т. ін.).

Схема структури геополітичного простору, яку наведено нижче, ілюструє логічні зв’язки між цими одиницями аналізу:

Світовий геополітичний простір

Геостратегічний регіон

Геополітичний регіон

Територія держави

Повітряний простір

Суходол

Води: внутрішні, територіальні, особлива економічна зона

Надра

Геостратегічний регіон утворюється навколо держави або групи держав, що відіграють ключову роль у світовій політиці, і являє собою великий простір, до якого, окрім територій регіональних країн, належать зони їх контролю та впливу.

Геополітичний регіон – це частина геостратегічного регіону, що відрізняється більш тісними і сталими політичними, економічними та культурними зв’язками. Україна належить до європейського геопростору, “сценарій” розвитку якого сьогодні визначається лінією Євросоюз – Росія. Сама ж Україна в цивілізаційному й культурному відношеннях – водночас і європейська, і євразійська держава, пріоритети якої – Росія та Захід – детермінуються зовнішніми та внутрішніми факторами. Неорганічна, суперечлива двохвекторність зовнішньої політики України, що на протязі останніх років (1991 – 2004) є предметом палких дискусій, зумовлюється складною динамікою посткомуністичних перетворень, які формують нову геополітичну реальність. Наполегливо продираючись у Європу, при цьому, можливо, нехтуючи власними національними інтересами, Україна не зустрічає “партнерського” розуміння та “відвертості” і залишається статистом у геополітичній грі, яку ведуть між собою Євросоюз, США та Росія.

Як геополітичне поняття “Європа” залишається, до речі, невизначеним. Вона розділена історично, політично, географічно, культурно-цивілізаційно, етнічно тощо. Існують, щонайменше, чотири концепції Європи:

1. Європа ототожнюється із Західною Європою (з країнами західного – протестантського та католицького – християнства). Про-образом такого поділу була ще дихотомія Західна Римська імперія / імперія Карла Великого – Східна Римська імперія / Візантія.

2. “Європа від Польщі до Португалії” (“від Бреста до Бреста”) живиться старим геополітичним протистоянням між цивілізованою Європою і “варварською” Росією, яка може включатися до європейських справ лише як “герой-рятівник”, так би мовити, у “пожежному” варіанті – наприклад, для приборкання наполеонівських амбіцій та противаги встановленню французької гегемонії, придушення революцій 1848 р. у Німеччині та Австрії, протидії гітлеризму і т. ін.

3. “Європа від Атлантики до Уралу” завдячує старанням Шарля де Голля, президента Французької республіки у 1958–1969 рр., і використовується у геополітиці як “символ” єдності Європи для протидії занадто амбіційній політиці США.

4. “Гельсінська Європа” як геополітична концепція має занадто “віртуальний” характер, бо є за своєю сутністю конструкцією міжнародно-правовою, а не геополітичною (та ще з міжконтинентальною складовою, бо, окрім США, до Гельсінського процесу наближені колишні Закавказькі та Середньоазіатські республіки Радянського Союзу, Південна Корея і Японія).

Якою буде геополітична карта Європи та світу, відповісти важко. Час все розставить на свої місця.

Контрольні питання

1. Як співвідносяться між собою поняття “міжнародні відносини” і “міжнародна політика”?

2. У чому полягає специфіка міжнародних політичних процесів?

3. Визначте поняття “національного інтересу” та “національної безпеки”.

4. Назвіть головні традиційні дослідницькі школи міжнародних відносин, охарактеризуйте їх специфіку.

5. Що таке “геополітика”, чим вона відрізняється від політичної географії?

6. Охарактеризуйте сучасне геополітичне становище України.

Тема 21. Політичний менеджмент

Маси прямують не за ідеями, а за лозунгами.

М. Драгомиров

1. Політичний менеджмент: поняття, зміст та суть.

2. Технології політичного управління.

3. Політичне рішення: технологія підготовки, прийняття, реалізації.

