118050 (598547), страница 46
Текст из файла (страница 46)
Соціальний стан конфлікту становить класичну сферу інтересів марксистської теорії суспільного розвитку. На всіх рівнях пізнання соціальних процесів – сутнісному, загальному, конкретно-історичному, соціологічному і політологічному – марксизм визнає соціальні конфлікти і антагонізми як явища можливі, а в умовах гострої класової боротьби в межах антагоністичної формації – і як неминучі.
Правда, в політичній науці існує і протилежна точка зору. Е. Дюргейм, М. Вебер, Д. Дьюї і ряд інших учених виходять з вторинності конфлікту для розуміння суті політики і підлеглості базовим суспільним цінностям, об’єднуючим населення і інтегруючим соціум і політичну систему. Із їхньої точки зору, єдність ідеалів і соціокультурних цінностей дозволяє вирішувати існуючі конфлікти і забезпечувати стабільність режиму правління. У зв’язку з цим багато конфліктів розглядалися ними як аномалії політичного процесу.
У сучасній західній літературі поняття політичного конфлікту має велику кількість визначень, з яких найбільше розповсюдження одержало визначення, дане американським соціологом Л. Козером, яке увійшло до багатьох словників, а також до енциклопедії з суспільних наук. Під конфліктом він пропонує розуміти боротьбу за владу і претензії до певного соціального статусу, за недостатні для всіх матеріальні і духовні блага, боротьбу, в якій цілями в конфлікті сторін є нейтралізація, нанесення збитку або знищення суперника. Цінність конфліктів Л. Козер завбачає у тому, що вони запобігають окостенінню соціальної системи, відкривають дорогу інноваціям. Л. Козер виходив з посилання, що немає соціальних груп поза конфліктними відносинами і що конфлікти відіграють позитивну роль у функціонуванні і зміні соціальних систем. Його концепція “позитивно-функціонального конфлікту” доповнила класичні теорії структурного функціоналізму. Він виводив стабільність суспільства з кількісних характеристик існуючих в ньому конфліктних відносин і типу зв’язків між ними. Збільшення чисельності конфліктів неминуче обумовлює поділ суспільства на групи за інтересами, які лежать в основі самих конфліктів, а така соціальна ситуація утруднює створення “двополюсного” суспільства, тобто поділ його на два табори, що не мають жодних спільних норм і цінностей. Тому чисельні незалежні один від одного конфлікти оптимізують передумови для єдності суспільства.
Реальне політичне співавторство людей завжди формується через їх взаємодію як на основі співпраці, так і на основі змагання. Тому політичний конфлікт є одним із можливих варіантів взаємодії політичних суб’єктів. Проте через неоднорідність суспільства, що безперервно породжує незадоволеність людей своїм положенням, відмінності в поглядах та інші форми на сподівання позицій, найчастіше саме конфлікт лежить в основі поведінки груп і індивідів, трансформації владних структур, розвитку політичних процесів.
Сучасні політичні науки під політичним конфліктом розуміють зіткненням інтересів, дій, поглядів, позицій окремих осіб, соціальних груп, держав, що оспорюють один у одного розподіл владних повноважень або ресурсів.
Важливо також і те, що конфлікти, означаючи суперництво тих або інших суб’єктів (інститутів) з одними силами, як правило, виражають їх співпрацю з іншими, стимулюючи формування політичних коаліцій, союзів, угод. Тим самим політичні конфлікти припускають чітке формулювання позицій сил, що беруть участь у політичній грі, яка сприятливо впливає на раціоналізацію і структуризацію всього політичного процесу.
