138601 (593945), страница 5
Текст из файла (страница 5)
РОЗДІЛ ІІІ.
Українські православні місіонери у Поволзькій
місії
3.1 Початки місіонерства у Середньому й Нижньому Поволжі
У першій половині ХVІ століття Казанське ханство загрожувало Російській Державі на південно-східних кордонах. Воно виникло в ході роздроблення Золотої орди на декілька самостійних ханств. На початку 20-х років ХV ст. виникло Сибірське ханство, Велика Орда, 1438 р. — Казанське ханство, 1443 р. — Кримське ханство, у 1426—1440 рр. — Ногайське й Узбецьке ханства1. Розпад Золотої Орди не зупинив нападів на російські землі. Як Україна зазнавала спустошення й поневолення десятків тисяч людей з боку кримського ханства, так Росія потерпала від казанського ханства. З 1551 р. в Казані томилося близько 100 тисяч росіян.2
Визволення бранців і боротьба проти ворогів християнства були, втім, не головною причиною початку війни. Підкорення Казані й Астрахані спричинено життєво важливими для існування й розвитку Російської держави господарчими, торгівельними й зовнішньо-політичними інтересами. Волзький шлях був умовою подальшого підйому економіки. Казанське й Астраханське ханство були серйозною перешкодою на шляху торгівельних експедицій російських купців на схід. Тому Москва рано чи пізно розпочала б військову кампанію для захоплення стратегічно важливої території. Тільки після п’ятого походу російське військо підкорило м. Казань і приєднало середнє Поволжя до Росії. За наказом Івана ІV Грозного (1530—1584) перший похід відбувся 1545 р., але він мав характер воєнної демонстрації. Походи 1547—1548, 1549—50 були безрезультатними. Лише 1552 р. облога та штурм Казані (2 жовтня) завершились успіхом 3.
1556 р. московська рать захопила м. Астрахань, де сиділи тоді слабкі ногайські хани. Відтоді все Поволжя (Верхнє, Середнє й Нижнє) опинилося під контролем Москви.
1555 р. митрополит Московський Макарій скликає черговий собор, де було поставлено питання про створення єпископської кафедри в новоприєднаній Казані. Першим Казанським архієпископом став архімандрит Гурій, виходець із боярського роду Руготиних. У юності на нього звели наклеп і його кинули у в’язницю, де від повністю віддався молитві. Звільнений чудесним чином, він прийняв постриг у Йосифо-Волоколамському монастирі, а потім на соборі 1555 р. через жеребкування обраний на Казанську Кафедру.4 Помічниками святителя Гурія були двоє архімандритів: Герман і Варсанофій. Обидва згодом удостоїлися єпископського сану й були канонізовані.
Держава була зацікавлена в наверненні іновірців у християнство. Відпускаючи в Казань, цар Іван Грозний дав святителю Гурію інструкцію, датовану травнем 1555 р. Інструкція — перший в історії Росії наказ верховної влади з питання про християнізацію неруських народів. Вона містила основні положення стосовно організації та напрямів місіонерської діяльності. Зокрема в ній говориться: «Архієпископові татар до себе привчати і приводити до хрещення любов’ю, а страхом їх до хрещення не приводити».5
Ще до прибуття святителя Гурія та його помічників здійснювалася місіонерська діяльність на щойно завойованій території. Вивчення початкового етапу християнізації татар, чувашів, марі, мордви, пов’язано з великими труднощами, оскільки джерела сповіщають неконкретні дані. Але те, що в тодішніх текстах часто зустрічається термін «новохрещені», достеменно свідчить, що хрещення відбулося над певною частиною населення цих народів відразу після завоювання. З жителів колишнього ханства в першу чергу охрестились особи ханського роду. У Ніконовському літописі від 1553 р. говориться, що в січні того року було охрещено немовля Утемиш-Гірей, син Сафа-Гірея, названий Олександром. У лютому того ж року Едігер, полонений останній казанський хан, охрестився з ім’ям Симеон. В одному зі списків у «Сказании о царстве казанском» говориться про хрещення «мнозі невірних» 1552-го — першого року московської влади в Казанському краї.
