Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 18)

Ціннісні теорії еліт (Х. Ортега-і-Гассет, М. Бердяєв, В. Ропке т. ін.) вважають еліту як ініціативну частину населення, наділену високими якісними здібностями, найбільш підготовленими інтелектуально для управлінської діяльності, в якій постійно має потребу сучасне суспільство. М. Бердяєв (1874 – 1948 рр.) вказав на співвідношення високоінтелектуальної частини населення до загальної кількості підготовлених кваліфікованих індивідів. Вище 5% „коефіцієнт цієї еліти” і є відзнакою того, що в суспільстві є високий потенціал розвитку.

В теоріях демографічного елітизму (І. Шумпетер, Р. Даль, С. Ліпсет, Л. Зіглер, К. Мангейм та ін.) розглядається еліта як група, яка не тільки виконує управлінські функції,а й є гарантом високої якості керівників, захисником демографічних цінностей.

В основі плюралістичної концепції еліт (О. Штаммер, Д. Рісмен, С. Келлер та ін.) є плюралізм еліт, визначений суспільним поділом праці, обмеженим впливом, специфічною для неї галуззю діяльності. Громадяни мають можливість вільного реалізування права входження до складу еліти; між елітою і масами складаються відносини представництва. Деякі прибічники плюралістичного елітизму все ж таки відокремлюють найбільш впливові, “стратегічні” еліти, рішення яких мають визначальне значення для всього суспільства.

Представники ліволіберальних концепцій еліти (Ч. Райт, Р. Міллс, Р. Міллібанд та ін.) виступають розбіжниками плюралістичного елітизму, хоча деякі положення вони запозичили у макіавеллістській школі. Головний елітоутворюючий чинник згідно 8 їх концепцією – це важливі командні позиції, керівні посади, які займають представники еліти. І це не тільки політичні діячі, а також і керівники, посадові особи різних корпорацій, військові, інтелектуальні діячі, службовці з високим суспільним статусом, у яких головна мета – це забезпечення власного панування.

Основні положення ліберальних концепцій еліти підлягають гострій критиці, особливо утвердження закритості владної еліти та ін.

Українські мислителі, і в першу чергу автор концепції “національної аристократії” В. Липинський, обґрунтували існування еліти у зв’язку з потребами національного відродження. Для формування нації, стверджував В. Липинський, необхідно мати досить активну групу людей, яка б несла в собі якісні державні, політичні та культурні цінності, була б носієм у певний історичний період дійсно національної ідеї. За висновками В. Липинського, чим складніше матеріальне життя нації, тим складніше проблеми до розв’язання наслідує національна аристократія, яка повинна стати авторитетом серед народу. Д. Донцов, незаперечно визначаючи необхідність політичної еліти для українського суспільства, в своїй теорії еліт (його рингу “Націоналізм”, 1926 р.) виводить „ініціативну меншість” (саму еліту) і „пасивного чинника нації” (саме народ). Саме еліта, як найактивніша група, формує державотворчу, національну ідею, доводить до прийняття її масами, а потім мобілізує ці маси до втілення даної ідеї в життя суспільства.

І в новітніх вітчизняних політологічних дослідженнях (В. Бебік, Б. Кухта, В. Полохало та ін.) зберігається традиція осмислення елітарності українського суспільства як явища, притаманного сучасній Україні.

Кожний із вищевказаних напрямів елітарної теорії відображає конкретні аспекти дійсності, беручи ті чи інші держави, певні історичні епохи і підходи. Виходячи з цього, можна висловити таке визначення: “політична еліта” – це досить самостійна суспільна меншість, представники якої володіють такими соціальними та інтелектуальними якостями, котрі дають їм змогу виконувати управлінські функції, займати керівні позиції в суспільних інститутах, відігравати провідну роль в усьому суспільстві або в його окремих сферах, безпосередньо впливати на прийняття владних рішень та мати відносно привілейоване положення в суспільстві як політично пануюча верства населення.

Політична еліта неоднорідна, внутрішньо диференційована, має різноманітну класифікацію, наприклад:

в залежності від джерела впливу еліти можуть бути спадкоємницькі, ціннісні, владні, функціональні;

в залежності від ідеологічних цінностей еліти бувають, авторитарні, тоталітарні, демократичні, ліберальні;

за способом формування еліти виділяються „відкриті”, „закриті”;

за способом приходу до влади еліти є, легітимні, нелегітимні;

за функціональними ознаками – політична, економічна, культурна, інформаційна.

