118050 (598547), страница 45

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 45)

при пріоритеті конкуренції еліт над участю рядових громадян формуються найбільш оптимальні передумови для послідовної демократизації суспільства і здійснення реформ;

в умовах значного посилення ролі конкуренції еліт в умовах низької активності основної маси населення складаються передумови встановлення авторитарних режимів і гальмування перетворень;

домінування політичної участі населення над змаганням еліт може сприяти наростанню охлократичних тенденцій, що провокує жорсткість режиму й уповільнення перетворень;

одночасна мінімізація змагальності еліт і політичної участі населення веде до хаосу, дезинтеграцї соціуму і політичної системи, що також сприяє встановленню диктатури.

Обоє перераховані вище підходи, як і теорії модернізації, на першому етапі поєднував погляд на модернізацію не як на спонтанний процес, що саморозвивається, а як на процес, ініціаторами і провідниками якого виступають, у першу чергу, політичні еліти, що проводять відповідну політику модернізації.

Ще на другому етапі розвитку теорій модернізації сформувалися передумови для більш складного розуміння цього явища, що відкидає однозначне протиставлення сучасності і традиційності в суспільному розвитку. Багато авторів теорії модернізації стали думати, що модернізація, припускає не викорінювання традиційності, а розвиток з використанням традиції, що визначає сам характер модернізаційного процесу, а також виступає його стабілізуючим фактором.

Подальша еволюція теорій модернізації на третьому етапі виражалася в усе більшому поширенні ідеї про неспроможність чіткого протиставлення традиції і сучасності. Багато авторів, не заперечуючи важливість таких факторів, як технологічний прогрес, упровадження “західних” інститутів і норм, відзначають вторинність цих факторів і їхня залежність від пануючих у тому чи іншому суспільстві соціальних відносин і соціокультурних цінностей.

У другій половині 80-х років одержує свій розвиток концепція “модернізації в обхід модерніті”, тобто концепція політичного розвитку, заснованого на збереженні соціокультурних традицій без нав'язування західних зразків (А. Абдел-Малек, А. Турен, С. Хантінгтон, Ш. Ейзен-штадт та ін.). “Модерніті” зв'язувалася з прихильністю західно-європейському раціоналізму, ідеям індивідуальної свободи і соціальної рівності, ліберальної демократії і соціальної держави, правової держави і цивільного суспільства; з орієнтацією соціальних суб'єктів на інноваційні форми діяльності як основою економічного росту і добробуту.

У рамках цієї концепції не заперечується універсальність суспільного і політичного розвитку. Разом з тим принцип універсалізму сполучається з партикуляризмом, а їхній органічний синтез розглядається як запорука успіху модернізаційного процесу. Модерні-зація розглядається як процес, що саморозвивається і залежить не тільки від діяльності політичних еліт, але й, у першу чергу, від впливу об'єктивних обставин і поводження рядових членів суспільства.

У рамках цієї концепції одержують свій розвиток терміни “контрмодернізація” і “антимодернізація” (А. Турен). Контрмодернізація позначає альтернативний варіант модернізації по незахідному зразку (наприклад, сталінську модернізацію), а антимодернізація позначає активну протидію цьому процесу. На думку А. Турена, ці два варіанти і складають головну тенденцію суспільно-політичного розвитку XX ст., засновану на втраті віри в принцип універсальності. Набуває нового звучання питання про співвідношення політичної й соціально-економічної модернізації, відповідь на який стає в цілому ще більш неоднозначним, ніж у попередні десятиліття.

До основних типів політичної модернізації прийнято відносити:

“органічну”, чи “первинну”, характерну для таких країн, як Великобританія, США, Канада, деякі інші європейські країни (модернізаційне ядро). Її початок охоплює епоху першої промислової революції, руйнування традиційних спадкоємних привілеїв і проголошення рівних цивільних прав, демократизації і т. д. У цих країнах модернізація здійснювалася переважно еволюційним шляхом на основі власних культурних традицій і зразків;

“неорганічну” чи “вторинна”, “відбиту”, “модернізацію навздогін” (Україна, Росія, Бразилія, Туреччина й ін.), основним фактором якої виступають соціокультурні контакти “відсталих” у своєму розвитку країн з модернізаційним ядром, а основним механізмом – імітаційні процеси. “Вторинна” модернізація, припускає, що одні елементи суспільства “втекли” вперед, більш-менш відповідають розвитку в “передових” країнах, а інші – ще не “визріли”, відстають у своєму розвитку чи зовсім відсутні. Розвиток суспільства при “вторинній” модернізації нагадує, на думку бразильського історика Н. Вернека Содре, “рух квадратного колеса”.

Також існує й інша типологія, заснована на виділенні трьох типів модернізації:

ендогенна, тобто здійснювана на власній основі (Європа, США та ін.);

ендогенно-екзогенна, здійснювана на власній основі, так само як і на основі запозичень (Росія, Туреччина, Греція та ін.);

екзогенна модернізація (імітаційні, імітаційно-симуляційні і симуляційні варіанти), яка здійснюється на основі запозичень при відсутності власних основ.