Організованого характеру місіонерська діяльність набуває з приходом у Казань святителя Гурія та його помічників. У першу чергу вони зайнялися влаштуванням монастирів. Ще до їх приходу було засновано в Казані Зилантів монастир на місці поховання російських воїнів, котрі загинули при її штурмі. 1555 р. архімандрит Герман у м. Свіяжську заснував Успенський Богородицький монастир, а архімандрит Варсановій 1556 р. в Казані — Спасо-Преображенський монастир. Для чуваського населення 1556 р. будується Чебоксарський Троїцький монастир. У 2-ій половині ХVІ століття в Казані діяла Спасо-Преображенська-Геронтіє-Володимирська пустинь; Федоровський-Троїцький (чоловічий), приписаний до Спасо-Преображенської; Іоанно-Предтеченський (чоловічий) в Казані; Іоанно-Предтеченський (жіночий) у Свіяжську.6
Для організації місіонерської справи в Казань направили необхідну кількість духовних осіб. Штат архієпископа Гурія складався з 31 чоловіка; у Спасо-Преображенському монастирі було 15 братських келій і келія архімандрита; можна припустити, що в монастирі мешкали 16 монахів, з котрих було не менше 1/3 ієромонахів та ієродияконів. У Казані церков із монастирськими було 20, священнослужителів при них, не враховуючи ченців, 35 чоловік. Очевидно, загальна кількість священнослужителів м. Казані в 60-их роках ХVІ століття доходила до 45 чоловік: 35 священиків і близько 10 ченців. У Свіяжську разом з монастирськими було 9 церков, священнослужителів при них 23. Чорного духовенства у двох монастирях 79 чоловік: 63 чол. у Богородице-Успенському монастирі, 16 — у Троїцькому. Таким чином, на 4000 жителів Свіяжська та 15 тис. у Казані, з котрих 11000 були росіяни, було набрано 78 священнослужителів.7 Із цих даних видно, що основну кількість духовенства було розміщено в монастирях, покликаних стати опорними пунктами християнської проповіді.
З благословення Святителя Гурія мешканці Зілантієвського монастиря з раннього віку готували майбутніх місіонерів. Це була перша місіонерська школа в Росії.
У Спасо-Преображенському Казанському монастирі відкрили школу для дітей місцевого населення, де їх навчали початкової грамоти.8 Святитель Гурій і його помічники були ревними місіонерами. Як дізнаємося з листа митрополита Гермогена, у результаті їхньої діяльності хрещено декілька тисяч іновірців.
У 70-ті й у першій половині 80-х років ХVІ століття справа Християнізації на Поволжі вповільнюється. Зайнятість уряду Івана ІV «опричними перетрясками», Лівонською війною та складним становищем у Поволжі в зв’язку з повстаннями 1571—1573 рр. і 1582—1584 рр., а також зі спробами втручання в «казанські справи» Криму й ногаїв зумовили занепад місіонерської діяльності. Перша хвиля християнізації спала.
Картина християнізації змінилася під час пастирства Казанського митрополита* Гермогена (1589—1612), (з 1606-го до 1612 р. Патріарх Всеросійський). Охрещені в 50—60-их рр. почали повертатись у попередню віру та до її звичаїв. Відступництво набрало масштабів, які загрожували новим занепадом усього місіонерства. Хвиля відступництва охопила, головним чином, новохрещених селян, але не обминула й новохрещених службовців і татар. Митрополит Гермоген 1592 р. пише лист до Івана ІV, змалювавши стан християнізації в його митрополії. Цар видає грамоту воєводам у Казані, яка була відповіддю на лист митрополита. Грамота від 18 липня 1593 р. була жорсткою та мала за мету зупинити відступництво за допомогою суворих заходів.
