139112 (593970), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Багато уваги візантійській історії приділяє Г. Курбатов [45]. Його праця “История Византии. Историография (от античности к феодализму)” досліджує динаміку суспільно-історичних процесів та їх вплив на життя візантійського населення, а також розглядає соціально-політичні аспекти життєдіяльності Візантійської імперії.
У 1973р. видавництво “Наука” видало збірник статей на честь В.Лазарева “Византия. Древняя Русь. Западная Европа” [15]. До нього увійшли публікації відомих дослідників З.Удальцевої, В.Лазарева, Н.Вагнера, С.Аверінцева, які прагнуть знайти аналоги між візантійським та західноєвропейським мистецтвом, що базується на христинському світогляді.
Історико-культурологічному аспекту середньовічної культури присвятили свою діяльність О.Добіаш-Рождественська [26] , Гоф Ж Ле [19], А.Гуревич [20], І.Свенцицька [55] та інші.
Серед мистецтвознавчої літератури, що стала основою нашої дипломної роботи, в першу чергу слід відзначити роботи В.Лазарєва. Його дослідження у східній концепції християнства стали базовим матеріалом. У своїй праці “История византийской живописи” [40] В Лазарєв розглядає багаточисельні пам’ятки християнського Сходу, Балкан, Давньої Русі, Кавказу, але в такому плані який би дозволив більш реально відмежувати відмінність константинопольської школи від інших. Автор демонструє фахове розуміння візантійського мистецтва, оскільки його хвилює те, що воно майже втратило будь-який зміст, а також проблема стертя чітких меж, які існували між художнім розвитком Візантії і розвитком романського Заходу. Отож метою його роботи є визначення стилістичної цінності візантійського живопису і її ролі у художньому житті середніх віків.
До цієї групи джерел віднести і дослідження З.Удальцевої “Византийская культура” [63], основним завданням якої є продемонструвати етапи розвитку візантійської культури протягом тисячолітнього існування імперії. Монографія базується як на особистих матеріалах так і на узагальненні значного матеріалу, накопиченого у вітчизняній і зарубіжній історіографії.
В 70-х роках ХХ століття Сектор мистецтва Заходу Всесоюзного науково-дослідницького інституту підготував до видання ряд праць, присвячених мистецтву Західної Європи. У 1978р вийшов систематизований збірник “Искусство Западной Европы и Византии” [32]. До нього увійшли найкращі статті різного плану і характеру. Велике значення у контексті обраної теми дипломної роботи мають праці В.Маркової [29], У.Линник, Ю.Кузнецова [31], Є.Смірнової [32], Г.Попова [14]. Предметом дослідження науковців є серії робіт, що розкривають проблеми споріднених з загальними категоріями світогляду майстра і стилю епохи.
Збірник “Очерки по искуству средних веков” [21] І.Данілової, являє дзеркало дослідницьких інтересів автора, які співпадають з науковими концепціями вчених А.Алпатова [3], Б.Лазарєва [40], Н.Віппера [14]. І.Данілової [21], дотримується принципу: зрозуміти витвір мистецтва і оцінити значення його творця можна тільки уявивши умови, при яких майстер творив.
Усі статті у збірнику присвячені візантійському, давньоруському, італійському мистецтву епохи раннього Відродження. Статті не поділені на аналіз давньоруських, візантійських та італійських художніх творів. Автор співставляє стилі, мистецькі форми, що характеризують одну епоху у різних географічних параметрах. Проводиться паралель між епохами і країнами. І.Данілова порівнює мистецтво європейського Сходу і Заходу, середніх віків і відродження.
У дослідженнях європейської художньої культури слід виділити наукові праці Л.Карсавіна – “Культура и искусство западно-європейского средневековья” [34] та “Культура средних веков” [35], у яких автор розкриває динаміку розвитку культури європейських країн, мистецтво, освіту та наукові знання Європи.
