138601 (593945), страница 3
Текст из файла (страница 3)
За своєю суттю, керівництво монастирського приказу церковно-монастирськими маєтками, було нічим іншим, як справжньою секуляризацією, хоч і не доведеною до кінця. Монастирський приказ відав усім, починаючи від великих маєтків і закінчуючи простою чернечою мантією та поношеним священицьким підризником.3
Відтоді як «духовний регламент» став законодавчою основою вищого управління російської церкви, остання перетворилася на частину російської держави, а Святіший Синод став державною, а не церковною установою.4
Хоч і намагаються деякі російські історики приписати Петрові «глибоке й живе розуміння релігії», але об’єктивний погляд на цю особистість дає підстави вважати його людиною чужою до релігії. Можна цілком погодитися з атеїстом Нікольським Н.М., який писав, що для Петра, зовсім чужого до старої доброчесності, церква мала значення тільки як знаряддя влади та як джерело державних доходів.6 Реформи Петра І в основі похитнули економічну незалежність Руської Церкви; більше того, вони мали приховану тенденцію до поступової передачі церковних вотчин у руки дворянства й перетворення монастирів на установи державного призначення.7 Найяскравіший осуд поневолення Церкви державою за часів Петра І дали в ХІХ столітті московські слов’янофіли на чолі з А.С.Хомяковим, а Ф.М.Достоєвському належить влучне визначення стану Російської Церкви, що вона «від Петра І перебуває в паралічі». І все-таки, хоч як парадоксально, місіонерська справа за Петра І процвітала. Чому так, дізнаємось у наступному розділі.
По смерті Петра І в 1725—1727 рр.. престіл посіла його дружина Катерина І, вибрана «правительствующими персонами» і гвардією.8 Вона була некомпетентною в управлінні державою, тож фактичне керівництво взяв на себе А.Д.Меншиков. Зі смертю могутньої особистості Петра в частини орієнтованої на Захід еліти прокинувся інстинкт фактичного, а слідом і юридичного конституційного обмеження прав монарха.
Першою спробою такого обмеження було встановлення 8 лютого 1726 р. Сенатом так званої «Верховної Тайної Ради». Хоча в мотивуванні такої установи підкреслювалося, що ця рада не є «особлива колегія», що «вона служить тільки для полегшення Її Величності у важкому обов’язку управління», насправді це була відверта спроба обмеження монаршої влади.
Ніби незначна й формальна тільки реформа функціонування верховної влади підкошувала й без того глибоко зрушену Петром систему відносин держави та церкви. До того часу Священний Синод майже повністю залежав від волі монарха, але завдяки безпосередній залежності, він відкидав усі спроби Сенату чи будь-яких інших Колегій давати вказівки Вищому Церковному Управлінню. Тепер між церковною владою та монархом виросла нова структура, — Верховна Тайна Рада. Вона дістала право приймати усно й оголошувати до виконання іменні укази імператриці. Отже, Синод став підлеглим не безпосередньо миропомазаній, тобто сакральній владі церковного епістілонарха, але колегії не тільки не миропомазаній, а й не повністю православній, позаяк у Верховну Таємну Раду входила і протестантська постать барона Остермана.9
Катерина І та її оточення, очевидно, вже зрозуміли необхідність рішуче розсіяти сумніви стосовно належності царя до Православної Церкви, які виникли після реформ Петра І й під враженнями неправославних творів Феофана Прокоповича. У своєму заповіті 1727 р. Катерина І написала: «Ніхто ніколи не може володіти російським престолом хто не грецького закону».10
1727 р. місце померлої цариці Катерини І зайняв син нещасного царевича Олексія 12-річний Петро II. Юний монарх і його оточення були настільки тісно пов’язані з консервативною церковно-опозиційною «староруською» партією, що в його православності не могло бути й тіні сумніву.11 Петро ІІ помер у січні 1730 р. до своєї коронації в Москві, не залишивши заповіту. Він був останнім по чоловічій лінії з роду Романових і останнім царем, похованим у Московському Архангельському соборі.