У ХVІІ столітті монастирі, як і раніше, були опорними пунктами поширення християнства серед іновірців. До вищезгаданих монастирів у Казанській митрополії додалося ще 30 у таких містах, як Чебоксари, Цивільськ, Ядрино й інших. Більше серед інших народів християнізувалась мордва. Енергійну місіонерську діяльність серед мордви проводили монахи Алатирського Троїцького монастиря. Етнічна особливість Мордовського краю в ХVІІ столітті також сприяла наверненню до християнства: інтенсивно переселене російське населення було в тісних взаєминах із мордвою. Історик-етнограф А.А.Гераклітов про арзамаську мордву писав: «Уже найдавніші документи, які говорять про склад населення Арзамаського повіту, говорять про те, що в деяких селах разом із мордвинами жили й російські «бортники» і, таким чином, населення цих сіл є віддавна змішаним».9
Джерела дають підстави стверджувати, що мордва в першій половині ХVІІ століття, особливо арзамаська й нижньогородська почасти піддалася християнізації. Констатується слабке проникнення християнства в південні райони Мордви. Відзначається активна місіонерська діяльність монастирів, яка зустрічала жорсткий спротив.10 Є поодинокі відомості про хрещення татар, чувашів, марі, удмуртів.
Собор 1666—1667 рр. ухвалив постанову про місіонерство в Росії. Східні патріархи відзначили недостатню кількість єпархій, слабкість і відсутність архієрейського нагляду, повну відсутність місіонерської діяльності серед язичників і залишки язичництва серед самих руських. Відразу після собору було відкрито дві єпархії: Вятську єпархію 1688 р. і Нижньогородську — 1672 р. У Нижньогородській опинилися марійці, чуваші, мордва, татари. Крім Нижнього Новгорода в останню ввійшли Алатир, Курмиш, Ядрин із повітами.11
З початку 80-х років урізноманітнилися засоби державної влади стосовно хрещення іновірців. Так уряд царя Федора Олексійовича видає указ від 16 травня 1661 р. про хрещення мордви. Указ стосувався й інших нехрещених народностей Поволжя. У ньому говорилося: «Мордві сказати, щоб вони... хрестились усі. І якщо хрестяться, то матимуть пільги на всі податки протягом шести років. А якщо не захочуть хреститися, то сказати їм, що будуть віддані у вотчини до нехрещених мурз і татар»...12
Указом від 21 травня 1680 р. за хрещення романовські мурзи й татари звільнялися від державної служби на три роки, їм поверталися відібрані раніше маєтки й вотчини і вони призначалися сотниками у царя. Крім указу цар Федір Олексійович видав грамоту від 16 лютого 1681 р. ядринському воєводі Л.Г.Єфім’єву, в якій говорилося: «І ми, великий государ, надали Ядринському повіту й іншим містам і повітам право мурз і татар, і мордву, і черемису, й інших вір іноземців, які самі добровільно захочуть хреститися в православну християнську віру грецького закону — хрестити їх без вагання... Новохрещеним мурзам і татарам й іншим службовцям у нашій, великого государя, службі давати пільги на шість літ, а ясашним людям у ясаці, від усяких податків також на шість літ».13
За час правління Софії Олексіївни (1682—1689) було видано шість законодавчих актів про християнізацію неруських народів. Так, за указом від 29 травня 1682 р. одну половину конфіскованих маєтків і вотчин віддавали мурзам і татарам, — другу — залишали в казні. 1683 р. укази уряду Софії Олексіївни було скасовано і відновлено указ від 16 травня 1681 р. Наступні закони, які тією чи іншою мірою стосувалася християнізації неруських народностей Поволжя, не внесли нічого нового в методи й засоби місіонерства.
3.2 Діяльність українських місіонерів в Поволжі у XVIII столітті
Призначивши митрополита Тихона Воїнова (1699—1724) на Казанську кафедру, Петро І поставив перед ним завдання почати місіонерську працю серед іновірців. Першими місіонерами були українці: священик Федір Раїфський і його син — молодий ієромонах Олексій. Обидва вони володіли мовою черемисів. У 1701—1705 рр. місіонерам вдалося біля Казані хрестити 3500 черемисів, для котрих було споруджено 7 храмів. 1709 р. в Казані засновано школу для синів новохрещених, яку відвідували 32 учні, у більшості своїй чуваші.1 У період управління цього митрополита Раїфським було хрещено 438 чермисів.