Сучасна культурологічна думка збагатилась новими дослідженнями. Зокрема Т.Буркхардт, який у книзі “Сакральное искусство Востока и Запада. Принципы и методы” [60] виклав загальні положення символізму традиційного мистецтва. Дослідник історії і філософіі культури за фахом, він розглядає характерні методи і особливості сакрального мистецтва індуїзму, християнства, ісламу, будизму, даосизму і відображає єдність духовної культури через багатогранність форм.
Дещо новий погляд на культуру подає І.Вайнтруб у книзі “Священні лики цивілізацій” [13], розглядаючи питання художньої культури у світовому маштабі. Автор вважає, що процес взаємозбагачення національних і регіональних культур може привести до становлення єдиної світової культури, а також виокремлює християнську цивілізацію як самостійну форму культури.
В.Соловйов присячує питанням релігійного світогляду працю “Еволюція світогляду у західноєвропейському християнстві” [56]. Аналіз обмежується історико-філософським підходом. Автор зазначає, що філософи нового часу недооцінили не тільки полемічну силу розвинених релігійних вчень, що спираються на багатовікові традиції, але й безперечний внесок цих вчень у формування самої людини нового часу. У статті здійснюється спроба стислого огляду формування і еволюції віровчення у рамках західноєвропейського християнства.
Що до релігієзнавчих джерел, то найбільш повну укомплектовану інформацію можна отримати ознайомившись з працями Л.Джозефа “Середньовічна церква: Коротка історія” [40], А. Меня “История религии. В поисках Пути, истины жизни” [44], С.Головащенка “Історія християнства” [17], а дослідженнями роботами С.Токарэва [60], П.Пучкова [50].
Серед підручників і навчальних посібників нового покоління оригінальним трактуванням виділяється підручник, адресований викладачам релігієзнавчих дисциплін під редакцією М. Пісманика "Религия в истории и культуре” [52]. Робота висвітлює основні питання загального релігієзнавства. Зібрано об’ємний фактологічний матеріал з історії релігії, яку упорядник називає “одним з самих яскравих феноменів людства”. Визначальний принцип у викладі матеріалу - підхід з повагою до релігії і атеїзму, об’єктивність і невимушеність. Головна ціль, яку переслідують автори - звільнення від стійких антирелігійних стереотипів минулого.
Підручник охоплює еволюцію релігії. Знайомство з питаннями походження релігій і її ранніх форм, допомагає зрозуміти закономірний характер становлення цієї сущної сфери культури людства. Розділ - "Релігія як явище культури" - торкається нашої теми, де особлива увага приділяється взаєминам релігійної та світської культури.
Посібник “Мистецтво і світові релігії” [72] Е. Яковлєва, розгортає аспекти взаємодії мистецтва і світових релігій у духовній культурі людства, а саме проблеми функціонування мистецтва у структурі цих релігій. Причому ця взаємодія розглядається на рівні розвинених форм художньої і релігійної свідомості в аспекті філософсько-естетичного, теоретичного аналізу, що дозволило чітко визначити методологічний характер і межі даного дослідження. Разом з тим це дає можливість визначити деякі загальнотеоретичні принципи, які можуть бути корисні для естетики, релігієзнавства, для історичного і теоретичного мистецтвознавства.
Питання, що стосуються нашої теми знайшли своє висвітлення у “Культурологии. Истории мировой культури”, під редакцією А.Маркової [39], “Культурології” А.Пігалєва [49], навчальному посібнику “История и культура” під редакцією Н.Шишової [33].
Щодо християнського мистецтва сьогодні публікується багато наукових дослідженнь у періодичних виданнях. Серед них основні: “Людина і світ” [13], “Філософська думка [57]”, “Вопросы философии” [64].
Таким чином, аналіз літератури свідчить, що на сьогодні ще не має спеціального дослідження, яке б розглядало проблеми взаємодії релігії і мистецтва у вимірі середньовічної духовної культури Сходу і Заходу Європи.