У порівнянні з країнами першого типу в суспільствах модернізації, що доганяє (чи ендогенно-екзогенної, екзогенної модернізації), полі-тичний фактор відіграє більш істотну роль. У таких суспільствах не склалося досить передумов для спонтанної трансформації традиційних економічних, соціальних, соціокультурних і політичних структур, тому держава змушена в деяких випадках виступати як “поштовх” і організатор процесу трансформації. З цим часто пов'язують і встановлення авторитарного режиму в цих країнах, що одержав назву “авторитаризм розвитку”. Модернізація становить досить тривалий процес, вимірюваний у масштабі еволюції, в той час як існування авторитарного режиму відбувається в масштабі повсякденності й історії; воно може лише вплинути на специфіку окремого моменту модернізаційного процесу.

5. Модернізаційні моделі переходу до демократії: сценарії розвитку для посткомуністичних країн

Теоретичні розробки сценаріїв модернізаційного розвитку, накопичені на базі світової політичної практики, мають практичну важливість для країн посткомуністичного простору, зокрема для українського соціуму. У середині ХIX ст був сформульований закон політичного розвитку. А. де Токвілль та інші мислителі вважали, що для країни зі слабкою демократією, що зароджується, немає нічого більш небезпечного, ніж занадто швидкі реформи і зміни. У цих умовах участь мас у політиці обганяє розвиток політичних інститутів у суспільстві (партій і т. п.), і, як наслідок, не вдається зупинити процеси, що почалися. Інтенсивна поляризація не сприяє введенню процесу, що почався, у демократичні рамки, настає “тиранія черні” – охлократія. Ні в одній країні перехід від абсолютистських (авторитарних) систем до демократії не був безболісним. В Англії 5 століть ішла боротьба за встановлення демократичних умов. Перехід Франції до демократичної системи здійснювався за 2 сторіччя, супроводжуючись революціями і хвилю-ваннями.

У сучасній політологічній літературі прийнято виділяти 3 шляхи переходу до демократії: еволюційний, революційний, військовий, шлях завоювання.

Етапи переходу:

1. криза авторитарного режиму – може бути викликаний обставинами як внутрішнього, так і зовнішнього характеру, зниженням легітимності на всіх рівнях, виникненням різнополярних течій та ін.;

2. встановлення демократії;

3. консолідація демократії.

Виділяють також моделі переходу до демократії:

1. Лінійна модель – вона є класичною, має на увазі поступове обмеження прав влади і розширення прав і свобод особи, ватрату виборчих цензів та ін.

2. Циклічна модель – характеризується чергуванням авторитарних і демократичних форм правління за визначеними циклами. Правителі або усуваються військовими хунтами, або самі втрачають владу.

3. Діалектична модель – для неї характерна нестабільність переходів політичних режимів, перехід до демократії при такій моделі завжди здійснюється тільки під тиском назрілих передумов.

4. Кооперативна модель – володіє сутнісним потенціалом демократії, перехід до неї здійснюється в ході поступової лібералізації політичного режиму.

5. Конкурентна модель – характеризується різкою лібералізацією, розпадом колишньої системи і спробами впровадження нових політичних інститутів за будь-яку ціну. Така модель переходу може супро-воджуватися насильством і громадянською війною.

Якщо звернутися до досвіду соціально-економічних і політичних трансформацій, що відбуваються в українському суспільстві, то можна стверджувати, що процес політичної модернізації в Україні відноситься до ендогенно-екзогенного типу. Характерною рисою цього типу модернізації є сполучення різних власних і запозичених інститутів і традицій. Багато дослідників відзначають, що для більшості посткомуністичних країн характерна тим, що періодично реалізується різновекторність процесів модернізації держави і модернізації суспільства. Завдяки слабості цивільного суспільства і виняткової ролі, що відіграє держава в даних країнах, модернізація суспільства постійно підмінюється модернізацією держави – його військово-індустріальної моці, бюрократичного апарату, репресивних органів. Також варто підкреслити, що модернізація в українському суспільстві за своєю природою циклічна. Перехід від однієї фази модернізації до іншої, як правило, супроводжується соціальними потрясіннями і навіть ката-строфами, що характеризуються зламом основних соціальних інститутів, які регулюють поведінку індивідів. Після періоду “смути” спроби вирішення проблем модернізації відновляються з застосуванням обновлених інструментів.

Разом з тим наявність невирішених проблем, непояснених політичних явищ актуалізує проблему удосконалення й універсалізації дослідницьких підходів до політичного розвитку.

Контрольні запитання

1. Який аспект політичного життя можна проаналізувати термінами “політична модернізація” та “політичний розвиток”? Обгрунтуйте відповідь.

2. Охарактеризуйте основні теорії політичної модернізації.

3. Яку модернізаційну модель переходу до демократії можливо застосувати до реалій українського суспільства?

4. Які існують критерії політичного розвитку? Проаналізуйте на снові цих критеріїв стан політичного розвитку в Україні?

5. Чи є різниця між процесами політичної модернізації, які мають місце в посткомуністичних країнах? Обґрунтуйте свою відповідь на прикладі України, Росії, Білорусії.