Для підкріплення місіонерської діяльності, митрополит Тихон між 1720 і 1724 роками відновив занедбаний Юнгинський Спаський монастир, який згодом став одним із центрів місіонерської діяльності. Він також сповістив Святійший Синод, що 30000 старохрещенців, тобто нащадків татар, які прийняли хрещення в ХVІ й ХVІІ століттях, не мали ні священиків, ані храмів, через що багато родин відпали від православ’я. Як вихід із цієї ситуації Тихон запропонував насильницькі заходи, приміром: заборону поховань на мусульманських цвинтарях і зруйнування їх. Він також пропонував забрати дітей із тих сімей у школи й заснувати нові, а головне — державна влада повинна підтримувати місіонерство всіма засобами.2
Наступником митрополита Тихона став українець митрополит Сільвестр Холмський (1725—1731). У свому звіті від 30 січня 1730 р. він песимістично оцінював становище новохрещених у Казанській єпархії, котрих офіційно нараховувалося наприкінці 20-их років ХVІІІ століття 40000. Митрополит Сільвестр доповідав про брак священиків і храмів, без яких утримати новохрещених у православ’ї було неможливо.3
В 1734 р. стараннями українця архієпископа Іларіона Рогалевського, Святійший Синод дозволив відкрити 4 школи для вотяків, мордви й чувашів і виділив для цього 2000 рублів. Архієпископ Іларіон недовго був на Казанській кафедрі, але він задумав низку проектів, частину з яких сам і реалізував. Приміром, до його заслуг належить започаткування духовного навчального закладу, який у майбутньому переріс у знамениту Казанську духовну Академію.4
У 1735—1738 рр. Казанську митрополію очолив малограмотний росіянин Гавриїл Руський, з вини якого відкриті школи занепали, як і вся місіонерська діяльність.5 Комісію було розпущено.
Тільки з приходом на Казанську кафедру українця єпископа Луки Конашевича (1738—1755) ситуація докорінно змінилася. Він утілив у життя ідею архієпископа Іларіона про створення спеціальних шкіл для новохрещених дітей. Такими школами були Федорівська в Казані, для калмиків відкриті школи місійного характеру в межах Казанської митрополії в нових містах — Ставрополі й Оренбурзі.6 Стараннями єпископа Луки 1740 р. організовано новохрещенську Контору, яка займалася справами православної місії на території тодішніх губерній: казанської, нижньогородської та воронізької, які охоплювали все Поволжя. Контору очолив молодий архімандрит Димитрій Сеченов (1740—1742).7 Його помічником був українець Сільвестр Гловацький, котрий згодом стане митрополитом Тобольським.
Після Димитрія Сеченова, росіянина, цю «Контору» з українців очолювали: архімандрит Свіязького монастиря Сільвестр Гловацький (1742—1749) і архімандрит Євменій Скаловський (1750—1767).
Їхніми помічниками та співробітниками були українці: архімандрит Казанського Спаського монастиря Веніамін Пуцек-Григорович (1741—1743) (висвячений на єпископа нижньогородського, він займав кафедри: нижньогородську — 5 років, тверську — 5 років, псковську — 3 роки, петербурзьку — 1 рік, з липня 1762 р. — кафедру Казанську, на якій і впокоївся.) Далі були — архімандрит Казанського Спаського монастиря Феофіл Ігнатович (1754—1765); ієромонах Леонід Кременський, префект Казанської семінарії; протопіп Іван Орловський.8
Наступником Луки Конашевича на Казанській кафедрі знову став українець, Гавриїл Кременецький (1755—1762)9, при котрому спротив іновірців до хрещення значно зменшився. Єпископ Гавриїл більше піклувався про духовне оформлення новохрещених, ніж про кількість навернених у православ’я.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