РОЗДІЛ ІІ. ХРИСТИЯНСЬКА ІДЕОЛОГІЯ ЯК ДЖЕРЕЛО СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ КУЛЬТУРИ
2.1 СХІДНА КОНЦЕПЦІЯ ХРИСТИЯНСТВА
Візантійська культура - закономірний етап розвитку світової культури, етап, що відрізняється специфічними, неповторними, типологічними особливостями. Художня культура Візантії - своєрідний міст між античністю і Середньовіччям, між Сходом і Заходом.
Самостійна історія Візантії розпочалася у 395р., після розпаду Римської імперії на Східну та Західну. Столицею Східної Римської імперії стало місто Константинопіль, засноване імператором Костянтином в 324р. Після нападу варварських племен в 476р. Західна Римська імперія припинила своє існування і основна частина її території приєдналася до Східної. Оскільки Константинопіль займав території древньогрецької колонії Візантій, то всю східну частину стали називати Візантією. Візантійці ж називали свою імперію Ромейським царством, а Константинопіль - новим Римом.
Географічне розміщення Візантії робило імперію з’єднуючою ланкою між Сходом та Заходом. Постійне роздвоєння між двома світами, поєднання азіатських та європейських впливів, з пануванням в окремі епохи то одних, то других, стали історичною долею Візантії. Змішання греко-римських та східних традицій наклало відбиток на суспільне життя, державність, релігійно-філософські ідеї, культуру і мистецтво візантійського суспільства. Однак Візантія пішла своїм історичним шляхом, багато в чому відмінним від країн Заходу і Сходу.
Візантія була країною, де серед міст поступово став домінувати самий могутній і багатий міський центр, столиця держави - Константинопіль. Його культурний простір увібрав у себе все - і абстрактний орнамент Сходу, і те живе, що уціліло від важкого мистецтва Риму, і нову архітектуру храмів та багатообіцяючі досягнення мозаїчного мистецтва, лінійну виразність сірійської художньої школи та шляхетне відлуння еллінізму. Всі пошуки і всі впливи, що переплітались у багатонаціональному світі, потім поступово перетворювались у струнку художню систему.
Одинадцятого травня 330р. імператор Костянтин заснував столицю Східної Римської імперії. Межі міста, яке він назвав у свою честь Константинополем, імператор визначив сам. Згідно легенди, довгим списом накреслив він на землі розміщення майбутніх міських стін, які повині були зімкнутись колом, включивши в себе сім пагорбів по берегах заливу Золотий Ріг і Мармурового моря. Розміри Константинополя, які встановив імператор, у п’ять раз перебільшували не тільки територію грецького міста Візантій, а й сам Рим [58,22].
Возвеличення Константинополя почалось у ранній Візантії і досягло свого апогею у VІ столітті, в часи правління Юстиніана. Саме у цей час Костантинопіль прикрасився великими замками і храмами, а гавань Золотий Ріг стала найбільшим портом Середземномор’я. Столиця імперії залишалась центром світської культури, однак набула і нових релігійних функцій, ставши резиденцією Константинопольської патріархії.
Особливий політичний і ідеологічний престиж столиці імперії надавало те, що вона завжди залишалась місцем перебування імперського правління, резиденцією імператора і його двору, центром адміністративного управління Візантійської держави. Тут зосереджувалися всі відомства центральної адміністрації з великим штатом чиновників вищих рангів. Все це сприяло перетворенню Константинополя у головний ідеологічний центр імперії, де формувалась політична доктрина візантійської державності, виношувались стратегічні плани внутрішньої і зовнішньої політики Візантії. При таких умовах, Константинопіль став головним зосередженням візантійської культури.
Виділення В. Лазаревим провідної ролі Константинополя стало новим словом в історії культури. Як не дивно, всі історики візантійського мистецтва до нього, відводили столиці візантійської імперії неналежне місце. Достатньо сказати, що фундаментальний довідник Г. Мілле по візантійській іконографії, вперше виданий в 1916р., опирається на пам’ятки македонських, крітських шкіл, і зовсім не вбачає творчого вкладу Константинополя. Інший помітний вчений Й.Срижговський розвиває думку проте, що все краще в мистецтві Константинополя створювалось під дією художніх шкіл Сходу. Між тим, історичний досвід доказує, що за рідким винятком державні столиці суттєво впливали на розвиток національного мистецтва. Виходячи із цього, В.Н.Лазарєв зробив все можливе, щоб показати значення Царграду.
