159258 (594975), страница 6
Текст из файла (страница 6)
Проте в містиці Таулера, на відміну від його вчителя Екхарта, менше умоглядних спекуляцій і більше сотеріологічних мотивів. Цивільну доблесть він робив однією з неодмінних, хоча і не головних, умов досягнення Царства Божого. І в цьому розгадка його особливої популярності в подальші часи. Сам же Таулер завжди залишався правовірним католиком, для якого слідування церковним правилам було неодмінною умовою життя християнина.
В даний час відомі 84 справжні проповіді Таулера, що збереглися більш ніж в сотні рукописів. Проповіді були переважно записані черницями, рукописи багато разів переписувалися і мали широке розповсюдження в Рейнській області і Нідерландах, деякі з них сталі відомі ще до смерті Таулера. Не виключено, що він сам їх проглядав і, можливо, навіть редагував. В усякому разі, вони відрізняються набагато більшою точністю і письменністю текстів, чим записи проповідей Екхарта. На жаль, не збереглися листи, які Таулер писав своїм духовним дочкам. А про те, що такі листів було багато, свідчить лише єдиний його лист, що зберігся, із згадкою про це.
Друкарське видання проповідей Таулера з'явилося досить рано - в Лейпцігу, в 1498 р. Потім протягом двох наступних століть праці Таулера видавалися в різних містах Німеччини, Швейцарії і Нідерландів з частотою раз в 30-40 років. Примітно, що був виданий навіть переклад латиною, і це значно розширило круг його читачів, додавши до них майже всю Європу. Після такого видавничого буму слідує перерва до середини XIX в., коли з подачі Карла Розенкранца виникає поняття «Німецька містика», поновлюється інтерес до неї і починається більш менш серйозне вивчення творів містиків взагалі і Йоганна Таулера зокрема.
Проповіді Таулера вражають своєю глибиною, ясністю, енергією і незвичайною емоційністю мови, по-сучасному точної і економної у виразах. І хоча головні теми проповідей Таулера - глибинне життя душі, внутрішня людина, його перемоги і поразки, разом з цим він велику увагу приділяв повсякденному життю людини - необхідності сумлінно і неухильно слідувати своєму земному призначенню, трудитися, піклуватися про сім'ю і дітей. Таулер в набагато більшій ступені, ніж Екхарт і Сузо, може розглядатися як передвісник протестантизму. Недивно, що саме на нього посилався Лютер, реформуючи Церкву. І головне, чому він учив, - набуття Бога в собі - завдання, яке рано чи пізно може встати перед всіма і кожним, незалежно від конфесійної приналежності, і тому допомога в цьому такого вчителя, як Таулер, безцінна у всі часи.
2.3 Особистий досвід як глибоке містичне переживання Генріха Сузо
Генріх Сузо, як його називають в Росії, Хайнріх Зойзе, як його називають в Німеччині, народився 24 березня близько 1295-1297 рр. в сім’ї Бергів в Констанці (Південна Німеччина). З поваги до матері і її старовинного і знатного роду він узяв її прізвище Сузо. У 13 років, рухомий незвичайно сильним релігійним почуттям, Сузо пішов в домініканський «Острівний монастир», що знаходився там же, в Констанці. Згодом його батьки вели довгу тяжбу з монастирем, який не мав права приймати його в такому юному віці, і лише через десять років Мастер Екхарт позбавив його від постійного страху бути поверненим назад в сім'ю. Дуже здібний від природи, він до того ж здобув прекрасну освіту - спочатку в монастирі, а потім в Кельні, де потрапив під сильний вплив Майстра Екхарта, ставши його учнем і прихильником. У 1327 р., після закінчення навчання, він повернувся в свій монастир до Констанци, щоб навчати братів Священному Писанню. Довгі роки Сузо вів надзвичайно суворий спосіб життя, описаний ним в автобіографічному творі “Життя”, катуючи плоть і вдаючись до аскези. Так, в працях, пильнуваннях, молитвах, постах він провів 20 років, майже не відлучаючись зі свого монастиря. Але спокій і розміреність монастирського життя були грубо порушені в 1330р., коли він був звинувачений в єресі і притягнутий до суду. Причина була в тому, що Сузо не тільки відкрито розділяв погляди свого вчителя Екхарта, на той час вже засудженого Папською буллою, але і виступив в своїй «Книжці істини» в захист його поглядів, правда, намагаючись пом'якшити їх і представити в поетичнішій формі. Як і Екхарт, він учив набуття Бога в собі, поверненні в глибину душі, де народжується Бог, спокою і відчуженості.