Соціальне призначення політичної еліти відображене, перш за все, у функціях, які вона виконує. Їх багато, вони різноманітні, складні і пов’язані з великою відповідальністю. З них найбільш суттєві: стратегічна, комунікативна, організаторська та інтегративна. Для успішного виконання кожної з функцій необхідно концентрувати увагу на конкретних якостях і здібностях представників еліти, даючи їх володарю деяку інтелектуальну моральну і матеріальну перевагу.

Для демократичного суспільства першочергової значимості набуває проблема формування найбільш результативної еліти, яка забезпечуватиме високу професіональну компетентність та необхідні для керівництва ціннісні орієнтації, організаційну ознаку. А в цьому велику роль відіграють системи рекрутування еліт – система гільдій та антрепренерська система, які мають свої специфічні риси. Для системи гільдій характерні: закритість, наявність багатьох інституціональних фільтрів, невелике обмежене коло електорату, кооптація, відтворення вже існуючого типу еліти.

Ця система суворо формалізована та ієрархізована, вона схильна до бюрократизації, консерватизму, хоча і має свої переваги.

Антрепренерська система має таку характеристику: відкритість, невелика кількість інституціональних фільтрів, широке коло селекторату, діє принцип конкурентності у відборі, пріоритет привабливим якостям особистості.

Переваги цієї системи безперечні, вона є більш життєздатною, оптимальною селекцією політичних еліт в сучасному житті. А в цілому ці системи формування політичних еліт мають свої плюси і мінуси, а ступінь їх виявлення залежить від типу політичного режиму. Успіх реформування суспільства можливий тільки на шляху розбудови нової системи рекрутування еліт, в якій конкурентні і інституціональні вимоги до ділових та моральних якостей політичних і адміністративних керівників будуть займати головне місце.

Соціальні механізми рекрутування еліт мають безпосередньо вплив на суспільну роль і сутність її, але й визначають типові риси окремих представників еліти – політичних лідерів.

2. Поняття, теорії, типологія і функції політичного лідерства

Лідерство супроводило всю історію людства. Слово “лідер” в перекладі з англійської („leader”) означає – “ведучий”, “керівник”. Інтерес до лідерства, осмислення цього важливого соціального феномену був завжди. Політичним лідерам приділяли увагу античні історики – Геродот, Плутарх та інші. Значний внесок у теорію політичного лідера запропонував італієць Н. Макіавеллі, який визначив сутність політичного лідера як володара, котрий використовує різні засоби для наведення порядку й збереження свого панування. Практичні засоби для володарів, які розробив Макіавеллі, де панували хитрощі та сила, дуже цінили правителі та політичні діячі. Представниками валютаристської теорії лідера є Т. Карлейль (1795 – 1881 рр.) та Р. У. Емерсон (1803 – 1882 рр.), які бачили історію як наслідки творення видатних особистостей. Карлейль висловив думку, що суспільство не може існувати нормально без постійного направляючого дійства лідера. За твердженням Емерсона усі глибокі звершення – це талан видатних індивідів.

Ф. Ніцше дає біологічне, соціопсихологічне обґрунтування феномену лідерства. Лідер в його понятті – це надлюдина, це найдосконаліші її екземпляри. Лідери – геніальні люди. Г. Тард (1843 – 1904 рр.) стверджував, що єдиним джерелом прогресу суспільства є відкриття, зроблені неординарними особистостями. Він також є одним із засновників теорії соціалізації. У марксизмі політичний лідер є послідовним виразником і реалізатором класових інтересів. Маси осередок в цілому диктують, контролюють поведінку лідера, хоча більшість сучасних мислителів не розділяють такої точки зору. Історія переконливо свідчить, що роль політичних лідерів є досить значною, але трактується неоднозначно. Проблемами лідерства займаються крім політології такі науки, як психологія, соціологія, економічна теорія, антропологія тощо.

Феномен лідерства відображається також в його визначеннях:

лідерство – це особливий вид влади;

лідерство – це особливий статус управлінської діяльності;

лідерство – це особливий постійний, авторитетний вплив на людей;

політичне лідерство – це особливе підприємництво;

лідер – це еталон політичної поведінки соціальної спільноти.