Тема 19. Політичні конфлікт і кризи

Той, хто вміє опанувати кон-флікти шляхом їх визнання, той бере під свій контроль ритм історії.

Р. Дарендорф

1. Суть і значення політичних конфліктів і криз.

2. Типологія політичних конфліктів і криз.

3. Врегулювання політичних конфліктів і криз.

1. Суть і значення політичних конфліктів і криз

Уся історія людської цивілізації пов’язана з великими і малими конфліктами. Термін „конфлікт” (від лат. – зіткнення) означає розбрат, розбіжність, суперечку, яка загрожує ускладненнями. Їх вплив на життя і особливо часті трагічні наслідки здавна привертали до себе увагу людей.

Спроби раціонально розглянути сутність соціальних конфліктів робили ще древні греки. Так, Геракліт стверджував, що конфлікти природно властиві людському життю і є умовою його розвитку. Епікур у ІІІ ст. до н. е. висунув ідею про необхідність людей жити в мирі, тому що війни тільки породжують соціальне зло.

Рання християнська філософія торкалася питань соціального конфлікту. У працях „святих батьків церкви” ІІІ століття Орігена, Тертуліана та інших досить широко представлені пацифістські ідеї. Але вже відомі християнські теологи середньовіччя А. Августин і Ф. Аквінський закликали до “священної війни” на захист церкви і віри.

Першим аналіз причин і передумов соціальних конфліктів зробив англійський філософ XVI – XVII ст. Ф. Бекон. Головною причиною виникнення конфліктів він визнавав тяжке становище народних мас, яке було особливо характерне для періоду первісного нагромадження капіталу. Серед інших причин він називав помилки правителів і соціальну заздрість. Засобами запобігання соціальних конфліктів Бекон вважав усунення їх матеріальних чинників і політичне маневрування.

Французькі просвітники ХVIII століття Ш. Монтеск’є, Вольтер, Д. Дідро, Ж.-Ж. Руссо вважали, що ліквідація феодального ладу приведе до знищення збройних конфліктів і “вічного миру”.

Німецький філософ І. Кант писав про позитивну роль соціальних конфліктів, без яких, на його думку, всі найкращі задатки людства залишились би назавжди нерозвиненими. Але до війни між державами він відносився негативно. Натомість Кант висунув проект утворення космополітичного союзу самостійних рівноправних держав, побудованих за республіканським типом, що повинно було б призвести до „вічного миру”.

Другий видатний німецький філософ Г. Гегель, критикуючи кантівську ідею “вічного миру”, стверджував, що війна відіграє прогресивну роль у розвитку суспільства, тому що зберігає моральне здоров’я народів і запобігає їх загниванню.

Т. Мальтус (1766 – 1834 рр.) пояснював причини соціальних конфліктів “нерозумним” розмножуванням переважно серед працівників робітничого класу. Ч. Дарвін (1809 – 1882 рр.) пояснював соціальні конфлікти проявом біологічних законів природного відбору. Г. Спенсер вбачав у конфлікті основний принцип соціального життя, універсальний природний процес боротьби, що забезпечує рівновагу і досконалість соціальних систем як в межах окремого суспільства, так і між суспільством і його природним оточенням. Приблизно так само розглядали конфлікт М. Вебер, а також Л. Гумплович, Т. Веблен, Т. Боттомор.

Теорія політичного конфлікту затвердилася в науці з XIX ст. і пов’язана с працями А. Токвіля, К. Маркса, Л. Гумпловича, Г. Зіммеля, а згодом К. Боулдінга, Л. Козера, Р. Дарендорфа, А. Бентлі т. ін.

Г. Зіммель розглядав конфлікт як нормальну і виключно важливу форму соціального життя, як провідне джерело політики, яке сприяє її позитивному розвитку і виступає однією з форм соціалізації особи.

Німецький соціолог Леопольд Візі (1886 – 1969 рр.), відкидаючи дарвіністський підхід до конфлікту, як прояву природного відбору, висунув ідею регуляції конфліктів через дружню угоду або за допомогою соціальних інститутів.

Один із засновників в Чикаго школи соціальної екології Роберт Парк (1864 – 1944 рр.) включив конфлікт в число чотирьох основних видів соціальної взаємодії разом зі змаганням, пристосуванням і асиміляцією. З його точки зору змагання, що є соціальною формою боротьби за існування, будучи усвідомленим, перетворюється на конфлікт, який завдяки асиміляції покликаний привести до міцних взаємних контактів, до співпраці і сприяти кращому пристосуванню.

Ральф Дарендорф (народ. у 1929 р.) назвав соціологічну теорію “теорією конфлікту”. Конфлікт він вважав результатом опору існуючим у всякому суспільстві відносинам панування і підпорядкування. Придушення конфлікту, на думку вченого, веде до його загострення, а раціональна регуляція – до контрольованої еволюції. Хоча причини конфліктів такі, що їх усунути не можна, “ліберальне” суспільство може зладжувати їх нарівні з конкуренцією між індивідами, групами і класами.

Характеристики

Список файлов книги