У 1362-1363рр. у Ульмі він склав книгу «Exemplars»(«Зразки»), до якої увійшли тексти його творів з «Vita», «Книжки вічної Премудрості» (між 1328 і 1330), «Книжки істини» (між 1327 і 1329) і «Малої книжки листів» (11 з 28 листів, зібраних Елізабет Штагель). Окрім цього, до його творів відносяться «Великі збори листів», 4 проповіді і «Книжка любові», достовірність якої викликає суперечки і залишається недоведеною.
Все, написане Сузо, засновано на особистому досвіді, пройнято особистими переживаннями, перемогою над пристрастями, і розумінням того, що всі випробування послані йому Богом і він повинен гідно винести їх. І хоча мові Сузо бракувало похмурої сили Екхарта і ясності Таулера, вона відрізнялася дивовижною красою, чистотою і майже дитячою наївністю. Якщо Екхарта можна в повному розумінні назвати головною постаттю німецької містики, Таулера - енергетичним центром і наставником в містичній практиці, то Сузо - її серце, великий лірик, оспівувач глибокого і щирого відчуття, зверненого до одного тільки Бога. Його твори переписувалися і перевидавалися, уривки з них ставали гімнами і включалися в церковні служби. Вже в пізньому середньовіччі до нього почали відноситися як до святого, і лише в 1831г. Папою Григорієм XVI Сузо був канонізований.
Лейтмотивом «Книжки істини» стають пошуки правильного розрізнення між прагненням до «впорядкованого знання» і до «безладної свободи». Книга адресована найближчому чернечому оточенню, в середовищі якого якраз в цей час виникла небезпечна єресь, причина якої - невміння правильно розпізнавати дійсну і помилкову свободу духу, дійсну і помилкову відчуженість. Крім того, явними адресатами книги були бегари і бегінки, брати вільного духу, члени напівчернечих общин, в постійному діалозі з якими знаходився Сузо. Книга, будучи програмною для нього, малює образ досконалої людини, якою Сузо її бачить: цілком зверненою до Бога, так що між нею і Богом немає ніякої відмінності, у всьому так подібної до Христа, що Христос діє в ній, і вона діє з Христом, і дано їй все, що дане Христу.
Тобто, можна помітити, що Генріх Сузо органічно вписався у видатну тріаду середньовічних містиків Екхарт-Таулер-Сузо, продовжуючи власними доробками ту лінію, яка йде ще від Майстра Екхарта, і яку можна означити такими його словами: “ Люди говорять мені часто:”Помолись за мене.”, і я думаю: навіщо ви виходите? Чому не залишаєтесь в собі і нічого не берете із свого власного скарбу? В нас самих, по суті, вся правда. ” [14; 38]
2.4 Зло як необхідна умова саморозкриття Божественної особи у працях Якоба Бьоме
Якоб Бьоме, народився в Альтзейденберзі поблизу Герліца в 1575 р., помер в 1624 р. (24 листопада). Селянин за походженням, Бьоме в дитинстві був пастухом. Ще дитиною він виявляв схильність до мрійливості, до змішання марень і дійсності, самозаглиблення. Підлітком він був відданий в підмайстри до шевця в Герліці і згодом значну частину свого життя займався цим ремеслом. Через його підвищений інтерес до релігійних питань і містичну настроєність, він був звільнений зі своєї роботи і став мандруючим підмайстром, що жив випадковою роботою. У 1594 р. Бьоме знову поселяється в Герліці і одружується. З дружиною своєю він прожив щасливо 30 років і мав четверо дітей.
У житті його можна відзначити декілька “вузлових точок” - моментів глибокого духовного зламу. Перший такий значний перелом мав місце в 1600 р. Одного разу, сидячи у себе в кімнаті, він побачив раптово яскраве віддзеркалення сонця на олов'яній посудині. Це красиве видовище не тільки вразило його, але зіграло символічну роль в його подальшій філософії. Йому “в цю мить сенс буття таємничий відкрився” [18;690]. Він вийшов прогулятися, думаючи, що це суб'єктивна ілюзія, що проходить, але зелень, трава, весь Божий світ виглядав якось по-новому.
Через десять років він раптом знову відчув якесь внутрішнє осяяння. Цього разу він відчував нестримний потяг привести свої релігійні переживання в систематичну форму, викласти їх - не для інших, а у вигляді “меморіалу” для самого себе. Результатом цих прагнень з'явилася книга “Аврора або Ранкова зоря в сходженні”. Цей твір скоро почав розповсюджуватися в рукописах і привернув до себе увагу багатьох, а також накликав на Бьоме переслідування, викликане підступами Григорія Ріхтера, що був пастором в Герліці. Бьоме був вигнаний з міста, але його на наступний же день повернули.