1. Політичний менеджмент: поняття, зміст та суть

Термін “політичний менеджмент” або його вітчизняний аналог “політичне управління” тривалий час викликав непорозуміння серед фахівців – як західних, так і вітчизняних. Це було пов’язано з тим, що політичне управління асоціювалося з маніпулюванням масовою свідомістю та поведінкою в умовах тоталітарного режиму. Проте сьогодні у зв’язку зі змінами, які переживає суспільство, особливо в Україні, де фактично заново формуються та роблять перші кроки в умовах демократизації політичного життя державні структури, де радикальні перетворення охопили всі найважливіші сфери суспільства, з’являються нові тенденції в політичній сфері, здійснюється розвиток у напрямі орієнтації політичної участі на вирішення конкретних проблем, політичний менеджмент або політичне управління набуває особливої ваги.

Поняття “політичний менеджмент” (від англ. management – управляти) означає систему управління політичними процесами, науку і мистецтво аналізу тенденцій політичного розвитку, передбачення його наслідків, вироблення рекомендацій для політичного керівництва та забезпечення їх реалізації в політичній практиці [8, С. 196].

Останні десятиріччя ХХ століття породили нові тенденції в політичній галузі, перш за все, розвиток демократизації в колишніх авторитарних суспільствах. Здебільшого акцент щодо голосування, як головної форми політичної участі, все більше зміщується у бік специфічних форм масової участі, пов’язаних з прийняттям конкретних рішень і контролем за їх виконанням з боку громадян [63, С. 21]. Усе це вносить доповнення до розуміння поняття “політичний менеджмент”, яке означає: теоретико-концептуальне функціонування сучасної політики, управлінських систем, політичних режимів, політичних партій, політичної свідомості; удосконалення управління політико-економічними процесами; рух суспільства до цивілізованого політичного ринку; наукове розуміння предмета політичної науки та її управлінських рішень; пошук проектів нових форм узагальнення і концептуалізації дійсності, спрямованої на виявлення таких форм управління, в яких можлива невідчужена актуалізація буття суб’єкта від влади, політики, управління, самого себе; проектування нового типу політики і управління – мислення, життєдіяльності, соціальної організації.

Розглядаючи політичний менеджмент як науку, слід підкреслити, що він спрямований на розроблення парадигми політики, пов’язане з процесами реформування класичної моделі політики взагалі, трансформації політичних інститутів у напрямку демократичної культури. Завдяки науковим розробкам і впровадженням політичний менеджмент намагається осмислити найважливіші тенденції формування сучасного типу управління, спроектувати таку модель політичного управління, якій би були притаманні конструктивність, компетентність, професіоналізм, установка на гуманістичні цінності. Політичний менеджмент виходить на проблему “якості влади” і культури управління, утвердження в усій структурі управлінських рішень націленості на буттєві (онтологічні) і прагматичні сенси людського існування. Він є своєрідною моделлю самопізнання людиною політичного життя як суб’єкта політичної дії.

Політичний менеджмент (цей напрямок політичної науки) включає: маркетинговий аналіз кон’юнктури політичного ринку і формування відповідного іміджу “політичного товару” – організації, лідера, кандидата, політичної платформи; політичного забезпечення бізнесу; вивчення політичних і соціокультурних факторів, що впливають на ділову активність; зв’язок з громадськістю і професіональне політичне лобіювання; оволодіння мистецтвом роботи з людьми і організаціями; опора на моральні, етичні, естетичні цінності.

Основне функціональне призначення прикладного (практичного) напрямку політичного менеджменту: експертно-аналітичне і прогностичне обгрунтування організаційно-політичних і адміністративно управлінських рішень; розробка сценаріїв і вибору політичних технологій з проведення різноманітних політичних акцій і кампаній з точки зору функціональної спрямованості політичної дії (вибори в місцеві органи влади, референдуми, масово-мобілізаційні заходи), категоріальне (субстан-ціональне) осмислення стану політичного життя в процесі становлення нового політичного етносу.

Становлення ринкових відносин потребує підготовки високо-кваліфікованих політичних і управлінських кадрів для роботи в органах місцевого самоврядування, громадських об’єднаннях, політичних партіях і комерційних структурах в ролі спеціалістів для створення політичного іміджу, політичної герменевтики, політичної комунікації, політичного лобіювання.

Характеристики

Список файлов книги