“Константинопіль був прекрасним. Як і Рим, був розміщений на семи пагорбах. Широкі вулиці з критими галереями, великі площадки з колонами та статуями, оточені приміщеннями, храми, тріумфальні арки заворожували всіх, кому доводилось у них побувати. Імператори оточили себе розкішшю. В головному палаці Магнавро, в основному залі знаходився трон імператора, перед яким на східцях лежали два леви, виготовлені із золота. За троном стояло золоте дерево, де на гілках сиділи майстерно зроблені із золота та емалі птахи”. [58, 123]
Візантія була державою-імперією, в якій управління відбувалося з центру. У столиці складали всі норми і закони, імператор мав необмежену владу, він міг карати підданих, недивлячись на їх стан, конфісковувати майно, призначати на посаду. Він володів законодавчою, судовою владою, армією і визначав внутрішню політику. Контроль за життям країни здійснювали сановники імператора. Однак імператор не обожествлявся абсолютно, він був смертною людиною, по відношенню до суспільства - подобою Бога. Його обов’язок служити Богу. Такій цілі був підкорений весь ритуал двору.
Імператор завжди знаходився на підвищенні; трон його був двомісним, на ньому залишали у святкові і недільні дні місце для Христа - в якості його символу на сидінні розміщували хрест. Недивлячись на сприйняття імператора як подоби Отця Небесного, доля багатьох візантійських імператорів була трагічною: царював кожен з них недовго. Багато були позбавлені життя насильно. Нестійкість положення імператора заглиблювалась тим, що у Візантії царська влада не передавалась довгий час у спадок непридатних імператорів зміщували. Формально обирався імператор армією і народом. В Х столітті змінився обряд вступу на престол - раніше народом виголошувався на іпподромі, тепер його вінчали на царство як Божого обранця у головному храмі країни - храмі святої Софії. З цього часу імператор нарікався василевсом, царем, а також автократом.
Візантійці визнавали імперію найбільш досконалою формою державного устрою, ідея імперії обумовлювалась політичними теоріями. Культ імператорської влади був важливим елементом державної релігії.
Великою силою Візантії була церква. Як відомо, у ІV столітті вона перетворилася з гонимої на привілейовану, панівну. Практичний розвиток нова політика держави знайшла у діяльності імператора Костантина Великого (306-337). Важають, що крім звичайних політичних розрахунків на зміцнення влади та посилення стабільності в державі, вибір Костантина на користь християнства був зумовлений і його особистим релігійним досвідом. Замолоду Костантин був адептом культів Аполлона та Мітри, йому імпонувала ідея монотеїзму та особистого Бога. Існує також легенда про знамення, дане Костантину у 312р., перед битвою з одним із суперників за владу він побачив християнський хрест з написом “Так переможеш”. [20 , 52].
У 313р. Костантин уклав Міланський едикт, яким проголошувалася свобода віровизнання для християн нарівні з іншими культами. Християнам та християнським громадам поверталися майно, приміщення, предмети культу, відібрані в них під час гонінь. Ставши єдиновладним правителем імперії, Костантин надав нові пільги церкві: звільнив клір від цілого ряду повинностей, закріпив за єпископами право юрисдикції у деяких громадянських справах, заборонив примушувати християн брати участь у християнських святах. Крім забезпечення нового суспільного статусу християнської церкви, Костантин Великий запровадив практику проведення під патронатом імператорів Вселенських соборів, на яких вирішувались найважливіші питання життя церкви.
Візантійські імператори показували себе вірними синами церкви. В дійсності вони самовільно розпоряжались церковними справами, утверджували патріархів на свій розсуд. Візантійська монархія володіла повнотою влади і мала глибокий вплив на церкву, релігійні погляди, а церква в свою чергу мала вплив на візантійське суспільство.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
