138964 (593955), страница 7

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 7)

В селі Дермань, що розташоване в надзвичайно мальовничому куточку нашого краю, знаходиться Дерманський монастир Святої Трійці. Перша згадка про цей монастир належить до 1499 р., проте, остаточна фундація Дерманського монастиря розпочалася з 1602 р. Тоді, коли князі Костянтин Костянтинович Острозький завершив заснування Дерманської обителі, надавши їй відповідного статусу. Розуміючи значення освіти в боротьбі проти унії, князь Острозький надає Дерманському монастирю відповідні привілеї та засновує духовну школу і створює друкарню. В монастирі збирається велика і цінна бібліотека, започатковується архів, створюється дві друкарні: Острозька і Дерманська.

Особливого розвитку Дерманський монастир зазнав тоді, коли його настоятелем з 1828 року стає випускник Київської духовної академії єпископ Острозький. Саме завдяки йому монастир було відбудовано після пожежі. Особливо багато уваги він приділив ремонту вежі дзвіниці. При монастирі в цей час працювало духовне повітове училище. Свято-Троїцький Дерманський монастир є взірцем для багатьох інших монастирів на Волині, він став центром освіти та культури. Тут розвивались писемність, книгодрукування, архітектура, церковна музика. Ця обитель – твердиня православ’я і має велике значення у зміцненні та розвитку високого духовно-морального життя на Україні [34, c.75].

Наразі достеменно не відомо, коли виник задум спорудити у Городку монастир і коли під його будівництво заклали перший камінь. Історики посилаються лише на перші згадки в історичних документах. Однак вважають, що засновниками Городоцької обителі були монахи Києво-Печерського монастиря, які першоначально створили тут подвір’я (скит). Багато десятків років монастир був центром розбіжностей між православними і католиками. Відповідно виникали конфлікти, а сама обитель декілька разів переходила ״із рук в руки״. Черговою віхою для монастиря став 1730 р. Саме тоді за декретом трибуналу Городком заволодів уніатський єпископ Афанасій Шептицький. При ньому дерев’яну церкву святого пророка Іллі перебудували у храм Святого Миколая, приєднавши його до братського корпусу та митрополичої резиденції. У1722 р. подала свій перший голос дерев’яна дзвіниця, що розташувалася біля підніжжя пагорба. За задумом, вона слугувала своєрідними ворітьми монастиря.

У1794 р. після переділу Польщі і відповідного указу Катерини ІІ монастирська обитель знову стала православною. Як зазначається в історико-краєзнавчому нарисі, підготовленому з нагоди 10-річчя відродження Городоцького Свято-Миколаївського жіночого монастиря 29 грудня 1801року імператор Олександр І переписав дарчу грамоту на Городок графу Естергазі. Цей пан, будучи виходцем із Австрії, вирішив перебудувити маєтності на свій лад. У результаті колишній митрополичий корпус набув вигляду сучасного палацу, довкола якого виріс прекрасний парк. Ще одним його витвором було створення монастирської бібліотеки, якою дуже пишався, під час відвідин, польський письменник Гнат Крашевський [35, c.75].

У повоєнні роки в Городоцькому монастирі розмістили військовий шпиталь, а у 1948 р. – обласний санаторій для туберкульозних хворих. Однак, найбільше блюзнірство у відношенні до святої обителі проявилось на початку 60-х років минулого століття. Храм, у якому з давніх давен звучала монаша молитва, потрапив у список так званих ״неблагонадійних״. Причиною цього стало те, що церква розташована поруч із туберкульозною лікарнею,а повз неї ходять прихожани і можуть рознести інфекцію. Натомість після закриття Свято-Миколаївського храму партійці планували облаштувати в його приміщенні сільськогосподарський музей.

У 1960 р. церковне майно було звалене у бабинці на купу, а отець Михайло відмовився його забрати і відвезти до сусідніх церков. Ключі від храму були у старости, який ховався, щоб їх не віддати. Проте влада вирішила діяти по-іншому. У Городок прибуло чотири машини, в одній з яких був газозварювальний апарат, щоб позрізати замки на дверях. Місцеві люди дізналися про це, прибігли і почали кидати в машини все, що потрапляло їм під руки, і цим самим примусили автомобілів зупинитися. Проте, одна машина розвернулася і поволі заднім ходом точила задні двері церкви. Це помітила жінка похилого віку, яка, ризикуючи життям, лягла під колеса тієї машини і примусила водія зупинитися. Тоді влада вирішила не діяти так відкрито і справу нібито припинили.

З часом керівництво розробило інший варіант: викликали по одному членів церковної двадцятки та священника і змушували їх підписати документ, що нібито церкву закрили із згоди парафіяльної двадцятки. Цей документ відіслали у Москву до міністра у справах релігії. Церкву таки закрили. А доводили храм до аварійного стану навмисно – поруч із ним спорудили водонапірну башту і з неї часто в погріб під церквою зливали воду. Через деякий час покрівлю зруйнувала іржа, а посередині церкви гніздилися голуби.