Конфлікти, сигналізуючи суспільству і властям про існуючі розбіжності, суперечності, неспівпадання позицій громадян, стимулюють дії, здатні поставити ситуацію під контроль, подолати виниклі збудження в політичному процесі. Тому дестабілізація влади і дезінтеграція суспільства виникають не тому, що виникають конфлікти, а через невміння врегулювати політичні суперечності, а то й просто із-за елементарного ігнорування цих колізій. Тому тільки безперервне виявлення і врегулювання конфліктів може вважатися умовою стабільного і поступального розвитку суспільства. Конфліктологи помітили: якщо енергія людей розпорошена на вирішення безлічі владно значущих задач, а не концентрується на якому-небудь одному конфлікті, такі соціальні і політичні системи, як правило, зберігають більше можливостей підтримувати стабільність свого розвитку. Л. Козер вважав: неоднорідні внутрішні конфлікти, накладаючись один на одного, здатні запобігти глобальному розколу суспільства, чреватому для останнього повною втратою життєстійкості.
Очевидно, що уявлення подібного роду, впевненість у здатності людини перешкодити суперечностям і кризам політичного розвитку можуть дати співвіднесені тільки з реальністю окремих держав, що володіють міцними традиціями тривалого існування влади на основі єдиних для суспільства політичних ідеалів. Втім, і тут ці уявлення навряд чи відображають достовірну картину, бо політичні цінності по-різному засвоюються різними поколіннями, не завжди органічно вписуються в реальну політичну динаміку і тому неминуче супроводжуються конфліктами, деякі з них ставить під сумнів універсальність звичних для суспільства політичних ідеалів. Більш того, навіть інститути влади, сформовані на базі єдиних цінностей, не завжди їх відстоюють і укріплюють. Як справедливо відзначив С. Ліпсет, політичні інститути демократії можуть бути використані не тільки як знаряддя досягнення консенсусу, але й як засоби нагнітання напруженості і наростання конфліктів.
Таким чином, можна стверджувати, що тільки окремі різновиди політичних конфліктів носять дійсно руйнівний для суспільства характер. В основному в країнах з гнучкою, розвиненою системою соціального представництва виявлення і врегулювання конфліктів дає можливість ефективно підтримувати цілісність політичної системи, зберігати пріоритет доцентрових тенденцій над відцентровими.
Близькою до конфліктної ситуації, але не тотальною до неї є кризова ситуація. Термін криза (від грецьк. – злам, вихід) визначає певний перехідний стан. У політиці – це різкий перехід політичної ситуації з одного якісного стану в інший, який характеризується дисфункцією політичної системи, розладнанням відносин між елітою і більшістю суспільства. Політична криза досить часто визначається дією закону розвитку масових настроїв, оскільки політична обстановка, що виникає, характеризується різким посиленням невдоволення широких соціальних верств діями правлячої еліти.
Будь-яка політична криза може трансформуватись в конфліктну ситуацію. При цьому відбувається диференціація соціальних ролей: конфлікт розставляє його учасників по різні боки барикад. Соціально важливо не довести розвиток подій до відкритого конфлікту. Урядова, парламентська, конституційна і зовнішньополітична кризи можуть бути подолані за наявності спільності вихідних позицій і орієнтирів.
Найнебезпечнішою для влади є соціально-політична або загальнонаціональна кризи. Вони межують з революційною ситуацією, але не тотожні їй. У революційній ситуації концентруються всі кількісні і якісні зрушення, що відбулися в усіх соціальних сферах – економічній, соціальній, політичній та духовній. Така ситуація безпосередньо передує революційному стрибку в суспільному розвитку – докорінній перебудові соціальної системи в цілому, в тому числі й руйнуванні попередньої структури інститутів політичної влади і створення нової.
Загальнонаціональна криза за своєю соціальною суттю є лише поворотним моментом у розвитку соціально-політичного процесу, який не обов’язково веде до зміни владної еліти чи пануючої соціальної групи. Вихід з нього можуть забезпечити кадрові перестановки всередині правлячої еліти і коригування політичного курсу, але це не змінює існуючого співвідношення між соціально-політичними силами. Однак така криза небезпечна своїм потенційним переростанням в революційну ситуацію, якщо не буде знайдено рішення, прийнятого для конфліктуючих сторін.