Якщо в православності Петра II не було серед народу сумнівів, то цілком інакше було з імператрицею Анною Іоанівною* (1738—1740). Її було видано заміж за протестанта герцога курляндського, тож вона майже 20 років провела в німецько-протестантському оточенні. Не дивно, що вже в перших параграфах так званих кондицій** 1730 р. від Анни вимагалося сповідувати православну віру й розповсюджувати православ’я.12 Анна була постійно занепокоєна настроями духовенства, і не раз у своїх указах вимагала від церкви щорічних молебнів за своє «боговгодне правління». Її таємна канцелярія жорстоко переслідувала всіх духовних осіб, котрі не правили таких молебнів. Крім того, все духовенство зобов’язане було письмово присягнути на вірність імператриці.13 Десять років тривало панування в Росії придворних німців. Держава й церква жили в постійному страху доносів і жорстоких гонінь. А двір потопав у розкошах і вів веселе й розпутне життя.
Становище церкви за часів Анни так змалював проповідник при Єлизаветі Новгородський архієпископ Амвросій Юшкевич: «На благочестя і віру нашу православну наступили, але таким чином, ніби вони не віру нашу православну, а непотрібне і дуже шкідливе для християнства марновірство викорінюють. О, яку велику кількість під таким приводом людей духовних, а найбільше вчених, знищили, монахів порозстригали й перемучили. Спитай за що. Іншої відповіді не почуєш, крім цієї: марновір, ханжа, лицемір, нічого не вартий. Це ж усе робили з такою хитрістю і задумом, щоб зовсім в Росії знищити священство православне і завести свою ново видуману безпопівщину».14
Нестриманість рано зруйнувала здоров’я імператриці Анни, і вона померла 1740 р. залишивши престіл синові своєї племінниці Анни Леопольдівни та Брагуншвейгського принца Антона, щойно народженому Іоанові Антоновичу. Оскільки новонароджений імператор не міг сам управляти, то регентом до його повноліття Анна призначила Бірона, котрого до того часу за бажанням Анни було обрано герцогом Курляндським.15
Але змордована Біроновським терором Росія не могла його більше терпіти. Її погляд звернувся до несправедливо забутої та ні на що не претендуючої дочки Петра І Єлізавети. У листопаді 174І р. вона погодилася на підготовлений безкровний переворот. Його найтрагічнішою жертвою став юний Іван Антонович, ніби живим похований у казематах Шліссельбурга на цілих два десятки років і врешті-решт убитий там.16
У маніфесті з нагоди сходження на престіл імператриці Єлизавети (25 жовтня 1741 р. — 25 грудня 1761) немає жодних запевнень у її належності до православ’я.17 Цій «другій Пульхерії» та захисниці церкви, як назвав її Ростовський митрополит Арсеній Мацієвич, не було потреби доводити свою правовірність, настільки її церковність і відданість Церкві були очевидними кожному її сучасникові.18
Правління Єлизавети було правлінням її сановників, наближених і зібраних нею в сенаті. Довіряючи своїм наближеним, Єлизавета не вбачала в такій діяльності сенату загрози для своєї особистої влади. Серед наближених до цариці особливо виділялися графи Розумовські (Олексій і Кирило Григоровичі) з українських козаків. Старший Олексій таємно повінчаний з імператрицею. Він користувався своїм становищем дуже помірковано, нікому не чинив зла й не втручався в управління державою. Молодший, Кирило, здобув хорошу освіту за кордоном, був президентом академії наук і, крім того, гетьманом України.19 Смерть Єлизавети принесла нові випробування церкві. Правління Єлизавети слушно називали ліберальним, але тільки тому, що вона (імператриця) була веселої та зговірливої вдачі. Великих державних цілей перед собою не ставила, а державні справи гальмувала, то забуваючи про них, то під якимось приводом відкладаючи.