Подібну непривабливу картину застали на початку 90-х років минулого століття. Тоді уже було прийнято рішення Рівненської райради про передачу приміщення, прилеглого до Свято-Миколаївського храму, разом із територією протитуберкульозного приміщення єпархіальному управлінню УПЦ. Однак те, що застали черниці, буквально шокувало їх.

Першоначально в колишньому монастирському приміщенні облаштували регентські курси. А на 3 квітня 1993 р. – день Похвали Пресвятої Богородиці – припадає офіційно-духовне відкриття обителі. Того ж дня у домовій церкві освятили престол на честь святого пророка Іллі, відродивши давню традицію. Із благословення митрополита Володимира першою настоятелькою стала ігуменя Михаїла [35, 36, c.75].

Попри труднощі, попри перепони за десяток літ Городоцький монастир змінив до невпізнання своє обличчя. З Божою допомогою у 1998 р. розпочалося будівництво храму Христа Спасителя на честь 2000-річного ювілею Різдва Христового – і зараз ця святиня уже виблискує золотими куполами. Вознісся також новий корпус храму в честь Похвали Пресвятої Богородиці. Прихожан при вході на острівок зустрічає нова капличка.

2.3.2 Духовна освіта Рівненщини

Духовна освіта Рівненщини сягає своїми витоками ще княжої доби, про що свідчать історичні джерела.

Перші відомості про братства в Україні , а на історичній Волині зокрема, маємо ще з ХV ст., коли ремісники в містах створювали цехові товариства: кравців, ковалів, ткачів. Були то професійні об’єднання, які відстоювали свої професійні інтереси, але в часі вони набирають і релігійно-благодійних ознак. Ці братства ставили перед собою релігійно-благодійні завдання: дбали про свої храми та їх обслуговування, влаштовували громадські Богослужіння, місцеві церковні урочистості, братські обіди, на членські внески засновували шпиталі, оплачували похорони своїх братчиків.

Але релігійно-національна ситуація, що її творили в Україні, а на історичній Волині зокрема, польські королі, магнати, шляхта та римо-католицьке духовенство, породила принципово нові братства, першочерговим завданням яких стала охорона святого українського православ’я. Так, народилися якісно нові братства основна діяльність яких біла спрямована на врятування рідної церкви – душі народу. Щоб захистити нашу святу православну віру і український народ, ремісники, купці, православна шляхта, селяни і інші стани народу почали творити православні церковні братства [38, c.75].

Вмістах і містечках Рівненщині відомі своєю освітньо-культурною, релігійною діяльністю такі братства: Острозьке Богоявлення Господнього, Гощанське Богоявленське, Дубнівське Спаське, Степанське Св. Троїці, Клеванське Преображенське. Ці братства не тільки взяли опіку над нашими церквами, монастирями, а й заснували духовні братські школи, які, в першу чергу, були духовними, бо предмети, які вивчалася в них згідно з програмами, насамперед були Богословськими: церковний спів, діалектика, гомілетика, католицьке богослов’я, а тоді – рідна мова, граматика, поезія, риторика, арифметика.

Статус братських шкіл 1624 року юридично закріпляв їх діяльність і складався з двох частин: перша – права і обов’язки учнів; друга – порядок функціонування братської школи, роль вчителів. В правах і обов’язках учнів лежав глибокозакроєний зміст з пошанування людської, національної особистості, а вчителі, наставники їх, окрім засівання наукових знань, мали виховувати пошану і любов до краси українського православного обряду, братолюбіє і інші християнські чесноти [39, c.75]. Братська школа в Острозі, заснована Богоявленським братством, готувала майбутніх абітурієнтів для Острозької академії, які розпочинали свої студії саме тут. Як і всі інші, Острозька братська школа була доступною для дітей всіх станів, учні в ній відрізнялися лише за знаннями, відмінники сиділи на передніх лавах в класах, а в єзуїтських колегіумах, навпаки, перші місця займали знатні й багаті учні. В братських школах була сувора дисципліна з тілесними покараннями включно, але сироти і діти бідних батьків проживали в бурсах, отримували одяг, взуття, їжу, підручники за рахунок братства. До викладачів в братській школі ставилося також ціле коло вимог – від високих педагогічних знань до власної взірцевої поведінки. Братська школа в Острозі, поруч з іншими, спричинилася до глибокого поширення релігійної та національної свідомості, розвитку української культури [ 38, c.75].

У 80-х роках ХVІ ст. постала і вища Духовна школа – Острозька академія, заснована Боголюбивим князем Констянтином Констянтиновичем Острозьким. Постання Острозької академії, заснування друкарні, переклад і видання Острозької біблії – все це було великим духовним даром для українського народу, його святої української православної церкви.