Ці різноманітні характеристики визначення лідерства говорять про відповідальність за прийняття і здійснення політичних рішень, за вирішальну роль лідера в політиці. І це дає підстави дати загальне поняття цього феномена у синтезованому визначенні: політичне лідерство – це процес, у ході якого авторитетні особи, які мають реальну владу або можливість впливу на людей, здійснюють постійний, пріоритетний і легітимний вплив на суспільство або його частину, яка чекає, приймає і підтримує їх дії задля досягнення означених і поставлених ними цілей.

Структура лідерства має три головних компоненти: індивідуальні риси, ресурси, ситуацію. Всі вони мають вплив на ефективність лідера.

Найбільш повна характеристика лідерства надається в ряді теорій і концепцій, які і розкривають сутність цього феномену. На сьогодні не втратила актуальності теорія рис. Вона обгрунтовує необхідність певних рис лідера, зокрема масштабності й неординарності мислення, неаби-яких організаторських здібностей, відповідальності, поваги до людей. Вони (риси) виключно різноманітні, проте всю їх сукупність можна об’єднати в 3 великі групи:

1. природні – сила характеру, воля, рішучість, тонка інтуїція, особиста привабливість;

2. моральні – чесність, вірність, справедливість, турбота за людей;

3. професійні – аналітичні здібності, вміння аргументовано протистояти сторонній думці, компетентність, політична мудрість, культура, професіоналізм у прийнятті рішень тощо.

В демократичних державах до обов’язкових якостей сучасних політичних лідерів відносять також фототелегенічність, здатність викликати довіру у людей та ін.

Дійсно, для заняття лідируючих ступенів в умовах конкуренції потрібно мати певні психологічні й соціальні якості. Але їх набір значно варіюється в залежності від держав, конкретних умов та ситуацій, від історичних діб.

Факторно-аналітична концепція вводить в теорію лідерства поняття цілей та завдань, зв’язаних з певними ситуаціями і особистою поведінкою лідера в цих умовах.

Ситуаційна концепція лідерства не відміняє індивідуальних якостей особистості, але віддає пріоритет в поясненні природи лідерства обставинам. З точки зору цієї концепції, лідерські якості релятивні, відносні. Одна людина може їх виявити на мітингу, друга – в повсякденній організаторській роботі тощо.

Розвитком і якісним збагаченням ситуаційної концепції з’явилась теорія конституєнтів – теорія, яка роз’яснює феномен лідерства через його послідовників. Лідер і його конституенти складають єдину систему: вони сприймають лідера, ситуацію і остаточно приймають лідерство або відмовляються від нього. Взаємодія лідера і його послідовників – це двостороння дія. В демократичному суспільстві політичні лідери можуть мати успіх лише тоді, коли їх імідж співпадає з очікуванням більшості населення.

Пояснити психоаналітичні підходи до лідерства допомагають психологічні теорії. Наприклад, для авторитарної особистості влада є психологічною потребою, яка дозволяє їй звільнитися від особистих комплексів шляхом нав’язування своєї волі іншим людям. Це є прояв не сили, а слабкості; особистість керується в першу чергу емоціями і нестерпна до рівності і демократії.

Спробою інтерактивного аналізу здійснюються комплексні дослідження лідерства, які включають чотири головні аспекти: риси лідера, завдання, його послідовників і конституентів, систему взаємовідношень лідера і його конституентів. При чому цей універсальний комплексний підхід дослідження лідерства також не дає повної картини цього феномену. Історичні умови, типологія політичних систем здійснюють особливий, а іноді вирішальний вплив на результати дослідження.

Типологія політичного лідерства дає об’єктивну змогу розкрити внутрішнє багатство цього феномену. Найпоширенішою типологією лідерства є розподіл лідерства в залежності від відношення керівника до підлеглих – авторитарне й демократичне.

Типологія М. Вебера є “класичною”, основа її – типи суспільного правління:

1) традиційне лідерство, основане на звичаях, традиціях, вірі, що влада законна, оскільки існувала завжди;

2) раціонально-легальне лідерство, яке передбачає демократичні процедури виборів лідерів;

3) харизматичне лідерство, засноване на вірі народних мас в особливий “дар благодаті”, “харизму”, виключні якості та здібності даної людини до правління.

В основі першого типу лідерства лежить звичка, другого – розум, третього – віра і емоції. Всі ці три типи М. Вебер виводив як легітимні. Особливу увагу приділяв він харизматичному лідерству. Р. Таккер виділяє теж три типи лідерства: консерватори, реформатори, революціонери.

Характеристики

Список файлов книги