Джерела політичних конфліктів учені, як правило, бачать у дії або позасоціальних, або соціальних чинників. Найчастіше до позасоціальних чинників відносяться численні інтерпретації різних видів політичної напруженості, що базуються на визнанні схожості внутрішньовидової ворожості тварин і агресивності людини. Проте дані сучасної науки не підтвердили, що люди володіють підвищеною схильністю саме до конфліктів, а не до альтруїзму або солідарності з собі подібними.
Достовірніше пояснює природу політичних конфліктів визнання провідної ролі соціальних чинників. Серед даного роду детермінант, як правило, виділяють три основні причини, котрі лежать в основі політичної конфронтації. Перш за все, це різноманітні форми і аспекти суспільних відносин, що визначають неспівпадання статусів суб’єктів політики, їх ролевих призначень і функцій, інтересів і потреб у владі, недолік ресурсів тощо. Ці, умовно кажучи об’єктивні джерела політичних конфліктів, найчастіше детермінують суперечності між правлячою і контрелітою, різними групами тиску, представляючи інтереси певних сил, які ведуть боротьбу за частку державного бюджету, а рівно і між усіма іншими політичними суб'єктами системи влади. Зовнішню напруженість такого роду конфліктів, як правило, вдається погасити досить легко. Проте викоренити джерела конфліктного протиборства сторін, різним чином включених в політичну гру, можна тільки шляхом перетворень, що або міняють саму організацію влади в суспільстві, або реформують соціально-економічні підстави політичної діяльності конкуруючих суб'єктів.
До другого основного джерела політичних конфліктів відносяться
розбіжності людей, їх груп і об'єднань у базових цінностях і політичних
ідеалах, в оцінках історичних і актуальних подій, а також в інших суб'єктивно значущих уявленнях про політичні явища Такі конфлікти найчастіше виникають у тих країнах, де стикаються якісно різні думки про шляхи реформування державності, закладаються основи нового політичного устрою суспільства, шукаються шляхи виходу з соціальної кризи. У зіткненні таких конфліктів знайти компроміс інколи дуже важко. Якщо ж, як наприклад в сучасній Україні, ідейні розбіжності торкаються основоположних цінностей і пріоритетів політичного розвитку, досягнення згоди між конфліктуючими сторонами, наприклад прихильниками комуністичних і ліберально-демократичних ідей, доводиться добиватися впродовж довгого часу.
Останнім часом ряд західних теоретиків висунули ще одну версію, котра пояснює природу політичних конфліктів – так звану теорію людських потреб. Ця концепція стверджує, що конфлікти виникають у результаті утиску або неадекватного задоволення потреб, що становлять саме людську особу. Прихильники цієї позиції відносять до базових джерел конфліктів різні цінності: О. Надлер – ідентичність, економічне зростання, трансценденцію (внутрішнє саморозкриття); Р. Інглхарт – безпеку (суспільне визнання, етичне вдосконалення) т. ін. Задоволення такого роду прагнень не може бути предметом купівлі-продажу, торгу з владою, яка повинна лише видозмінювати і удосконалювати політичні структури в цілях якнайповнішого і найадекватнішого задоволення цих універсальних людських потреб.
І, нарешті, третім джерелом політичних конфліктів у політичній науці розглядаються процеси ідентифікації громадян, усвідомлення ними своєї приналежності до соціальних, етнічних, релігійних і інших спільнот і об’єднань, що визначає розуміння ними свого місця в соціальній і політичній системі. Такого роду конфлікти характерні, перш за все, для нестабільних суспільств, де людям доводиться усвідомлювати себе громадянами нової держави, звикати до нетрадиційних для себе норм взаємостосунків з владою, – як це, наприклад, відбувається в сучасній Україні після розпаду Радянського Союзу. Такого ж характеру суперечності виникають і в тих країнах, де напруженість у відносинах з правлячими структурами викликає захист людьми культурної цілісності своєї національної, релігійної або якоїсь іншої групи, прагнення підвищити її владний статус.