Після короткого піврічного правління слабкого на розум Петра ІІІ 1728—1762 рр.. з герцогів Гольштинських, скинутого з престолу царською гвардією та вбитого, почалося 34-річне правління його дружини, — дочки генерала прусської служби, принца Ангальт-Цербтського, Катерини ІІ (28 червня 1762 р. — 6 листопада 1796 р.). Вона була представницею на Російському престолі так званого «освіченого абсолютизму».20 Хоча вона полюбляла заявляти себе вірною дочкою церкви, захисницею православ’я, та насправді була нерелігійною. Вона дотримувалася деїстичних поглядів, поширених у Європі у «Вік просвіти»; листувалася з Вольтером, Дідро, хоча їхніх крайніх поглядів вона, принаймні на словах, не поділяла. Атеїстові Дідро вона писала: «Радію, що належу до числа безумців, котрі вірять в Бога». Сучасник Катерини ІІ князь М.М.Щербатов сумнівався в цьому; він писав: «Чи має вона віру в Закон Божий? Якби й не мала, то сам закон міг би виправити її серце й наставити стопи її на шлях істини. Але ні, упоєна безглуздим читанням нових письменників Закон християнський зовсім не шанує».21
В основі її поглядів на відносини між Церквою та державою лежала, як і в Петра І, гостра неприязнь до католицької території «двох мечів»; вона визнавала тільки якнайширшу залежність Церкви від держави. На релігію вона дивилася винятково з політичної точки зору й визнавала за нею службове значення — значення морального засобу, необхідного державі для управління простим народом. Розглядаючи релігію як політичну силу, яка за певних обставин може бути небезпечною для верховної державної влади, Катерина II прагнула позбавити Церкву та її представників можливості діяти всупереч із поглядами уряду.22
За Катерини II церковна реформа Петра І стабілізувалась у формі сталої системи державної церковності. Серйозною перешкодою на шляху остаточної побудови цієї системи спочатку стала справа митрополита Арсенія Мацієвича (1763)*, але перепону цю Катерина хитро усунула, вдавшись до фальшивих звинувачень. Після цього церковне управління опинилося повністю в руках імператриці. Тепер, після своєї перемоги, вона вже не боялася Церкви, сили якої підірвала церковна реформа Петра І, а надто постійний тиск на неї з боку світської влади при Анні Іванівні. За словами сучасників, страху перед можливою боротьбою «двох влад» уже не було.23
2.2. Російські імператори та їхнє ставлення до місіонерської
діяльності у XVIII столітті
Місію серед нехристиянського населення Росії у ХVІІІ столітті не можна розглядати як чисто церковну ініціативу. Значною мірою вона скеровувалася державою і, зокрема, російськими імператорами, котрі ставили перед Церквою конкретні завдання в рамках своєї внутрішньої політики. Особливо це стосується Петра І. Задумавши збудувати могутню імперію, цар потребував великої кількості вчених людей для виконання різноманітних функцій, зокрема для місіонерської справи. Таких людей у Росії практично не було ні серед цивільного населення, ні серед духовенства. Московське духовенство до приєднання Української Церкви 1686 р. не тільки жило часами початку поширення християнства на сході Європи, а й користувалося здебільшого християнською літературою ще ХІІ століття.1
В «Истории Русской Церкви под управлением Святейшего Синода» про освіту «великоруського» духовенства цього періоду сказано так: «Зі священиків не багато було таких, котрі могли б напам’ять проповідувати догмати й закони Святого Письма. За освітою священики стояли не на більш високому рівні ніж паства. І пастирі, і паства навчалися в одних школах, які були при церквах, де єдиним учителем був дяк, уся освіта котрого обмежувалася вмінням грамоти. Вільне читання було достатнім цензом для отримання священицького сану. Хто вмів читати й писати, від того не вимагалося вже подальшого навчання».2 Не дуже відрізнялись у цьому від духовенства й архієреї.
Такий рівень освіти був непридатним для корінної перебудови всього суспільства. Цар Петро І досить швидко зрозумів значення України, як багатого джерела культурних сил і засобів, яке і перед тим, його батько та брат використовували у справі долучення відсталої Московщини до європейської освіти й ученості. Тому Петро І широко залучив українців собі на допомогу, головним чином із духовного стану, не тому, що надавав великого значення Церкві й побожності в житті держави та громадянства, а з тієї простої причини, що духовні верстви за тих часів продовжували бути головними репрезентантами освіти й культури.3
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