Острозька академія виховала ціле покоління борців за українську духовність і українську душу, які зброєю слова чинили опір її ворогам.

Ще один яскравий феномен духовної освіти на Рівненщині – це філія-академія в Гощі, заснована у 1639 році українською православною княгинею Раїною Соломорецькою з роду Гойських. Академія в Гощі – це філія Києво-Молилянської академії, яка була заснована з благословення великого митрополита Петра Могили, а її фундатором стала видатна українська православна княгиня Раїна Соломорецька, яка в своєму маєтку заснувала монастир Св. Михайла, а при ньому вищу школу переведену з Вінниці. Проіснувала Гощанська академія до 1672 року і, як і Острозька виховала багато українських Богословів, вчених-патріотів, духівників церкви і т.д.

Братська школа в містечку Степань була широко відома на тогочасній історичній Волині. Вона пріснувала до кінця ХVІІ ст. І дала нашій церкві і українській культурі багато визначних діячів, зокрема відомого іконописця середин ХVІІ ст. Семена Стапанського, святі образи якого збереглися до нашого часу і вражають глибиною релігійно-національного духа, ряд інших культурно-мистецьких та релігійних достойників [40, c.75].

Видатний мученик і праведник нашої церкви, перший православний єпископ Волині – Варлаам Шишацький заснував 1796 року в м. Острозі Волинську Духовну семінарію. ЇЇ острозький період сягає 1796 -1825 років, коли вона була переведена до містечка Ганнополя. Острозький період Волинської Духовної семінарії тісно пв’язаний з ім’ям її засновника, який наповнив цю Духовну школу українським духом, і цей український дух витав в ній з 1796 по1918 рр. коли наша земля була окупована москалями, а наша церква, духовність закуті в ганебні варварські ланцюги московського бездуховного рабства. Одночасно, з заснуванням Волинської Духовної семінарії, в Острозі постало Духовне повітове, парафіяльне училище, яке в 1833 році було переведено до Дермані. В духовних повітових училищах готували кандидатів до Волинської Духовної семінарії і, як правило, учнями були діти православних священиків, дияконів, церковних і прицерковних осіб. Тривалий час духовна освіта на Рівненщині була залита хвилями полської, московської, німецької окупації, і лише з постанням незалежності України воскресла і кожним роком набирає висоти духу і глибини віри. З відродженням УАПЦ 1991 року засновано при Рівненсько-Острозькій єпархії пастирські курси, на яких здобували духовну освіту наші молоді священики-патріоти, які вибрали шлях служіння Богові. Пастирські курси проіснували до 1996 року. Саме тоді ж владикою Серафимом, архієпископом Рівненським і Острозьким, було засноване Рівненське Духовне училище, яке зробило лише один випуск своїх вихованців – в червні 2000 року [39, c.75].

З приходом на кафедру єпископа Даниїла в 2000 році докорінно змінилося на краще духовне життя на Рівненщині, а саме духовна освіта зазнала якісних змін. Владика Даниїл направив рапорт святішому патріарху Філарету і священному Синоду про реорганізацію Рівненського Духовного училища в Семінарію. На прохання владики ректором Семінарії призначено протоієрея Ігоря Швеця, високоосвіченого, глибоко віруючого духівника, людину з добрими організаторськими здібностями [40, c.75].

З того часу Рівненська Духовна семінарія стала головним осередком Духовної освіти на Рівненщині, вона лишається єдиним спадкоємцем всіх своїх попередників, продовжує їх славні традиції виховання кандидатів у душпастирі для рідної церкви, які б вірою правдою служили Богові та Україні.

3. Проблеми релігійного життя Рівненщини

3.1 Аналіз законодавчого поля щодо поширення релігії в Україні

У розділі І Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" викладені основні його положення. А саме:

• гарантування права на свободу совісті громадянам України та здійснення цього права;

• забезпечення відповідно до Конституції України, Декларації про державний суверенітет України та норм Міжнародного права, визнаних Україною, соціальної справедливості, рівності, захисту прав і законних інтересів громадян незалежно від ставлення до релігії;

• визначення обов’язків держави щодо релігійних організацій;

• визначення обов’язків релігійних організацій перед державою і суспільством;

• подолання негативних наслідків державної політики щодо релігії і церкви;

• гарантування сприятливих умов для розвитку суспільної моралі і гуманізму, громадянської злагоди і співробітництва людей незалежно від їх світогляду чи віровизнання.

В Законі України "Про свободу совісті та релігійні організації" дозволяється відокремити декілька основних прав, які конкретизують свободу совісті: по-перше, мати, вибирати, змінювати релігію або переконання за власним вибором; по-друге, свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати одну релігію чи не сповідувати ніякої. Так у ст. 4 про рівність громадян незалежно від ставлення до релігії йдеться про те, що:

Характеристики

Список файлов ВКР