Визначення суб’єктів політичних конфліктів і криз є важливою передумовою оптимального розв’язання конфлікту на користь усіх його учасників. Суб’єкт політичного конфлікту – це особа, організація або соціальна група, яка створює конфліктні відносини і бере в них участь у відповідності до своїх інтересів, впливаючи на становище і поведінку інших і зумовлює зміни в ситуації конфлікту.
Суб’єктами політичного конфлікту можуть бути лише люди, які виступають або індивідуально, або в складі певної спільноти: індивіди, соціальні групи, верстви і класи, етнонаціональні спільноти, народи, держави і уряди, політичні партії, різні фракції всередині правлячої еліти тощо. Ці суб’єкти політики в будь-який момент можуть опинитись у конфліктному стані в наслідок несумісності своїх інтересів.
Р. Дарендорф відносить до суб'єктів конфлікту три види соціальних груп:
первинні групи, що є безпосередніми учасниками конфлікту і знаходяться у стані взаємодії для досягнення об'єктивно чи суб'єктивно несумісних цілей;
вторинні групи, які прагнуть бути не затягненими до конфлікту, але роблять внесок у його розпалення, а на стадії загострення можуть стати зацікавленою стороною;
треті сили, зацікавлені в розв'язанні конфлікту.
П. Сорокін пов'язує виникнення конфліктів із задоволенням базових потреб людей (пригніченням цих потреб), причому конфлікти обумовлені не тільки засобами задоволення потреб, але й неоднаковим доступом до відповідних видів діяльності.
Таким чином, суб'єкти конфліктів протистоять один одному не лише за рівнем добробуту, але й за рівнем життєвих шансів. Оскільки потреби, цілі і домагання соціальних груп реалізуються лише через використання влади, то найчастіше конфлікти виникають між ними і правлячою елітою: державним апаратом, партійними функціонерами, “групами тиску”.
У соціальному житті завжди є суспільні групи, які розглядають себе найбільш соціально знедоленою частиною суспільства і покладають вину за це на правлячі кола. Відчуття невдоволеності може охопити і більшість суспільства. В такому конфлікті протистояння відбувається між правлячою елітою і рештою суспільства.
Соціальні конфлікти можуть мати місце також між різними соціальними групами (класами і націями) з приводу розподілу ресурсів та ідеологічних відмінностей. У провокуванні таких конфліктів іноді зацікавлена і сама еліта.
Політичний істеблішмент також схильний до конфліктів, викликаних неоднорідністю складу правлячої еліти і суперечностями з приводу вироблення політичного курсу. Прагнення окремих її груп до домінування обертається урядовими переворотами та нескінченними парламентськими баталіями.
В політичних партіях конфлікт закладено у відносини між партійними “верхами” і “низами”, що підтверджується законом Р. Міхельса.
Етно-національні і конфесіональні конфлікти, як правило, являють собою “перетворену” форму сутичок через матеріальні, економічні, територіальні, духовні та інші інтереси.
У марксизмі головними суб'єктами соціальних конфліктів виступають антагоністичні класи, розділені бар'єром власності. Ця суперечність є визначальною рушійною силою соціальних змін і розв'язується лише шляхом класової боротьби. Марксизм абсолютизує боротьбу суб'єктів конфлікту за власність. Він виходить з необхідності протиборства і боротьби за зміну принципів розподілу матеріальних благ. Реформізм виступає за зміну критеріїв розподілу в межах існуючої системи. Відповідно і визначаються соціальні ролі учасників конфліктів: в першому випадку здійснюється соціальна революція, в другому – впроваджуються соціальні реформи.
Політичні конфлікти, як і кожне політичне явище, виконує функції, через які здійснюється їх вплив на політичне життя суспільства.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