У літературній його діяльності наступила перерва, але праця “ Аврора або Ранкова зоря в сходженні ” широко розповсюдилася в публіці, і біля Бьоме опинилися численні однодумці і друзі, зокрема Вольтер і лікар Кобер. Останній був учнем Парацельса. Ці два натуралісти збагатили запас знань Бьоме. Його філософський кругозір розширився, і він знов відчув потребу поділитися з іншими своїми ідеями, вважаючи гріхом перед Господом заривати в землю даний йому талант.
З 1614 по 1624 рр. триває останній період його літературної діяльності. З його творів привернули увагу: “Про три принципи”, “Про триєдність людського життя”, “Про народження і найменування всіх істот”, “Про милість”, Велика таємниця або Пояснення першої книги Мойсея”, “40 питань про душу”. У рік своєї смерті Бьоме знову потрапив у немилість богословів, від яких він почав шукати захисту при дрезденському дворі, де чотири богослови, розглянувши його твори, відмовилися засудити їх, визнаючи себе некомпетентним засуджувати те, чого вони не можуть зрозуміти.
Мрійливість, глибина відчуття, запал фантазії - ось характерні риси цього містика, мислення якого відрізняється образним характером.
Недолік освіти, недисциплінованість відчуттів і уяви сильно зменшують цінність його нелегких для читання творів, в яких, проте, просвічує величезний природний філософський талант. Гегель, що бачив в Бьоме геніальну натуру, порівнює його з прекрасним духом Арієлем з “Бурі” Шекспіра, але ущемленим, згідно погрозам Просперо, в тріщині вузлуватого дуба: “так і великий дух Бьоме застряг в твердому вузлуватому дубі плотського світу, в міцному вузлуватому зростку уявлень, і не може прийти до вільного виразу ідей” [18;692].
“Відчуття Бога”, яким повний Бьоме, характеризується наступними віршами Силезіуса: “Риба живе у воді, рослини на землі, птахи в повітрі, Син на небі, саламандра не вмирає у вогні, а серце Бога є елемент Якова Бьоме” [17;165].
Система Бьоме склалася під впливом сучасного йому перебігу філософсько-релігійної думки. Хоча він був самоучкою, але його надзвичайна тямущість і широкий життєвий досвід дали йому можливість використовувати ідеї його часу. З одного боку, йому, ймовірно, була відома містика Екхарта і Таулера в її пізніших сучасних віддзеркаленнях Швенкфельда і Себастьяна Франка, з іншого боку, від своїх друзів-натуралістів він дізнався про натурфілософію, магію і теургію Парацельса. Йому були відомі різні секти протестантизму.
Головним стимулом до філософської творчості Бьоме була проблема зла. Ні оптимізм містиків новоплатоновського типу, що вважали зло ілюзією і що ослабляли його реальність, ні песимізм традиційного лютеранина, в якому світове зло залишалося сумною реальністю, що не знаходила собі морально-релігійного виправдання, не могли задовольнити Бьоме. Він прагнув довести, що зло є необхідним наслідком саморозкриття Божественної особи. Темна посудина, що відображає сонце, - образ, що так вразив його в юності, є як би стрижнем всієї його системи: бо знаходить розгадку зла в тому, що все для свого прояву потребує фону, контрасту, протилежності, кожне “так” потребує свого “ні”. Це стосується і самого Божественного начала.
Таким чином, Бьоме приходить до думки про походження або розвиток Божества. Мова йде не про генезу в часі - говорити про еволюцію Бога можна лише як про логічні моменти, з яких складається самовиявлення і саморозкриття Божества. Для особистого, свідомого, визначеного буття Бога необхідна його протилежність: темне Nichts - невизначене, безформне, “безодня”. Всяке одкровення є протипокладання. Воно реалізується в потрійному акті: стихійна воля “ по той бік добра і зла” - начало Отця; прояснення волі розумом, що повідомляє їй устремління до певного добра, - начало Сина; дієвий синтез волі і розуму - в силі Святого Духу. Ця троїчність Божества знаходить собі образ в Божественній мудрості, яка не є четвертим образом Бога, а лише символом триєдиної активності Божества.
В Бьоме створення світу зводиться до відокремлення позачасового і позапросторового взаємопроникнення духовних начал в просторово-часове відособлене буття; простір і час - джерела руйнування духовної єдності. З того, що існує в світі духовних істот, тільки ангели користуються вічністю існування. Вони - просторово-вільні духи, що добровільно втілюють Божественне начало. Це свобода привела до відділення від Бога частини ангелів під керівництвом Люцифера. У Люцифері Бьоме підкреслює свідомість Безсмертя, тобто незнищенності і нестворенності. Відділення Люцифера викликає сум'яття в природі і одночасно з цим зароджується час. У описі створення світу Бьоме загалом дотримується біблейських уявлень.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
